І заслужили подяку Президента та українських моряків...
І заслужили подяку Президента та українських моряків.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ЗДРАСТУЙ, МОРСЬКА СТОЛИЦЯ! Їдемо до Севастополя разом з народним аматорським хором “Родовід” з Каменя-Каширського, який уже вп’яте бере участь у святкуванні Дня Військово-морських сил України, у фестивалі української пісні, що тут у цей час проходить. В автобусі люди різного віку, різних професій: працівники культури, освітяни, є підприємець, пенсіонерка, робітники. Для більшості з них це чи не єдина можливість побувати в розпал курортного сезону на морі, тому незручності подорожі у старенькому автобусі нікого не лякають. Окрім сценічних костюмів та інструментів, везуть сало, електроплитки та городину на борщ з власних грядок, бо ж у Криму, як відомо, дорожнеча. Згадують, як виступали у Севастополі кілька років тому вперше і чули на свою адресу не тільки оплески, а й вигуки: “Хахли, убірайтєсь со своімі песнямі”. Кажуть, що з кожним роком цей лід ворожості потроху тане. Для того, власне, і їдуть сюди знову. Севастополь — місто, яке за Конституцією є окремим регіоном Української держави, водночас є і основною базою Чорноморського флоту Росії. Етнічні українці тут становлять меншість, більшість місцевого населення — відставні російські флотські офіцери, їхні сім’ї. Військово-морські сили України, за сумнозвісною міждержавною угодою, опинилися в ролі бідної падчірки, в місті домінують Чорноморський флот і проросійські політичні сили. Тому перше, що впадало у вічі у Севастополі, це російські прапори на багатьох будівлях і кораблях. Згодом різонули вухо позивні державного місцевого телебачення — “Севастополь, Севастополь, город русских моряков...”. Та й більшість періодичних видань Криму займають відверто проросійські позиції. Отож, і настрої жителів міста не важко передбачити. — В воскресенье у нас в городе самый большой праздник,— хвалиться молоденька продавщиця в першому ж гастрономі, де купуємо мінералку — найходовіший у цю пору в Криму товар. — В понеділок,— уточняємо ми. — День Військово-морських сил України відзначається 1 серпня. — А мы всегда празднуем в последнее воскресенье июля,— сперечається співрозмовниця, переконуючи, що на російському святі і салют багатший, і концерт зірок естради кращий. Цьогоріч свята обох флотів близько збіглися, отож, матимемо змогу усе побачити на власні очі. А поки допитливе жіноцтво вивчає цінники на прилавках. Ого, цукор по шість гривень з хвостиком. Звичайну питну воду для приготування їжі домогосподаркам націджують з великого бака по 30 копійок за літр. Поки утрясаються проблеми з поселенням, відразу з автобуса — до моря. Усіх, хто вперше його бачить, воно вражає і чарує. На пляжі голосно скрекочуть, судячи з діалекту, молодиці з Тернопільщини. Поруч розташувалася татарська родина з діточками. А за кілька кілометрів від нашого берега морська гладінь відкриває чіткі обриси руїн Херсонесу. Круто замішана історія Криму, дискусії щодо перспектив Севастополя зовсім не заважають волинянам почуватися тут, як вдома. І море розкриває обійми, і сонце тішить, дарма, що вже до обіду білі спини полісянок пекуче зачервонілися. Поселяють нас у казармі Севастопольського військово-морського інституту імені Нахімова, потіснивши курсантів. Є серед них і волиняни. От і цього року, розповідали, двоє хлопців з Ковельського району успішно склали іспити і тепер проходять разом з усіма новоспеченими першокурсниками вишкіл на плацу. Територія інституту вилизана хлопчачими руками, але приміщення, де живуть і навчаються курсанти, давно просять капітального ремонту, у деяких вийшла з ладу каналізація, нема душових. Майбутні українські офіцери, на жаль, розпочинають свої морські біографії із загиджених гальюнів. Причина одна, від неї потерпають загалом Військово-морські сили України, це — проблеми з фінансуванням. Звідси і значно нижчі, ніж у російських моряків, зарплати, і відсутність перспективи отримати житло, і гірші умови на кораблях, більшість з яких давно потребують модернізації. — Важко не лише через матеріальні негаразди, а насамперед морально,— ділився один з офіцерів. — А розмови про подальше скорочення українського флоту — як сіль на рану. Було гірко й образливо за цих красивих, освічених, ерудованих хлопців, офіцерську еліту. Виходить, що у себе вдома вони почувають себе нерідко безправними квартирантами. І миритися з цим можуть не всі. У дні перебування волинян у Севастополі кримські газети в’їдливо смакували тему пікетування штабу Чорноморського флоту Росії молодіжною громадською організацією “Студентське братство”. Чого вимагали пікетувальники? Дотримання міждержавних угод України і Росії про тимчасове перебування російського військового угруповання на українській території. Наприклад, незважаючи на рішення українських судів, Чорноморський флот Росії відмовляється передавати українській стороні гідрографічно-навігаційне обладнання, хоча усю відповідальність за гарантування безпеки мореплавства у Кримському регіоні покладено на Україну. Студенти вимагали поважати українське правосуддя, Україну, як державу, а тим часом російські військовослужбовці ламали їхній намет з українською символікою, силою розганяли пікетувальників. Вони, бачте, запідозрили терористичні наміри в діях студентів. Терористи, здається, ввижаються росіянам на кожному кроці. Напередодні містом поповзли чутки, що попереджено терористичну акцію, яка мала здійснитися під час святкування Дня Чорноморського флоту Росії. Насправді ж, як з’ясувалося, російські моряки-водолази виявили неподалік місця, де мали встановлювати трибуну для найповажніших гостей, 500-кілограмову міну часів Другої світової війни. Знешкоджували небезпечну знахідку згодом, до речі, українські фахівці-рятувальники. А нагнітали обстановку у Севастополі сили, яким це вигідно. Бачили ми мітинги під російськими і червоними прапорами. А партія “Русский блок” у ці дні провела автопробіг з транспарантами, на яких було написано, що севастопольці підтримують Чорноморський флот Росії, протестують проти НАТО. Якщо слідувати такій логіці, то і хор з Волині можна було звинуватити у замаху на інтереси Росії. Адже українська пісня, як згодом ми переконалися, спроможна завоювати Севастополь. Зрештою, уже сьогодні колись закрита військово-морська столиця все більше набирає рис мирного курортного міста. Влітку тепер тут чимало приїжджих, у тому числі із західних областей України, і місцеві жителі усе спокійніше реагують, коли до них звертаються українською. Їдемо тролейбусом, а за вікном біля якоїсь адміністративної споруди — пам’ятник Шевченку. Аж у пасажирів перепитую, чи не привиділось. Хтось із найбільш поінформованих севастопольців пояснює, що пам’ятник встановив голова Гагарінської райдержадміністрації Богдан Вуйко, сам родом з Львівщини. Звідти й пам’ятник доставили. Сивий чоловік з орденською планкою, слухаючи цю розмову, не витримує, втручається: “В Севастополе, кроме Гагаринского района, есть еще и Ленинский...”. Хай і так, але зустріч з Тарасом у Севастополі неабияк втішила. Ще один пам’ятник Шевченку, як розповідали, незабаром встановлять на території командування українського флоту.
