ЧОМУ БІДНИЙ? БО ДУРНИЙ. А ЧОМУ БАГАТИЙ?..

У людей є така слабкість — заглянути в чужу кишеню. Навіть якщо і в себе гроші кури не клюють. А що вже говорити про тих, у кого в кишенях вітер свище. У них, здається, залишилась одна тільки радість — порахувати чужі прибутки і вволю почесати язики. Правда, і така нагода не часто трапляється. Адже ті, хто має гроші, не поспішають хвалитися своїми статками. Навпаки — всіляко їх приховують від людського ока, і не тільки за високими парканами.

До недавнього часу ми мали можливість дивуватися прибутками тільки зарубіжних мільйонерів і мільярдерів. Капіталістична система давно взяла за правило оприлюднювати надбання багатих людей. Бо це показник їх успішності, їх ваги і рейтингу в суспільстві, з таких беруть приклад. У нас правила зовсім інші. Надбав — і кудись подалі ховає від дуже цікавих та пронирливих — в кубушку, в скриню, у сейф, в офшорні зони. Бо в нас це не коефіцієнт уміння й успіху, а мірило нечесності і злодійства.
І ось нарешті й ми почали пнутися до цивілізації. Спочатку дізналися, правда, з допомогою тих же зарубіжних експертів, про прибутки наших найкрутіших бізнесменів. Скільки-то «охів» і «ахів» було, коли повідомили про багатства донецького мільярдера Ахметова і ще кількох дрібніших заможників. «Де вони все це взяли, звідки?» — перепитували один в одного злиденні пенсіонери і убогі алкоголіки. В їх уяві це щось казкове і неймовірне. Та й будь-кому з нас це не вкладається в голову: як можна навіть на найприбутковішому бізнесі таке нажити за якихось неповних десять років капіталізації нашого низькопробного господарства?
Не дивуйтеся і не мучте себе важкими роздумами. Це ми, прості смертні, не можемо. А вони можуть. Дехто просто-таки рекорди Гіннесса в цій царині встановлює. Як, приміром, молодий студент Андрій Ющенко, який у свої 19 років має можливість шикувати найпрестижнішою іномаркою та іншими дорогими речами, жити на широку ногу. І, як запевнив нас його батько-Президент, всі ці трати Андрій робить за свої, трудові.
Мене дуже потішив голова української Спілки молодих депутатів Вадим Руденко, який підписав спеціальне звернення до незалежних журналістів, де категорично засудив пишучу братію за «принизливе цілодобове спостереження за сином Президента і втручання в його особисте життя». Він пафосно і без тіні сумніву заявив: «19-річний студент, який спроможний заробляти, — це взірець для кожної молодої людини».
Отже, дерзайте, молоді та ранні! Вчіться жити на широку ногу, легко і безтурботно змолоду. Ми вже бачимо немало скороспілих багатіїв-марнотратників, які, ще не навчившись уму-розуму, вже добре знають, де брати гроші. А хто ще не знає — маєте взірець, опановуйте досвід і сміливо дійте. То нічого, що навколо так багато нужденних людей. Майте на увазі — вони не лише нужденні, а й дуже терпеливі і податливі, як піддослідні хом’яки, а це в даному випадку має суттєве значення.
Свого часу ми наслухались гарненьких баєчок про те, які в нас низькооплачувані, бідні і нещасні чиновники. Повідомлялося не раз із співчуттям про їх просто-таки мізерні оклади. В тому числі про дуже скромну платню керівникам найвищого рангу — Президенту, прем’єру, міністрам... Але, дивна річ, — ніхто з них не відчував нестатків, а всі ми бачили, як більшість оцих низькоопущених влаштовували між собою змагання, хто більше дач збудує і крутішу іномарку купить. Казали: треба вміти жити.
А недавно нова влада здивувала і трохи збурила свою паству зовсім іншим підходом до визначення свого, так би мовити, прожиткового мінімуму — вона встановила небачені досі у нас зарплати для вибраних своїх чиновників. Причому зробила це відкрито і гласно, повідомивши про свої персональні рахунки через засоби масової інформації. Президент тепер одержуватиме в місяць 23,6 тисячі гривень, прем’єр — 17 тисяч, міністри — 14-15 тисяч, губернатори — 11—13 тисяч гривень.
Спочатку це викликало замішання, а в декого навіть шок. Почали люди порівнювати свої жебрацькі зарібки із тими, елітними, — ніяк не рівнялося і не сприймалося. Різні величини. Тут проста арифметика не підходить, потрібні інтегральні схеми. Одні казали: «Навіщо їм стільки грошей?». Інші — «Не може бути такої разючої різниці в заробітках», ще інші — «Чому вони не поділяться з бідним народом?» Ну щодо «дільожки» — то це відразу відпало. Позаяк є залізний аргумент: всім все одно не вистачить. Проте знайшлися й такі серед еліти, що стали публічно відмовлятися від високих зарплат. Аби не дратувати підлеглих.
Але найбільш свідомі підходять до цього більш помірковано. Вони не порівнюють чиновницькі зарплати не з плебейськими, а з тими, які мають їх колеги і ділові люди за кордоном. І тоді виходить, що у наших державних мужів зовсім не розкіш, а такий собі середняцький рівень. Не будемо співставляти із американськими стандартами — куди нам до них, візьмемо есесерівського сусіда — Росію. Там урядовці і чиновники теж одержують більше.
Але мене особливо зацікавили недавно опубліковані дані про 50 найбагатших відомих росіян, взяті із російського видання американського журналу «Форбс». Журнал на цей раз дослідив прибутки не бізнесменів, а тих, хто, на його думку, нажив своє багатство здібностями, талантом і великою власною працею.
Очолила цей престижний список тенісистка Марія Шарапова, яка «набігала» на світових кортах 18,2 мільйона доларів. Друге місце у когорті найбагатших — за боксером, багаторічним чемпіоном світу Костянтином Цзю, в копилці якого на 10 мільйонів доларів менше. Що ж, вистояти під натиском міцних кулаків — це не тільки талант, а й своєрідне мистецтво.
Треба сказати, що спортсмени серед російських мільйонерів представлені досить широко — і тенісисти, і хокеїсти, і футболісти, і баскетболісти. Але найбільше мене здивувало, що в мільйонери вибилося немало артистів і діячів шоу-бізнесу, є тут композитори та дирижери і навіть письменники. Ось тільки окремі, всім відомі імена — Алла Пугачова і Філіп Кіркоров, Валерія, група « Мумий Тролль», Микола Басков і група «Любе», Мстислав Ростропович і Валерій Георгієв, комік і клоун В’ячеслав Полунін, а серед письменників — Дарія Донцова і Борис Акунін.
Мусимо визнати, що для кращих представників нашої творчої інтелігенції мільйони не приходять і в рожевих снах. Ця наша інтелігенція часто творить на голодний шлунок і вірить, що в такому стані ідеї і образи народжуються краще. І голос чистіший стає. Правда, попит на популярних артистів та спортсменів різко йде вгору напередодні чергових виборів і в часи політичних борінь та майданних пристрастей. Тоді знаходяться спонсори і меценати, які щедро обдаровують народних кумирів і використовують їх в своїх інтересах. А у міжсезоння кому ця культура потрібна. Для задоволення культурних потреб нам цілком вистачає «ящика» і барів.
Але повернемося до наших вивищених солідною зарплатою чиновників. Основний аргумент цього урядового кроку — якщо керівники мають малу платню, вони змушені брати хабарі і красти, а якщо будуть забезпечені, не опустяться до таких ганебних вчинків. Певний резон в цьому є. Але я чомусь схильний до думки, що тих, хто здатен на такі вчинки, висока зарплата не виховає. Вони, скільки їм не дай, все одно будуть брати і красти. Така вже це порода, і такий менталітет.
Є міркування і філософія іншого порядку. Треба не опускати зарплати міністрів і чиновників до плебейських, а навпаки — підтягувати рівень низів до верхів. І ще — не варто заздрити багатим людям, маємо дбати всі, щоб більше у нас було багатих. Симпатична концепція. Але як її з нашим менталітетом і нашими традиціями реалізувати?
Я теж, повірте, зовсім не проти, щоб було у нас більше багатих людей. Але щоб при цьому не було голодранців, тобто голодних і обідраних. І по натурі я, здається, не заздрісний. Але коли бачу поруч себе багатого і, пробачте, глупого, обмеженого, та ще й лінивого і нахабного, — якось стає не по собі і щось там всередині закипає. Не заздрість, навіть не злість, а якась образа, внутрішній протест. Бо багатство справжнє — то не легка дармівщина і не спритність рук, а закономірний результат здібностей та великої праці.