Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів...
Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
“Наближається спогадів повінь...”. Цим досить прозаїчним за змістом сосюринським рядком доводиться констатувати на зламі серпня—вересня стан власної душі упродовж чи не всього самостійного життя. Як важка невідворотна хвороба, усю свідомість беруть у стійкий полон спогади, мучать роздуми над пережитим ще в студентській юності. Зумовлене все те певною причетністю автора до драматичних подій в історії дисидентського руху в Україні у 60-х роках уже минулого століття — перших арештів у рядах інтелігентів-інакодумців. Уже нині на фоні підготовки до Дня незалежності України задовольняється у ЗМІ й посилений інтерес громадськості до “Першого покосу”, тобто до старту репресій у боротьбі тоталітарного режиму з інакомисленням української інтелігенції половини ХХ століття. Обзиваюся і собі, але зовсім не для того, щоб нагадати про свою скромну персону, а — правди ради. Я не претендую на абсолютну об’єктивність, та все ж сподіваюся, що хоч трохи пригальмую наплив домислів і перекручень з боку деяких нетерплячих самодіяльних дослідників-політологів, які взялися писати про той час. Певна річ, ніхто нікому не може заборонити досліджувати те, що вже належить історії, але коли єдино серйозною джерельною базою для вчорашніх ревних брежнєвських комсомольців стають протоколи допитів із архівів КДБ, то про об’єктивність розуміння подій та їх оцінок йтися таки не може. А проте в одній із перших науково-аналітичних спроб осмислення вітчизняного дисидентства — книзі Георгія Касьянова “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-их років” (Київ, “Либідь”, 1995) говориться: “Виникнення руху опору в Україні в 1960—80-их роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції й усе це — за вкрай несприятливих соціально-політичних умов... Рух опору 1960—80-их років став, крім усього іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які привели до незалежності України”. Спробую розповісти, що передувало тому чорному дню 1 вересня 1965 року, коли управліннями КДБ по Волинській та Івано-Франківській областях було порушено кримінальні справи проти Дмитра Іващенка та Валентина Мороза (тодішнього і колишнього викладачів Луцького державного педінституту ім. Лесі Українки) на підставі звинувачення у злочині за ст. 62 ч. 1 КК УРСР “Антирадянська агітація та пропаганда” та ст. 64 КК УРСР “Організаційна діяльність, спрямована до здійснення особливо небезпечних державних злочинів, а також участь в антирадянській організації”. Дня, після якого на довгі роки було прийнято тримати в чорному тілі “українського буржуазного націоналіста” колишніх студентів цих викладачів Костянтина Шишка, Анатолію Панас, Лесю Ковальчук, Марію Мельничук, Мирославу Герасимович та, звичайно, дружин підсудних — Віру Іващенко і Раїсу Мороз.
З ЧОГО ПОЧИНАЛОСЯ І ЩО ЄДНАЛО Дороги, що звели нас в один патріотичний гурт, були густо позначені антикомуністичним вихованням. Його, на противагу комуністичному вихованню, яке мусили вести всі навчальні заклади, послідовно забезпечувало саме життя. Дмитро Полікарпович, наприклад, постійно терзався згадками про пережитий у дитинстві на Полтавщині голодомор 1933 року, коли його опухлі однокласники уже в передсмертній агонії повинні були співати величальні пісні Сталіну і компартії. Всі ж інші — як діти повоєнної Західної України змалечку набачилися і голодних жебраків зі Сходу, і страждань рідних, котрих насильницьки заганяли до колгоспів, а інших вивозили до Сибіру та розправи над упівцями, наслухалися повстанських пісень. Не думати про все це, не осмислювати його не дозволяла просто сама совість. А ще кожен із нас благоговів перед Шевченком, захоплювався художнім словом взагалі і сам намагався віршувати, наївно бажаючи таким чином хоч трохи прилучитися до боротьби за національну ідею. Ми розумілися між собою, пізнавали один одного якось стихійно. В основному при спонтанному обміні думками після патріотичних акцій, які проводились в інституті завдяки хрущовській відлизі. Прислужилася тут зустріч у 1962 році із опальним українським письменником Кузьмою Грибом. Він емоційно оповідав про своє перебування в сталінських таборах, засуджував утиски української мови, приниження національної гідності, вдаючись до конкретних прикладів із багатого досвіду політв’язня. А ще був виступ відомої актриси Тетяни Цимбал зі своїм сміливим, ідейно гострим репертуаром (і досі здається, що так проникливо після неї ніхто не вимовляв Лесиного “Так, ми раби, немає гірших в світі...”) чи Франкового “Народе мій, замучений, розбитий...”. А ще були дні Лесі Українки в Ковелі та Нечимному в травні 1963 року з гарячими промовами Анатолія Кос-Анатольського, вільнолюбними роздумами Максима Рильського, Юрія Косача, Олександра Дейча, інших поважних гостей та переповідання чуток про літературно-художні вечори в Києві, присвячені пам’яті Леся Курбаса, Миколи Куліша, Василя Симоненка. Так і окреслилось коло однодумців серед студентів різних курсів історико-філологічного факультету, які далі вже могли досить відверто розкошувати в розмовах про наболіле, про “неправду і облуду” та читати щось потайне своє на зібраннях студентської літстудії, якою керував невтомний Дмитро Іващенко. В останньому перед вела Толя Панас. Невтомна сміхотуха ставала зовсім іншою. Особливе зацікавлення викликали два її вірші: в одному рефреном ішов вислів “Мене моя бабуся вчила читать, як треба “Кобзаря”, і це викликало зливу одкровень про культ національного генія в родинах присутніх, а в іншому йшлося через навіяні певним досвідом роботи телефоністкою образи про несприйняття пристосуванства: “Я — то не я. То — мембрана. Нерви — антени оголені...”. Схвальний відгук щодо ідейного змісту та емоційного заряду одержали і мої поетичні вправи, написані ще до зближення з літстудійцями. Дві з них згодом опинилися в руках мого слідчого. Один з них я процитую. Отож, ТОБІ Ти не стомився в самоті блукати, Вдивляючись в манливе сяйво зір? Прийди хоч раз під білу мою хату, Зверни хоч раз на місячний мій двір! Поглянь на стін розписані екрани, Оправлені в оксамитову тьму. Де місяць проектує вечорами Космічної безодні глибину. Ми прочитаєм долю України За потайними знаками небес, Помолимось за мучених безвинно, Щоб в давній славі наш народ воскрес, Але коли в сплетінні видив синіх Побачиш просто тінь земних дерев, То обійди надій моїх цвітіння І білу хату у полоні мрев. Невдовзі увага до власної писанки власних віршів згасла, бо в Дмитра Полікарповича з’явилася ціла добірка творів молодих професійних популярних в молодіжному середовищі поетів — найхарактерніше з того, що “ходило по руках” серед “своїх людей”. Були тут “Ода кукурудзяному качанові, що загинув на колгоспному полі”, “Україні”, “Курдському братові”, “Злодій”, “Щоденник” Василя Симоненка “Ліс”, “Коректна ода ворогам”, “Вирлооке сонце” Ліни Костенко, був Вінграновський, Микола Холодний, Іван Драч... Цілу бурю роздумів викликали рядки Бориса Мозолевського: Фридрих Энгельс! Сожгите же сами Все, что стало карточным домиком: Внуки сердце сверлят мне своими глазами — Не могу быть пред ними комиком. Як виявилося, крамольну літературу роздобув і передав новий молодий викладач історії Валентин Мороз. Студенти сприйняли його лекції як велику дивовижу: читав без жодних папірців, вдаючись до іскрометних дотепів з приводу (о жах!) теорії злиття націй та віковічної дружби українського і російського народів. З приходом Мороза наші розмови ставали все більш заполітизованими, а гурт тих, хто не боявся їх вести, звузився до названих семи осіб. Збиратися ми стали у хаті Мирослави Герасимович на вулиці Березовій або на квартирі Іващенків (тодішня вулиця Леніна).
