Хто й навіщо публікує псевдонімні пасквілі — політичні доноси
на письменників Волині...
Хто й навіщо публікує псевдонімні пасквілі — політичні доноси на письменників Волині.
Василь ГЕЙ
Одним земля й розкошi, а другим хоч здихай: безхліб’яно, безводяно, собакою здихай, ну так хоч ти, свободо, хоч ти нас прикохай.
Павло ТИЧИНА.
Чи “прикохала” свобода українських поетів, митців слова? А це вже як хто розуміє поняття свободи. Зрештою, цей образний тичинський вислів не слід розуміти буквально. Якщо ж говорити про владу, яка законодавчо окреслює, так би мовити, рівні свободи, то, скажімо, комуністична і “прикохувала” письменників, митців, а вони за це повинні були її оспівувати, і буквально знищувала — ідеологічно та фізично. Прикладом ідеологічного знищення може бути виступ Сталіна 31 січня 1944 року “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні”. Про репресії українських літераторів, повальні їхні розстріли відомо всім. Ось лише один з багатьох фактів. У грудні 1934 року в Києві судили 37 діячів української культури начебто за приналежність до неіснуючих підпільних організацій, що готують замахи на керівників партії та уряду. 28 підсудних, серед них письменники Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Іван і Тарас Крушельницькі та інші отримали “вишку” — розстріл. Вирок виконано одразу після суду. Після проголошення незалежності України літературознавці, дослідники творчості у численних нарисах змалювали страшну, трагедійну картину спустошення української літературної ниви. Варто в цьому зв’язку назвати хоча б книгу нашого земляка Миколи Жулинського “Із забуття — в безсмертя”. Кравчуківсько-кучмівська свобода не тільки не “прикохала” митців, а зробила їх наймеш соціально захищеною суспільною категорією. Дозволивши окупацію книжкового ринку країни продукцією сусідньої держави, вона поставила літераторів у принизливі умови прохача спонсорської допомоги за відсутності будь-якої оплати літературної праці. Зате свободою, про яку мріяв Тичина, сповна скористалась смердяковщина (“Все дозволено”,— цинічно прорік герой роману Достоєвського “Брати Карамазови” Смердяков). Трагедія письменства стала для деяких авторів предметом політичних спекуляцій, “підкріплених” прагненням показати народові свій “патріотизм”, громадянську “сміливість”. Більшість цих “критиків” і носа не показувала з обивательських “кущів” навіть у сумнозвісні брежнєвські часи, не кажучи вже про сталінські. Після політичних доносів на Павла Тичину, Миколу Бажана, Максима Рильського, Олеся Гончара публікатори (в той чи інший політичний момент) взялися за Івана Драча, Володимира Яворівського, Леся Танюка, Петра Осадчука. Згодом дійшла черга й до літераторів Волині. Метод звинувачень примітивний і плоский: висмикуються з вірша рядки автора “Якщо поет — будь комуністом”, цитується одна лише строфа твору — і готовий висновок: “комунофашистський холуйчик” (див.: “Волинь. Акценти”, 21 липня 2005 р.). А те, що в цьому ж вірші Олександра Богачука, який відкриває збірку “Крик попелу” (1978), є й такі рядки — “Поет без рідного народу — Що тінь без кореня, без роду” — автор-пасквілянт, заховавшись за псевдонімом “Мирон Цимбалюк”, “не помітив”. Більше того, псевдонімові для свого “політичного вироку” і навішування ярликів достатньо було прочитати лише один, початковий вірш книжки. Нормальний же читач знаходить далі в книжці “Крик попелу” проникливі рядки про матір, прекрасний сюжетний вірш “Біля білої хати”, цикл зворушливих ліричних поезій. У замітці з 30 рядків, не рахуючи цитованих Богачукових, вміщеній у газеті, засновником якої є УРП (Українська республіканська партія), бузинописцем “Цимбалюком” відомому поетові, авторові багатьох популярних пісень “пришито” не багато не мало — півдесятка наличок на кшталт: “більшовицький плазун”, “патологічний співець” і т. п. Ось таке “літературознавство”. Воно настільки жалюгідне, як і жалю гідний сам його автор. А от навіщо публікаторам витягати цього псевдоніма на сторінки своїх видань (маю на увазі “Гомін Волині” — редактор В. Засєкін, “Волинь. Акценти” — редактор Л. Осауленко). Навіть комуністичні газети, звинувачуючи деяких волинських літераторів у “русофобії”, не опускалися до такого рівня “журналістики”. Панове Засєкін та Осауленко, певно, знають, що за особина — псевдонім “Цимбалюк” і що його “творіння” — товар, м’яко кажучи, несвіжий. У 90-их роках бузинописець “натворив” цілу купу пасквілів-доносів на автора цих рядків, на Василя Слапчука, Надію Гуменюк, Валентину Штинько, Наталю Сломінську (Гранич) і надсилав, розносив, підкидав їх державним установам, редакціям, бібліотекам. І ось тепер цю маячню публікують “Гомін Волині” та “Волинь. Акценти”. Своїм висловом “Все дозволено” Смердяков нахабно й визивно продемонстрував такі людські риси, як крайній егоїзм та аморальність. Тож публікації “Цимбалюка” — не що інше, як смердяковщина, вихлюпнута на сторінки малотиражних, малоформатних видань, можливо, з метою привернути увагу читача хоч таким робом, а може, в цьому випадку дрібноегоїстичні, хворобливі емоції пасквілянта виявились з рідні емоціям публікаторів. Зрештою, для навішування ярликів ні великого розуму, ні літературної майстерності не треба. Тим більше, що вони в бузинописця не відзначаються якоюсь вигадливістю: “комуноїдний шедевр”, “обкомівський та гебівський вишкіл”, “українофоб” (це в минулому — про автора цих рядків). Щодо Олександра Богачука, то він був не лише українським поетом, але й українцем духом, незважаючи на приналежність до компартії. Коли я сказав про це на відкритті погруддя Олександра Богачука в його рідному Соколі, що в Рожищенському районі, то на мене образився тодішній заступник Француза пан Родич. Чому? Бо він домовився з комуністами, котрі сприяли встановленню пам’ятника, що про політику на врочистості говорити вони не будуть. А я, мовляв, “поліз” у політику. “Митець і час”, “Інтелігенція і влада”, “Неволя і свобода слова” — ці теми були та будуть актуальними завжди, за будь-яких суспільних формацій чи владних режимів. Але ж не пасквілянтам торкатися цих болючих і складних тем. А літературознавці продовжують відкривати для суспільства страшні факти тотального ідеологічного і фізичного насильства над митцями. Щойно в газеті “Літературна Україна” (28 липня ц. р.) з’явилася публікація про те, як КДБ ламав долю Володимира Сосюри. Хтось прочитає про це, хтось ні, але для кожного шанувальника поета він був і залишається передусім ніжним ліриком, співцем кохання, автором шедеврів. “Коли потяг у даль загуркоче”, “Так ніхто не кохав”, “Любіть Україну”, хоч у його поемі “ГПУ” чи в інших творах є рядки про “Ідеї Ілліча” і “комуністичну зорю”. Хто читав лише вірші “Партія веде” чи “Пісню трактористки” і не знайомий зі “Скорбною Матір’ю” або ж “Золотим гомоном”, той не знає геніального українського поета Павла Тичину. Максим Рильський, улюблений поет багатьох і багатьох українців, великий майстер слова, мовознавець і перекладач,— не лише автор сумнозвісного вірша про Сталіна “Із-за гір та з-за високих”, а щонайперше ліричних, пейзажних шедеврів (“Яблука доспіли, яблука червоні!”, “Любов”, “Таємниця осіннього листя” — подібних творів безліч). А неперевершений версифікатор-урбаніст Бажан? За 40 років до Гончара написав про собор у триптиху “Будівлі”: Залізом, полум’ям, єлеєм, кров’ю куто Зловіщу повість про собор... А його ж “Залізнякова ніч”, “Данило Галицький”, “Нічні концерти”? Це творчість навіть не європейського, а світового виміру. А дехто вивчив у школі лише вірш “Людина стоїть в зореноснім Кремлі...”. Ближчий до нас Олесь Гончар є видатним, великим українцем, захисником рідної мови й культури, незважаючи на те, що свого часу був членом ЦК компартії України. Так, були і є в літературі й видатні письменники-емігранти: Олександр Олесь, Володимир Самійленко, Володимир Винниченко, Микола Вороний, Євген Маланюк, Олекса Стефанович. Багатьох із тих, що залишились в Україні, з рідним народом, сталінщина знищила. Тих, що зостались живі, сьогодні “гардеробники від критики” (вислів Євгена Плужника) намагаються всіляко принизити в очах громадськості. Потуги ці марні, бо їхньою спонукою є не любов, а ненависть. Наш земляк, передчасно померлий Олександр Богачук залишається з нами як український поет-лірик, автор багатьох відомих пісень, які звучать і ще, мабуть, довго звучатимуть як свідчення таланту митця. А пасквілянтові, який у волинських “акцентах” пише, що “вимив руки” після прочитання збірок Олександра Богачука, варто було б вимити душу. За умови, якщо вона у нього є.
