Морський піхотинець із Ратнівщини свою наречену спершу показав журналістам «Волині» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.20 € 29.26
Морський піхотинець із Ратнівщини свою наречену спершу показав журналістам «Волині»

Волинянин завоював дівчину з Маріуполя щирістю і добротою.

Фото Олександра ПІЛЮКА.

Морський піхотинець із Ратнівщини свою наречену спершу показав журналістам «Волині»

Дякуємо Валентині Федорівні та Віталію Петровичу Олексюкам із села Комарове за сина-патріота

Під час «руской вєсни», коли по всьому Донбасі біснувалися сепаратисти під керівництвом своїх «запорєбрикових» друзів, групки місцевих українських активістів суттєво псували настрій одним і другим. Вони не сховали жовто-блакитних прапорів навіть тоді, коли вулицями почали ходити «орки» з автоматами. На жаль, не скрізь патріотам вдалося вберегти рідні міста від «колорадської чуми», але Маріуполь вистояв, зокрема і завдяки людям, з якими ми познайомилися під час робочої поїздки на Приазов’я

І на берегах Азова на перших ролях — ​наші земляки

«Таня — ​у нас герой, вона вирвала мого кума з лап бойовиків», — ​розповідає маріупольський краєзнавець Вадим Джувага про військову журналістку Тетяну Ігнатченко, яка нині працює прес-секретарем голови Донецької військово-цивільної адміністрації. Жінка справді у 2014-му стягнула зі сцени, яку облаштували апологети «руского міра», активіста, який міг би й поплатитися життям за «бандєровскій» червоно-чорний шалик на шиї. Вона не раз побувала під обстрілами в окопах, висвітлюючи ситуацію на фронтах російсько-української війни, а нині відверто обурюється закидами про те, що маріупольці підтримують сепаратистів.

Вадим Джувага про кума якого врятувала Таня

Вадим Джувага – про кума якого врятувала Тетяна Ігнатченко.

  Одним із заходів, на якому вона розвіювала ці стереотипи, стала міжрегіональна конференція «Становлення і розвиток військово-цивільного партнерства у сфері медіа». Крім редакторів ЗМІ з різних регіонів країни, яких зорганізував головний консультант Головного департаменту інформполітики Адміністрації Президента України Олександр Бухтатий, у зустрічі взяли участь українські морпіхи, серед яких головним був заступник командира 503-го окремого батальйону морської піхоти Петро Олексюк — ​наш земляк із Ратнівщини. Місцеві журналісти зустріли волинянина краще, ніж зірку шоу-бізнесу, просили поставити автограф на прапорі.

Головний консультант Головного департаменту інформполітики Адміністрації Президента України Олександр Бухтатий обмінюється номерами з українськими морпіхами.

Головний консультант Головного департаменту інформполітики Адміністрації Президента України Олександр Бухтатий обмінюється номерами з українськими морпіхами.

Гімн «Ще не вмерла…» у прифронтовому Маріуполі звучав якось по-особливому, адже виконувала 
його переважна більшість людей, які ще тільки вчаться української.

Після дискусії про проблеми військової та регіональної преси, перегляду та обговорення фільму «Газети Волинь» «Я вірю, що закінчиться війна» головний редактор районної газети «Білопільщина» Наталія Калініченко подарувала бійцям-морпіхам сорочки-вишиванки. Обереги передали майстрині зі Стрийського району Львівщини, а дісталися вони захисникам з Одещини, Волині та Маріуполя. Хлопці відразу зателефонували до вишивальниць і подякували за підтримку. Це була розмова, що схвилювала до сліз.

А після конференції наш героїчний земляк познайомив журналістів зі своєю товаришкою по службі і водночас… (у цьому він сам сором’язливо зізнався) майбутньою дружиною. Маріупольська волонтерка Юля тривалий час привозила необхідні речі нашим захисникам, одним із яких і був харизматичний волинянин. Ділові стосунки переросли у романтичні, а згодом дівчина також вирішила вдягнути військову форму. На дещо провокативне запитання, чому вирішив узяти собі жінку з Донбасу, Петро відповів: «У наших стосунках немає поняття «Волинь — ​Маріуполь», є лише «любов, доброта, щирість і краса». В кожному поліщукові таки живе поет!

Ділові стосунки переросли у романтичні, а згодом дівчина також вирішила вдягнути військову форму.
За цими почуттями навіть війна ховається.

Несли смерть, а тепер — ​красу

Журналістська конференція відбувалася на базі креативного простору «Вежа» — ​пам’ятки архітектури, колишньої водонапірної башти. Нині це доволі крутий туристичний об’єкт, із якого відкривається панорама на доволі сірі житлові квартали промислового міста, а також там можна віртуально прогулятися мальовничими вуличками Старого Маріуполя. Щоправда, це не єдиний мистецький об’єкт, який показали гостям організатори зустрічі. У місцевому Центрі сучасного мистецтва імені Архипа Куїнджі нині експонується виставка «Воєнно-польовий Арт».

Художники світового рівня, знані народні умільці та воїни АТО вишивали, малювали, ліпили, випалювали, ткали, різьбили на використаних боєприпасах, ящиках з-під них, військовій формі та інших предметах із поля бою. Зініціював цей проект та згуртував навколо нього майстрів учасник війни на Сході, сержант національної поліції полку спеціального призначення «Київ», віце-президент Асоціації «Україна — ​Франція» Павло Ротар.

 «Побачив ящик з-під патронів, подумав, що класно було б розмалювати його нашою неповторною петриківкою», — ​розповів автор про ідею виставки. Нині в експозиції — ​десятки картин, іграшок зі зброї, музичних інструментів, килимів, жіночих сумок, розмальованих скринь, ікон, є навіть вулик, мед із якого мали змогу скуштувати відвідувачі.

Наші земляки також долучилися до цього проекту. Лучанин Ігор Газукін унікальним методом «вишивки» на дереві оздобив ящик від боєприпасів, а інший мешканець волинської столиці Віктор Іщук із тубуса гранатомета створив суперову гітару. Таких у світі нема!

Павло вбачає у цих експонатах вираження основного призначення людини — ​творити, продукувати красу навіть із того, що мало б нести смерть.

Торік виставка побувала і в Луцьку. А от у Ковелі та Нововолинську її не захотіли бачити (чи то не знайшлося експозиційних площ, чи коштів на проживання організатора, який, до речі, запевнив, що багато не їсть). Зізнаємось, нам неприємно було про таке чути…

«Цей хрест із тризубом ще кілька років тому навіть доби тут би не простояв»

Меморіальний хрест.
Меморіальний хрест.

 Суворі бійці з полку «Азов», портрети загиблих, хвилина мовчання, Гімн і червоно-чорний прапор. Так маріупольці вшанували пам’ять захисників України, що полягли в Широкинській операції. Тоді, у лютому 2015-го, ціною одинадцяти життів «азовцям» вдалося укріпити оборону міста і змусити ворога відступити. На мітинг-реквієм прийшло близько двохсот людей. Якщо врахувати, що захід проходив у будень і було доволі прохолодно, то це — ​непоганий показник активності містян, адже, скажімо, в Луцьку на таких подіях часто збирається значно менше людей. Начальник військової школи командирів імені Євгена Коновальця з позивним Кірт, який під час операції очолював другу сотню «Азова», в коментарі «Волині» розповів, що жителі Маріуполя нині по-іншому ставляться до війни й ідей «руского міра». А на підтвердження воїн показав нам меморіальний хрест із тризубом, який, за його словами, у 2014-му розвалили б першої ж ночі. Нині ж цей монумент стоїть у центральному парку міста без охорони. Азовці розповіли про бої за Широкине й непослідовну позицію військових чинів ЗСУ, які не надали тодішнім добровольцям належної підтримки. Під час мітингу згадали окремо про кожного загиблого побратима, а на завершення запалили фаєри. І Гімн «Ще не вмерла…» у прифронтовому Маріуполі звучав якось по-особливому, адже виконувала його переважна більшість людей, які ще тільки вчаться української.

 

Сєпар, голодні діти і тамтешній пил

 Лише ступивши на перон Маріупольського вокзалу, кожен гість цього приморського міста відчуває неповторний запах потужної промисловості Донбасу. Те, чим часто пишаються місцеві жителі, їх і вбиває. У місті кількість хворих на рак, за інформацією управління охорони здоров’я міськради, у 2017-му була майже на 36 відсотків вищою, ніж загалом у Донецькій області. На певні особливості тутешньої атмосфери нам натякнули і наші… черевики: пил від місцевих металургійних комбінатів на них осідав за 5–10 хвилин перебування на вулиці, тому взуття доводилося щоразу чистити.

Мене здивував випадок, що трапився під час екскурсії містом: підбігли двоє хлопчиків 10–11 років і ввічливо попросили російською, чи я не міг би їм купити щось поїсти, бо вони дуже голодні. Не знаю, наскільки це типова ситуація для Маріуполя, але на Волині діти ромів, які жебракують, просять зазвичай «копієчку на хлібчик».

Якщо протягом усього відрядження місцеві жителі приємно дивували нас своєю мужністю і патріотизмом, то останнє знайомство, що відбулося вже у поїзді на зворотному шляху, викликало протилежні емоції. Нам зустрівся «сєпар». Так цього чоловіка охрестили двоє наших інших попутників — ​військових, що їхали у відпустку із зони ООС. Незнайомець спочатку чіплявся до солдатів, а згодом і до нас зі своєю «правдою»: «Що вам дала ця держава, он жінка не мала грошей на квиток, їй хтось допоміг?» Зрештою цей «товариш» сказав, що його брат воює за «ДНР». Ви не повірите, але наші бійці після кількох годин розмови зуміли його переконати, хто приніс «рускій мір» Донбасу. І він навіть пообіцяв перейти лінію фронту, щоб відкрити очі на це родичу-бойовику.

Сєпар і пил.
Цим дихають жителі півмільйонного міста.

Передрук або відтворення у будь-якій формі матеріалів, розміщених на інтернет-сторінці «Волинь-нова» volyn.com.ua, без письмової згоди видання заборонено.