«НАРОДНА МОВА», ЗБАГАЧЕНА МАТЮКАМИ

В одній із недавніх передач на «Інтері» українсько-російський мовний суржик, яким останнім часом все більше послуговуються, названо «народною мовою».

Петро БОЯРЧУК

Мабуть, навряд чи хто заперечить, що сьогодні одним із найбільш потужних способів повсякчасного зросійщування нашого суспільства та насаджування у нашу свідомість думки про нагальну потребу вже остобридлого своєю нав’язливістю офіційного двуязичія є, як не парадоксально це звучить, наше телебачення. Оскільки ж і на його каналах дискусії з приводу мовних проблем, а правдивіше — постійно роздмухуваної «старшим братом» укупі з місцевими козачками непомірної претензійності російської нацменщини, не вщухають, то не дивно, що на їхньому тлі і так звана мова Вєрки Сердючки є інструментом русифікації. Насамперед тому, що тихцем підштовхує до висновку про буцімто взаємозамінність обох мов, які — «з однієї колиски».
То не доводиться вже й дивуватися, що в одній із програм на «Інтері» українсько-російський суржик недавно було прирівняно до діалектних українських говірок, а відтак названо мовою народу. Хоч мова українського народу не тільки істотно відрізняється від Сердюччиної, а дуже часто і в значенні слів є протилежною тому, про що намагаються сказати нам з «ящика» поборники двуязичія. Втім, замість коментувати інтерівську телепередачу про «народну мову», наведу лише два приклади того крайнього анекдотизму, до якого нерідко призводить її використання. Хоч саме бездумність користувачів такою мовою і була в одному із цих випадків рятівною особисто для мене.
В 1989 році керівна в СРСР московська компартійна верхівка, безпорадно намагаючись зупинити розвал нєрушимого Союзу, гримнула в низи фразою: «Некоторые перерожденцы под видом перестройки и прикрытием гласности всячески охаивают нашу партию и нашу действительность, с чем мы не можем мириться ни в коем случае». І партноменклатурники нижчого рівня зразу ж заповзялися до відповідних дій. Російське слово «охаивают» калькою перекинулося в директивну мову ЦК КПУ, відтак і Волинського обкому партії.
Мабуть, рідко була у владних кабінетах нарада, яка б не супроводжувалася різкими нападками «від імені трудящих» на нашу газету, що раптом перестала бути слухняним «органом». Аж нарешті прозвучало конкретно: «Своє невдоволення тим, що газета охаює нашу дійсність, висловили на зустрічах з інформаційно-пропагандистськими групами колгоспники сіл Мирне та Підбереззя Горохівського району». Відтак я одержав термінове завдання редактора з’ясувати, що в подробицях говорили на тих зустрічах колгоспники. Виявилося, критичні зауваги селян з приводу того, що газета «охаює нашу дійсність», просто сфабриковано. Про це й розповів читачам «Радянської Волині» (30.01.90) в статті «Апаратна липа».
А через якийсь день-другий після виходу газети у світ від тодішнього першого секретаря Горохівського РК КПУ Аркадія Верещака довідався, що чекають мене у зв’язку із цим серйозні неприємності. І що відповідні документи, згідно з якими «оргвисновків» мені не минути, вже запущені в дію. «За що?» — запитав у Верещака. «Ну, як «за що»? — не забарилася відповідь. — За охаювання! Так там написано».
Ось тут і використав я те, що «випало» зі статті при остаточному її редагуванні. «За охаювання, — сказав, — мені тільки подякувати треба. І «Радянську Волинь» відзначити». «Як то?» — здивувався мій співбесідник. «А ви подивіться, що означає це слово в українській мові, та й будете знати».
Приблизно через годину мені зателефонував тодішній відповідальний секретар Горохівської районної газети Олег Дідик і запитав про тлумачний словник української мови під редакцією Грінченка, який «просять принести в райком». Здається, серед усіх тодішніх словників єдино Грінченків і пояснював, що в українській мові слово охаювати означає не очорнювати, як співзвучне в російській, а прикрашати, прибирати, наводити лад (охайна хата, охайна жінка).
На цьому компартноменклатурні оргвисновки щодо мене тоді закінчились. Невдовзі дійшла свого завершення і епоха тої заповзятливої боротьби з «охаюванням» та «охаювачами». Але, як бачимо, епоха русифікації України розгорнулася з новою шаленою силою. Відтак призвичаювання українців до українсько-російського суржику, який начебто є «народною мовою», набуло в очах відомих «собіратєлєй зємєль» особливого значення. Адже «суржиконосців», і це вже зрозуміло із заяв декотрих російських політиків, завжди є змога поставити до ряду тих, хто говорить не інакше, як «зіпсованою» під західним впливом російською. А коли так, то і число російськомовних, вказуючи на яких роблять свої висновки щодо України ці політики, враз більшає. Залишається хіба що услід за цими політиками повторити: «Яка ж це Україна? Ніякої України нема». Нас же їхні козачки-догідники і далі переконують: «Головне, щоби люди розуміли один одного. Та й мови, проникаючи одна в одну, лише взаємно збагачуються»...
До якого «порозуміння» призводить кальковане впровадження в українську мову російськомовних слів та бездумне послуговування суржиком, говорить така от «українська» фраза: «закалювання — це... корисно для вашого організму», що недавно не раз звучала в рекламі на тому ж «Інтері». Адже в українській мові слово «закалюватись» означає не загартовуватись, як у російській, а, вибачте, забруднюватись лайном. Втім, останнє в обох мовах має і спільну назву. От її варто було би «інтерівцям» пригадати, беручись до подібної реклами.
Та й щодо взаємозбагачування — не все виглядає так гладко та вдячно. Нагадаю в цьому зв’язку слова Максима Горького про те, що, мандруючи колись бродягою по Україні, упродовж певного часу жив в одному із сіл на Полтавщині і протягом усенького того часу не почув жодного (!) матюка. У нього, звиклого до «славної» російської матюшні змалечку, така висока мовна культура українців викликала тоді справжнє зачудування. Тепер же, мабуть, жодного села в Україні не знайдеш, де не почуєш матюка, пройшовши лише однією якоюсь вулицею. Кому корисне таке взаємозбагачення і «закалювання», доречно було б, про «народну мову» говорячи, поміркувати і на «Інтері», і на інших каналах Українського телебачення.