Перепочинок під час чергової поїздки на Схід України до друзів у місто Самар.
«Нема атеїстів в окопах, під вогнем»
Цю фразу, яку, буває, приписують Еріху Ремарку, (насправді вона пов’язана і з іншими особами, і з подіями не Першої світової війни, на тлі яких відбуваються події в знаменитих романах німецького письменника, а – Другої), я почула в розмові з лучанином Григорієм Кічкіним Чоловік мріє стати штатним капеланом, а поки що він – капелан-волонтер. Із перших днів повномасштабної війни його дорога пролягла перш на Житомирщину, а потім – і до сьогодні – на Схід України. Ось і в кінці жовтня із групою капеланів їздив до морських піхотинців. – Завдання капелана, – каже Григорій, – насамперед вислухати людину, допомогти зняти стрес, мотивувати людину до того, що життя продовжується. А свого часу він сам був у такому стані, коли йому потрібна була мотивація, аби піднятися з прірви і йти далі
Був час, коли він уже ставив на собі хрест
У 2009-му році в газеті «Волинь», в сторінці «Любить! Не любить», йшла розповідь про щасливе подружжя лучан – Григорія й Ольги Кічкіних. Тоді в них ріс чотирирічний син. І зовсім свіжими (болючими) були спогади про пережите ними, про те, завдяки чому вдалося повернутися до нового життя…
Григорій більше десяти літ «сидів на голці». Ще школярем захопився музикою, зокрема рок-н-ролом. У колі таких же, як він, неформалів, якось, може, за компанію спробував марихуану, а потім це вже стало звичкою, котра все сильніше затягувала. Коли навчався у Волинському державному університеті, то грав у двох групах. І вже не курив коноплю, а коловся важкими наркотиками й став залежним від цьому, як спочатку здавалося, крутого кайфу. Але зрозумів це пізно. Колотися треба було щодня, а кожна доза потребувала коштів. Перш просив гроші у батьків, потім почав у них красти. А ще – позичати в друзів. Виносив мамине золото, татові заощадження, дідові ордени. Було й таке, що Григорій мав одружуватися, батьки вже купили йому весільний костюм. А от, щоб і ця обнова не пішла на наркотики, то занесли на збереження… до сусіда.
Рідні хапалися за кожну, як мовиться, рятівну соломинку, й лікували єдиного сина, але – безуспішно. Максимум – три місяці він не вживав наркотиків і знову – зривався. Був час, коли Григорій уже ставив на собі хрест. Так було, поки не зустрів знайому – теж наркоманку, котра «зав’язала». Вона й розповіла, що можна позбавитися залежності, й запросила в реабілітаційний центр. А згодом була ще одна зустріч – із другом, котрий привів його на богослужіння в церкву «Фіміам» міста Луцька. Саме тут від такого ж наркомана Григорій дізнався, що той їде в реабілітаційний центр – в Острог Рівненської області.
Якщо коротко переповідати, то саме цей центр і став рятівним кругом для Григорія Кічкіна. Там і стався переломний момент, про який через роки він скаже: «Я почав читати Біблію і зрозумів, що жити так, як було до цього, я більше не хочу й не можу». У реабілітаційному центрі він зустрів і свою майбутню дружину Ольгу. Дівчина перш приїжджала сюди провідувати брата, який тут лікувався, а потім і залишилася в центрі, оскільки й сама уже пропадала від наркотиків. У 2004-му вони з Григорієм одружилися, а в наступному році в подружжя народився син.
До речі, коли Григорій завдяки церкві «Фіміам» потрапив у реабілітаційний центр міста Острога, то його батьки дали собі обітницю стати вірянами цієї церкви, якщо Господь допоможе синові позбавиться від залежності. І дотримали цього слова. Мама й дотепер не зрадила свою обітницю (тато, на жаль, уже покійний). Правда, тепер церква, до якої належить родина Кічкіних, не «Фіміам», а «Вода Життя», заснована вірянами в 2019 році.
«Може, ти зможеш привезти когось, хто б нас навчив надавати першу медичну допомогу?»
Нині Григорій Кічкін – священнослужитель (у 2014 році був рукопокладений церквою – має дияконський сан). А ще Григорій – волонтерить, його шлях часто лежить на Схід України. Власне, це й стало приводом для нинішньої зустрічі – розмови про те, як повномасштабна війна змінила його життя.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, – розповідає Григорій, – то хтось втікав за кордон, а хтось думав, як тут щось робити й допомагати військовослужбовцям та цивільним, котрі постраждали від війни. Я трохи волонтерив і в час АТО, але це не порівняти з тим, наскільки активізувалася ця діяльність у велику війну.
– І з чого почалося ваше волонтерство?
– Мій дуже близький друг Микола пішов добровольцем на службу. Якось ми з ним здзвонилися, і я по голосу відчув, що він – сумний-сумний. Почав розпитувати, й Микола сказав: «Та в мене нічого нема. Видали тільки автомат». Всі ми знаємо, як то було навесні 2022-го. Їхній підрозділ стояв на кордоні з білоруссю в Житомирській області. Я його заспокоїв («молися й ми будемо за тебе молитися») і тут же оголосив у фейсбуці збір коштів. І знаєте, ми стільки зібрали, що Миколу одягли та спорядили всім необхідним, починаючи з бронежилета й кінчаючи берцями, й ще чотирьох його побратимів. А як везли все це на місце призначення, то ще й цілий бус продуктів доставили. Я ще до війни їздив часто за кордон, у мене були налагоджені зв’язки з поляками, німцями, які допомагали гуманітаркою, вони багато в чому виручали, коли почалося повномасштабне вторгнення.
– А пригадайте свою першу поїздку на Схід України…
– Це вже було літо 2022 року. Мій товариш Сергій із Миколаєва (доля нас звела, бо свого часу його дружина вчилася разом із моєю у ветеринарному інституті), теж доброволець, служив у 406-ій окремій артилерійській бригаді, яка є частиною Командування морської піхоти України. Після прильоту дрона і комбат, і багато хлопців загинули, коли їхали на позицію. Підрозділ відвели під Придністров’я на відновлення, перепочинок. До Сергія й поїхав я, бо він сказав, що потрібна допомога. Справа в тому, що його, анестезіолога за фахом, призначили бойовим медиком. Оскільки досвіду в нього не було, то він попросив: «Може, ти зможеш привезти когось, хто б нас навчив надавати першу медичну допомогу?». Наприклад, накладати турнікети було новим для хлопців, які опинилися на війні. Я запросив знайомих бойових медиків, й ми вирушили в дорогу. Вони й провели курс із тактичної медицини. Доставили заодно, звичайно, й гуманітарну допомогу.
– Оскільки ви мій фейсбучний друг, то можу пересвідчитися, відстежуючи вашу сторінку, що ваші волонтерські поїздки туди, де війна, як кажуть, одна другу наздоганяють. А, крім цього, ви ще й капеланом стали.
– Ну, це не зовсім так, поки що я капелан-волонтер на добровільних засадах. Мрію бути капеланом, але для цього треба мати відповідну освіту, мандат від Міністерства оборони України, відношення від військової частини. Одне слово, на шляху до цього треба зробити певні кроки.
– І ці кроки, судячи з доступної інформації, ви успішно робите…
– Так, я навчаюся зараз у двох вишах. Так якось на старості літ (Григорій сміється. – Авт.). Вже третій рік вчуся в Київській православній богословській семінарії. Тільки ж ця семінарія – приватний заклад, а краще таки мати диплом державного рівня. Через це з вересня цього року, маючи диплом бакалавра за спеціальністю «прикладна лінгвістика» Волинського державного університету, здобуваю заочно магістерську освіту в Острозькій академії.
«А як не вірити в Бога, якщо він врятував мене від смерті?..»
– Діяльність капеланів, капеланів-волонтерів, волонтера – в чому її суть?
– У нашій команді – понад пів сотні людей. Уже рік ми їздимо в один із шпиталів у прифронтовій зоні на Покровському напрямку, де служать тільки волинські капелани. Зазвичай, вирушає екіпаж із чотирьох людей, оскільки чергування в шпиталі – цілодобове, тож міняємо один одного. Раніше зупинялися в одного місіонера під Покровськом. Коли росіяни підійшли ближче й стало небезпечно, то його сім’я переїхала в місто Самар на Дніпропетровщину. І ми, відповідно, вже там ночуємо, а вранці їздимо у шпиталь і спілкуємося з пораненими.
Максимум – три місяці він не вживав наркотиків і знову – зривався. Був час, коли Григорій уже ставив на собі хрест.
– Це – непросто прийти в палату й зустрітися з хлопцями зразу після бою, в якому, на жаль, не всі вижили…
– Уявіть так зване сортувальне відділення, куди потрапляють всі поранені, яким по можливості на полі бою надали домедичну допомогу. Тут їх сортують (вибачте за такий казенний термін) за важкістю порань. На поверсі, де ми чергуємо, – реанімація. Якщо потрібна, наприклад, термінова ампутація, то це там роблять, а вже на подальше лікування відправляють в місто Дніпро чи селище Архангельськ, що на Херсонщині. Наше завдання – допомогти військовим зняти стрес. А для цього потрібно насамперед вислухати людину. Навіть не так: для початку – пригостити чаєм, кавою, якимось смаколиком. Зазвичай, вони самі починають говорити.
– І про що найперше розповідають, судячи з ваших спостережень?
– Про той останній свій бій. Про те, що він міг бути буквально останнім – на щастя, вдалося врятуватися від дрона. А далі вже наше завдання – підтримати людину, підбадьорити, змотивувати до того, що життя продовжується і треба йти далі, боротися. Багато хто з хлопців просять молитися за них. З приводу цього є відома фраза: «Нема атеїстів в окопах, під вогнем». Хоч відсотків десять тих, з ким доводилося спілкуватися, не вірять у Бога. Але в основному кажуть таке: «А як не вірити в Бога, якщо він врятував мене від смерті?..». Чи тяжкого (ще тяжчого) поранення.
– Мабуть, вам довелося почути багато історій якраз на підтвердження цих слів?
– Звичайно. Не забуду хлопця, який провів на «нулі» 73 доби, бо його просто не було ким замінити. Тож, коли потрапив із передової в шпиталь, то мав вигляд бомжа – зарослий, з бородою, брудний. Ми з ним почали спілкуватися, і він мені розповів, що ніяких штурмів не було – перед хлопцями (їх троє) стояло завдання тримати позицію. Викопав льошка, тобто ямку, – окопа викопати неможливо, бо дрони постійно літають, й лежав там, накрившись бронековдрою, що захищала від осколків. Побратими скидали їм дроном їжу, воду. У якийсь момент ворог засік їх – і посипалися гранати. Коли цей боєць відчув, що відморозив три пальці на руці, то зрозумів, що треба якось відходити з цього пекла. Він вирахував, що черговий дрон прилітає кожні одинадцять хвилин. І в цих проміжках, поки його нема, перебіжками покинув небезпечне місце. І от – вижив! Це одна з найбільш вражаючих історій, які довелося почути в шпиталі.
– Відомо, що завдання капелана прописані у Всесвітньому статуті капеланів. Що з найголовнішого ви хотіли б виокремити?
– Насамперед те, що капелан – представник церкви, котрий від неї діє. Але він не займається прозелітизмом. Тобто, не намагається навернути в свою віру інших. Він має забезпечувати духовні потреби всіх людей – віруючих і невіруючих. Девіз капелана – бути поруч («Я – той, хто поруч, хто підставить плече, хто вислухає, підбадьорить, дасть пораду. І, можливо, навіть мотивацію на подальше життя»). Я – баптист. Але наше завдання не в тому, щоб проповідувати баптизм. І про Христа ми розкажемо лише тоді, якщо людина хоче це почути.
«У мене зараз якраз час – «збирати каміння»
– Ми зустрілися з вами більш як через п’ятнадцять років після нашого першого спілкування про ваше щасливе подружжя для публікації у «Волині». За цей час, що минув, багато що змінилося. Знаю, що, крім сина Андрія, у вас росте й донька.
– Син уже й виріс: він – студент-другокурсник Луцького національного технічного університету. Освоює керування безпілотними апаратами. Це був перший набір на таку спеціальність. Вона нібито продиктована потребами війни, але безпілотники мають широке застосування в мирному житті – для моніторингу в сільському господарстві, будівництві, екології… Чотирнадцятилітня донька Марія – ще школярка. Дружина працює за здобутою спеціальністю у ветеринарному магазині. А загалом життя нашої сім’ї – невід’ємне від життя церкви, яка, до речі, займається дітками-сиротами, проблемними родинами.
– Сьогодні ви маєте хорошу сім’ю, у вас – активне громадське життя, що додає кожному дню особливої цінності. Думаю, ви вдячні долі, а точніше – тим людям, які свого часу допомогли вам вибратися з пекла, в якому були.
– Так, усього, що я тепер маю, чим живу, могло б не бути… Я люблю повторювати фразу з книги проповідника Екклезіаста, в якій – роздуми про сенс життя: «Є час розкидати каміння і час його збирати…» У мене зараз якраз час – «збирати каміння», яке колись розкидав…
– Дай вам Бог достойно виконати цю місію. Хай вам щастить допомогти якнайбільшій кількості людей, віддячуючи за ту допомогу, яка свого часу в повному сенсі цього слова не просто продовжила ваш життєвий шлях, а зробила його повноцінним.
– Дякую…
