Зінаїда отямилась і побачила: чоловік та 7 дітей лежать мертві. Трагедія двох волинських хуторів

Тамтешні партизани і повстанці домовилися про «нейтралітет»

8 листопада минуло 82 роки від часу знищення німецькими окупантами лісових хуторів поблизу розстріляних раніше Кортеліс. З них Рябино і Попливці мали по 14 дворів, а на Бору та Старій Ниві було по декілька хат.

Сюди часто навідувалися червоні партизани, а з весни 1943 року – ще й українські повстанці, щоб погрітися та запастися продуктами.

Командиром місцевої сотні УПА був житель Кортеліс Михайло Горнік на псевдо «Орлик». Він домовився з партизанами про «нейтралітет», і тому вони між собою не воювали. Пізніше сот­ня «Орлика» перебазувалася ближче до Самарів. Кортеліський партизанський загін у квітні був підпорядкований Ровенському партизанському з’єднанню й отримав назву імені Щорса. Командиром призначили офіцера Івана Радька. Загін налічував 130 бійців, більшість яких становили колишні оточенці й військовополонені та жителі Кортеліс. Партизани уникали відкритих боїв із  ворогом, але регулярно робили вилазки на залізницю Брест – Ковель, чим дуже дошкуляли окупантам. Гітлерівці кілька разів проводили облави в лісі. Одного разу їм вдалося нав’язати партизанам бій, під час якого ті втратили 12 чоловік убитими.

Усі розстріляні згоріли у власних хатах…

8 листопада 1943-го кілька загонів карателів вирушили в ліс із різних напрямків на підводах. Групу, що їхала із Ратного на Бір, помітив єврей Лейба Бліт, який уже другий рік ховався у лісі з сім’єю. Він побіг до жителя хутора Йосипа Козака і попередив про небезпеку. Але Козак не повірив, що їх будуть розстрілювати, і… загинув разом із дружиною та дітьми. Водночас була також страчена родина Оксеня Поліводи, яка проживала поблизу.

Далі каральний загін вирушив на Попливці. Як згадували очевидці, погода в той день була хмарною, але теплою. Хуторяни виганяли в ліс пастися худобу та зупинялися, щоб поговорити. Вік­тор Сахарчук розповів сусідам, що йому приснився дід, який сказав, що «вас на днях прийдуть бити і палити». Коли Сахарчук побачив німецькі підводи, то кинувся додому, щоб забрати сім’ю. Але дружина разом із дітьми не захотіла покидати хату. Вона загинула із немовлям на руках та ще двома доньками. Дивом уцілів лише їхній семирічний син Іван. Він згадував:

«Коли гнав корову до худоби пасти, то німці завернули назад. Матір загнали з дітьми до хати. Німець покликав мене «ком, ком» і вкинув за комір теж до хати. Кілька разів я відкривав двері, але німець грозив пальцем, щоб сховався назад. Мати сказала: «Ховайся синку за піч». Але туди залізли два підсвинки і собака, місця не було. Як зайшов німець з автоматом, то сидів під порогом у кутку, біля його ніг. Він вистрілив одиночними вісім разів. Мати і малий лежали у крові. Німець, який стояв на варті, а потім підпалював хату, ще подивився на мене через вікно. На вулиці було багато возів та людей. Рачки поліз із димом від хати, а далі по ситнику. Потім заховався у купці моху і там заснув».

Віктор Сахарчук розповів сусідам, що йому приснився дід, який сказав, що «вас на днях прийдуть бити і палити».     

На Попливцях із 93-х жителів загинуло сімдесят. Серед тих, що вижили, троє були важко поранені. Семен Сахарчук сидів за столом, як зайшов німець. Одна куля влучила йому в рот, а інша – в руку. Він був без свідомості, але його витягнув із хати непов­нолітній син Іван, який заховався на горищі хліва. Біля хати в той час нікого не було, бо її запалили пізніше.

Зоська Козак у момент розстрілу годувала грудьми дитину і була поранена в голову. Вона сама вибралася з хати й заховалася в ямці. До неї прибігла свиня, а слідом підійшов поліцейський, але зробив вигляд, що не бачить пораненої жінки.

Серед розстріляних була і сім’я Зінаїди Баран, яку прозивали «гірничкою», тому що родом була із села Гірники. Їй куля влучила в обличчя. Коли прийшла до тями, то побачила, що чоловік Кузьма та семеро дітей лежать мертві посеред хати в калюжах крові. Зінаїда дістала з комори чисте полотно, накрила ним чоловіка та дітей і вийшла з хати ще до того, як її підпалили німці. На Попливцях всі розстріляні люди були спалені у своїх власних хатах, але частина господарських будівель уціліла.

Для більшості гостей це хутірське весілля стало останнім днем у житті

У цей же час інший загін карателів прибув на віддалений хутір Стара Нива, затримав два з половиною десятки місцевих жителі й вирушив далі на Рябино, де в цей день більшість людей гуляла на весіллі. Життя простих хуторян було важким і тривожним. Багато хто з них навіть не ночував удома, очікуючи в будь-який момент приходу німецьких окупантів. Тому весілля у той час були великою рідкістю. Молода вдова Варвара Полівода жила в Рябино з матір’ю, сестрою та двома дітьми, а в її сусідки був сімнадцятирічний брат Федір. Раніше він жив на хуторі Ягідково, який гітлерівці знищили разом із Кортелісами. Уцілів тому, що пас у лісі худобу. Федір допомагав Варці по господарству, а потім перейшов до неї жити. Щоб не порушувати давніх звичаїв, вирішили справити весілля. Запросили сусідів та родичів, які жили на інших хуторах. Весілля за традицією почалося в неділю, а в понеділок, 8 листопада 1943 року, був другий день розваги.

У книзі Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси» є вражаюче свідчення одного з гостей – Стратона Дордюка із Сілець Кортеліських: «Мовчки люди випили й попоїли… Прибігає з лісу хлоп. Здоровий, плечистий, але очі якісь… Я не знав його зовсім. Вже після всього знаю: Прокіп-малоумний звали його, а по-вуличному – Тураничин. Кричить не своїм голосом: «Розбігайтеся в ліс, бо німці йдуть!». Якийсь рябинський, тутешній, бо знав Прокопа: «Цить, дурний! Тобі фріци вже й привижаються». Що ви хочете – мужики напідпитку безпечні. Та ще й малоумний сказав… Хто повірить? Жінки, правда, притихли, сіпають своїх чоловіків за поли, а ті не зважають. Ет, що там казати… Коли бачу: оцепований хутір поліцаями й німцями. Сам не знаю, як я з хати вилетів і проскочив між них. У лісі вже отямився, коли автомати били».

8 листопада 1943-го загинуло понад півтори сотні мирних жителів кортеліських хуторів.     

Марії Корнелюк у той час ледве виповнилося 15 років. Вона згадувала, що коли вже гості посідали за столи і розпочалося частування, то через вікно побачили німців. Карателі на підводах безшумно оточили хутір і вже замикали кільце. Люди з жахом кинулися втікати через вікна й двері, почалася паніка. Марія вистрибнула у вікно й щодуху кинулася до лісу. Німці були зовсім близько. Автоматні черги та гвинтівочні постріли змішалися з криками людей. Кулі свистіли з усіх сторін. На щастя, ліс був зовсім близько від хати, і це врятувало життя кількох десятків людей. У Марії кулі в кількох місцях продірявили одяг, але вона сама не була навіть поранена. Залишилися живими також молоді та музикант зі своєю скрипкою. Але для більшості жителів хутора та гостей весілля цей день став останнім у їхньому житті. Серед загиблих були й рідні нареченої та обидві її доньки.

 Водночас тут було розстріляно ще й селян зі Старої Ниви, яких карателі забрали із собою під час руху на Рябино. Усього в братських могилах на хуторі поховано 75 чоловік.

Загалом 8 листопада 1943-го загинуло понад півтори сотні мирних жителів кортеліських хуторів. Як це не дивно, але червоні партизани нічого не зробили для порятунку беззахисних людей, хоча й перебували поблизу знищених хуторів. Очевидно, своє життя для них було дорожчим.

Хуторяни, які вижили, пізніше повернулися на свої згарища, відбудували невеликі хатини і жили там до початку 1950-х років.

9 травня 1950 року дев’ять сімей були вивезені у Хабаровський край за зв’язок із бандерівцями. Більшість інших жителів Рябино і Попливець примусово переселили в село під час колективізації.

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.

Зараз також читають: Лише через 40 років на Волині відкопали повстанський архів, який зберігався у алюмінієвому бідоні.