Понад 1000-літній Володимир-Волинський завжди був стратегічним містом на західних кордонах. Стратегічно важливим воно залишається і на прикордонні України з Євросоюзом. Відповідно, у “княжого” міста — і плани амбітні. Про це — наша розмова з міським головою Володимира-Волинського Петром САГАНЮКОМ...
Понад 1000-літній Володимир-Волинський завжди був стратегічним містом на західних кордонах. Стратегічно важливим воно залишається і на прикордонні України з Євросоюзом. Відповідно, у “княжого” міста — і плани амбітні. Про це — наша розмова з міським головою Володимира-Волинського Петром САГАНЮКОМ.
Олександр ПИРОЖИК
— Петре Даниловичу, прикордонний статус міста спонукає до плідних зв’язків із закордоном. — Ми дійсно перше відносно велике місто на волинському прикордонні, яке є “ворітьми в Європу”. Ми перші бачимо разючі зміни, що відбуваються у наших побратимів-поляків у зв’язку з їх вступом у Європейський Союз. Є можливість повчитися, тож ми намагаємося це використати. Володимир-Волинський на сьогодні має побратимські зв’язки з двома польськими містами. Це Грубешів на Люблінщині та Кентшин у Варміно-Мазурському воєводстві. В нас налагоджені економічні, торговельні, культурні зв’язки. Проводимо виставки товарів народного споживання, спільні ярмарки, обміни культурними делегаціями, співпрацюємо на рівні адміністрацій. — Можете назвати конкретні результати такої співпраці? — Для прикладу, ми дуже ефективно використали те, що в Кентшині є власний завод, який виготовляє високотехнологічні вуличні світильники фірми “Філліпс”. Зараз на всіх центральних вулицях міста та більшості прилеглих встановлені саме такі світильники. По-перше, це значна економія електроенергії: при менших у 3-4 рази затратах вони дають той же ефект. По-друге, вони більш надійні та довговічні, лампочки в них не перегоряють роками, їх не доводиться часто змінювати. Корисною є співпраця на рівні комунальних служб — як із Кентшином, так і з Грубешовом. Наші комунальники побували в обох містах-побратимах, вивчали, як вони працюють. Коли востаннє побували в Кентшині, оглянули водозабір, очисні споруди. У них ці сфери дійсно перебувають на сучасному європейському рівні. Нам тут є чому повчитися — щодо якості послуг, впровадження енергозберігаючих технологій, заміни великогабаритних енергозатратних електродвигунів на сучасні, що дають змогу економити електроенергію, яка з року в рік дорожчає. — У питаннях очистки води поляки досягли таких успіхів, що нині вважаються лідерами в Європі. — Мене вразило, що у Польщі практично всі комунальні служби приватизовані, вони мають свого господаря, який тримає їх у належному стані. Поляки дивуються, чому в нас усе навпаки: приватизоване те, що дійсно могло б давати для держави економічний ефект. А те, у що спершу треба вкласти кошти, що нікому не потрібне, “тягне” на собі держава. Їхні успіхи в комунальній сфері — ще й від значно вищої культури споживача, в них населення дисциплінованіше, воно справно платить за послуги, тож фінансовий стан комунальних служб ліпший. Взамін це населення отримує належну якість послуг та відповідний сервіс. — Окрім польських, маєте міста-побратими в інших країнах? — Сподіваюся, скоро матимемо місто-побратим у Німеччині. Цьогоріч зав’язали досить перспективні контакти з польським містечком Седліце, що на прикордонні з Німеччиною. Вони запропонували нам порекомендувати вигідне місто-побратим з цієї країни. Узагалі ж, спільно з поляками ми досить успішно працюємо за міжнародними програмами, зокрема в рамках програми ТАСІС. Постійні контакти загалом підтримуємо з багатьма країнами. Скажімо, в рамках уже традиційного Міжнародного пленеру художників “Колорит” приймаємо гостей із Польщі, Росії, Білорусі. Разом з поляками та білорусами відвідуємо фестивалі “Надбужанські зустрічі” у Грубешові, фестиваль пива “Хмеляки” у місті Красний Став... — Одним зі стратегічних завдань поточного моменту нова влада визначила залучення іноземних інвестицій. — Залучення інвестицій, створення нових робочих місць — безумовно, стратегічні завдання. У Володимирі-Волинському нині успішно діє спільне українсько-польсько-російське підприємство “Гербор-Холдинг”, яке очолює депутат обласної ради Олег Борбелюк. На ньому працює більше тисячі осіб. Продукція “Гербор-Холдингу” — “Українські меблі” — нині відома всій Україні. Нещодавно підприємство викупило колишні приміщення цеху №2 Луцького автозаводу, проводить їх реконструкцію під власне виробництво, встановлює тут нове сучасне обладнання. Це дасть змогу майже вдвічі збільшити виробничі площі, а отже, значно збільшити й випуск меблів. Відповідно, з’являться нові робочі місця, зростуть надходження до бюджету. Зізнаюся чесно: у плані залучення інвестицій донедавна нам складно було витримувати конкуренцію з таким сусідом, як Нововолинськ, який був територією пріоритетного розвитку. Інвестиції переважно йшли саме туди. Думаю, що з приходом нового уряду Юлії Тимошенко, котра вирішила поставити всіх у рівні умови, ситуація зміниться на краще. Зараз відчуваємо пожвавлення інтересу до нашого міста. Є багато людей із Європи, особливо з Польщі, які зацікавилися нашими пропозиціями. Ведемо переговори відразу з кількома інвесторами, підшуковуємо приміщення, вільні майданчики під нові виробництва із залученням іноземних інвестицій. — Володимир-Волинський добре знаний і як оборонний форпост на західному кордоні, завжди славився своїми військовими. — В останні десятиліття місто справді асоціювалося з військовими і гордилося ними. Тут дислокувалося окреме військове з’єднання — механізована дивізія. У зв’язку з реформуванням Збройних сил України її чисельність дещо зменшилася. Танковий полк розформували. Вивільнилося 28 гектарів землі майже в центрі міста. Вже три роки, як ця земля, а також вивільнені приміщення ніяк не використовуються. Міська влада неодноразово зверталась у Міноборони з проханням передати цю землю та приміщення у міську комунальну власність. Військові зволікають, кажуть, ніби шукають на них покупця. Але час іде — питання не вирішується, майно потроху розтягується, втрачає свій вигляд... — Маєте задум, що робити з цією землею, майном? — Військові, як відомо, не платять земельного податку. За рахунок земель, на яких розміщене військове містечко, місцевий бюджет щороку недобирає по 700 тисяч гривень. Якби нам передали ці землі, ми швидко знайшли б їм застосування. Місту треба розвиватися, розбудовуватись. Лише військовослужбовців на квартирній черзі — близько півтисячі. З’являється все більше бажаючих будувати житло приватним способом або ж придбати його в новобудові. Зараз маємо нагальну потребу принаймні у трьох нових будівельних майданчиках, надійшли відповідні заявки від фірм. Словом, є потреба в новобудовах, а вільних місць для забудови немає. Якби нам передали територію танкового полку, ми б заклали тут новий спальний мікрорайон. Вода, газ, можливість підвести сюди комунікації є. Мільйон гривень, потрібний для цього, знайшли б за рахунок дольової участі в будівництві. Знайшли б нове призначення і для казармених та підсобних приміщень. У триповерховій казармі, для прикладу, розмістили б міський відділ внутрішніх справ. Наразі він у нас єдиний в області, який розміщений у 4 приміщеннях, тоді як має бути в одному. — Столична влада змінилася, і міністр оборони теж... — Ми порушували це питання вже і перед новим міністром... Чесно кажучи, до 800-річчя з дня загибелі князя Романа Мстиславича ми очікували приїзду Президента, і в план візиту внесли відвідини території колишнього танкового полку. Сподівались хоч у такий спосіб підштовхнути військових до оперативнішого вирішення цього питання. У Міноборони кажуть, ніби вже передали відповідні документи безпосередньо в Кабмін. Знову чекаємо... — Після розформування полку проблеми залишилися? — Найгостріша проблема — безробіття. Більше тисячі осіб стоять на обліку в міському центрі зайнятості. Це на майже 40 тисяч населення. Дійсна ситуація трохи інша, бо люди годуються від кордону, декому вигідно стояти на біржі праці... На жаль, багато хто досі очікує, що хтось їм щось повинен дати. Мовляв, прийшла нова влада — має дати ліпше життя. Вважаю, що в цьому плані нам слід зламати психологію людей. Люди добрі, ми обрали нову владу, тож давайте їй допомагати! Ні Ющенко, ні Тимошенко нічого не зроблять, якщо кожен із нас не буде чесно й сумлінно робити свою роботу. Моїй мамі, Ніні Андріївні, 80 років. Отримує пенсію, але досі не хоче сидіти, склавши руки. Кличу жити до себе в місто — не їде. Не знаю, каже, що мені в місті робити. Курчат у селі годує, порося тримає, суниці вирощує... Приїде на базар, забіжить до мене — тішиться, що яйця, суниці продала, 15-20 гривень вторгувала. Мамо, кажу, та я вам сто гривень так просто дам! Не хоче, сама собі старається раду дати...
