Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів...
Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
Почувалися досить безпечно. В центрі уваги завжди був Валентин Мороз, а згодом і Костя Шишко, який після повернення з армії працював інструктором в обкомі комсомолу. Ми, дівчата, дещо молодші віком, захоплено стежили, як обидва, рівні за ерудицією і силою інтелектуали, висловлювалися то про малярські почерки Ван Гога чи Сар’яна, то про новаторство Драча чи Остапа Лапського в поетичному письмі без жодних розділових знаків, то поверталися до Шевченка, занурюючись у запаморочливі глибини. А то, було, витончено іронізували над виступами генсеків. Одного разу завели мову про доповідь Євгена Сверстюка в Нововолинську на науково-практичній конференції за участю керівного складу обкому партії та працівників освіти області і особливо смакували розгубленістю президії, яка, вважаючи Сверстюкове слово за санкціоноване на верхніх щаблях влади у контексті викриття культу особи, не знала, як повестися при закликах: “Розстібніть свої сталінки, не бійтеся вдихнути свіже повітря! Перестаньмо поклонятися вождям: вони приходять і відходять, а народ вічний — наш, український, народ”. Цитую, звичайно, по пам’яті, якісь слова могли загубитися, але за зміст ручаюся: надто вже врізався у пам’ять своєю незвичністю для офіційних зібрань того часу. Саме коли обговорювали політичні події, стан освіти і культури в республіці й області, і народжувалися думки, що необхідно вийти зі складу СРСР, відродити приватне господарювання на землі, про правоту і неправоту лідерів ОУН та УПА — словом, про все, на що було накладено залізне табу. Продовженням цих розмов для мене стало активне особисте листування з Валентином Морозом впродовж 64—65 років, коли він перейшов працювати до Івано-Франківського педінституту після провалу його кандидатури на вченій раді в Луцьку. Сипала безліч запитань, а у відповідь — цілі трактати і настанови читати Леніна і сприймати його логіку в протилежному плані. Мороз поїхав (щоправда, час від часу навідувався до Луцька), але теми для обговорення диктувала вже дуже серйозна, завезена ним таки література: виступ В. Лобка на науковій конференції, в якому викривалося знущання над українською мовою, схвильований роздум “З приводу процесу над Погружальським”, де йшлося про навмисний підпал українського відділу центральної наукової бібліотеки. Той, коли згоріло близько 600 тисяч одиниць зберігань, а зазнав покарання “стрілочник”, який за гратами вдарився у віршування: “Враги свободы на свободе, в тюрьме остался только я”, стаття “Відповідь матері Симоненка Щербань Г. Ф.”, що віддзеркалювала переконання однодумців покійного поета... Все передруковував Дмитро Полікарпович і воно “йшло на люди”. При поверненні із гостини у Морозів в Івано-Франківську, де на їх запрошення зустрічали новий 1965 рік, за дорученням Валентина Яковича ми з Толею заїхали до Львова і у квартирі Михайла Гориня одержали від його дружини фотоплівку зі статтею з антиленінськими акцентами “Українська освіта в шовіністичному зашморзі”. Було над чим думати і при читанні досліджень творчості українських письменників відомого вченого з діаспори Івана Кошелівця та “Виводу прав України”, виданих у Мюнхені. Було з чим іти до людей. І хоч я дуже боялася, та вважала за необхідне потай роздавати для читання окремі матеріали виразного просвітницького характеру студентам, котрі відзначалися аналітичним мисленням. Знала таких немало як голова наукового студентського товариства, яке діяло тоді досить активно. Давала читати іншим знайомим і навіть окремим викладачам.
У ТЕНЕТАХ ВИСТЕЖУВАННЯ. РОЗПРАВА А тим часом усе більше ми помічали, що підпільники з нас нікудишні. Деякі студенти з числа партійного і комсомольського активу іноді підозріло довго проводжали мене холодними поглядами, а одна навіть люто вигукнула: “Я про тебе все знаю!”. Якось, повернувшись з лекцій, я виявила, що в моїй нехитрій схованці (під матрацом!) підготовлені для роздачі матеріали, вміщені в екземплярах газети “Комсомольська правда”, лежать не в тому порядку. Виявилось, що чомусь під час занять інститутське бюро комсомолу робило рейд-перевірку санстану кімнат у гуртожитку. Подумалось: ось-ось викличуть на розмову. Але ніхто ні пари з вуст. Насторожувала реакція працівниці пошти, де я одержувала листи від Мороза, адресовані “до запитання”: вона просто нищила мене своїм поглядом і жбурляла кореспонденцію ледь не межи очі. Особливо старався застерегти від непродуманих кроків тодішній секретар парторганізації інституту Нестор Бурчак. То на заняття так званого університету марксизму-ленінізму запросить, натякнувши, що нам (тоді ми були удвох з Марійкою Мельничук) варто знати, хто ті заняття відвідує. То, сидячи поруч у президії на Шевченківському вечорі, зауважить насмішкувату реакцію на моєму обличчі при словах про турботу компартії щодо пам’яті поета і прошепотить, дивлячись в інший бік: “Із залу видно надто добре, хто як у президії реагує на виступи”. А якось на лекції з політекономії Нестор Володимирович раптом вийняв нововидану збірку Василя Симоненка “Земне тяжіння” ніби для того, щоб похвалитися добрим другом, який подарував такий дефіцит, і, дивлячись болісним поглядом на мене, проказав: “Добре мати друзів, але добре знати і своїх ворогів”, а потім різко перейшов до читання теми. Однієї пізньої години, коли я виносила з квартири Іващенків новий передрук за пазухою, моїх грудей торкнулася Віра Лукашівна, що поверталася з дачі, і заплакала: “Діти, що ви робите, ви ж його посадите в тюрму. Україні цим не поможете. Ну як ви поясните, звідки все несете, коли вас оце перестрінуть з органів?”. Однак “ловити на гарячому” ніхто не поспішав і навіть не було жодних зауважень від вахтерів у гуртожитку щодо пізніх моїх повернень, хоч інших за подібне обов’язково “розбирали”. Тривогу викликало і запрошення до обкому партії допомогти у перекладі якихось директив, і вже зовсім відвертий інтерес до моєї особи при ретельному фотографуванні групи студентів нібито фотокореспондентом газети “Комсомольское знамя”. На другий день після мого перебування на знімальному майданчику в інституті з’явилося оголошення із запрошенням студентів на зустріч із працівниками КДБ. І тут мої нерви вже стали здавати, зник сон, на тілі з’явилась висипка. Коли одного червневого вечора того ж таки 1965 року приїхав до Луцька Мороз і ми зібралися на квартирі Іващенків, я стала нав’язувати розмову про можливість арешту і пропонувала домовитись, як будемо поводитися. Валентин Якович дав зрозуміти, що ми з Вірою Лукашівною великі боягузки (її, до речі, не було вдома), і в’їдливо підсміюючись, поділився досвідом: “Тепер часи вже не ті. Мене, було, викликали в КДБ і питали, хто такий свідомий українець, а я відповів: “Той, хто має свідомість”. Як бачите, залишився живий і цілий”. Потому довго і натхненно говорив, що, “як казав в армії один дурень”, “единообразие” поламалось і світ змінюється на очах, що час імперій минув навіки і це підтверджують політичні карти сучасної Африки та Південної Азії, черга, отже, за “Есесером”, бо колесо історії не знає ходу назад, воно уперто котиться вперед і т. п. У розпал тієї емоційної промови приходила сусідка по квартирі наглянути через відсутність господині дому, як кипить полуничне варення, і всім на мить стало якось не по собі. Як з’ясувалося згодом, не з доброго дива, бо саме в її кімнаті було організовано підслуховування і записувалося все наше п’ятигодинне розбалакування. Тим часом до початку вересня ще залишалося більше двох місяців, і Мороз запросив мене й Толю в Карпати, аби ще більше переконати у незнищенності національної ментальності, самобутності. Він вважав, що саме на Гуцульщині через специфіку її географії збереглися властивий усьому українству дух незалежності, особиста внутрішня свобода, що завдяки цьому багатству ми приречені на власну державність у найближчому часі... І досі для нас залишається загадкою, чому Мороз не хотів давати хоч елементарних інструкцій на випадок арешту: по-молодечому безоглядно (йому тоді не було ще й тридцяти) вірив, що “світ не дозволить”, не захоче далі миритися з безправ’ям у комуно-фашистській імперії? Чи не вважав за потрібне передчасно полохати нас, бо треба було “робити справу”? Думаю все ж, що перебував у полоні ейфорії, бо, як виявилося, в час мандрівок по Косівщині, про вистежування знав, кілька разів навіть впізнавав переслідувачів з Луцька і зі знущальним сміхом зображав їх розгубленість, коли ми чомусь були повернули назад на середині перекинутого мосту через Черемош і зіткнулися з ласкавими опікунами очі в очі. А, можливо, розкішну екскурсію, багату на зустрічі з цікавими людьми — подібними до нього національними романтиками — наш обожнюваний за розумність мислення наставник (ми ніколи не сприймали його як близького за віком, відчуваючи якусь нездоланну дистанцію між ним і собою) організував задля своєрідного прощання, знаючи більше за інших про неминуче...
