Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів...
Сорок років тому КДБ порушило справи проти волинських дисидентів.
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
Як би там не було, після повернення з Карпат у рідне село на Рівненщині я відчула невідворотну потребу серйозно поговорити зі своєю найближчою подругою з дитячих літ Нілою Н., тоді студенткою інституту інженерів водного господарства, і попросила повернути всі одержані у мене матеріали, які вже були на руках в її однокурсників, а частина — аж у студенток Тернопільського медінституту. Насилу дочекалася, коли можна було повернути, спалити, лишаючи тільки дещо несуттєве, аби “відмазатися” в час можливого обшуку (через кілька днів тим і відбулася). Діяла так за досвідом ранніх дитячих літ: коли в 1948 році арештували мого 17-річного двоюрідного брата за зв’язок з УПА, в хаті все перекинули догори дном, розглядали помітки на кожній сторінці у книгах, які не встигли допалити рідні. Два дні розпечена до червоного грубка поглинала всю солідну домашню книгозбірню, що залишилась від мого дідуся Тимофія — високоосвіченої людини і завзятого бібліофіла. В останній день серпня раненько після безсонної ночі я зібралася в дорогу і треба було вирушати до Горохова для проходження педпрактики. Тут “випадково” нагодився на власному мотоциклі бригадир, котрий все літо цікавився в мене як не новинками літератури, то планами щодо проведення вечора молодої поезії — словом, видавав себе сповна. А тепер він запропонував “підкинути до автобуса” і заодно передати записку його другові з проханням дістати підручник із педагогіки. Край повороту на Рівне на мене чекав уже “газик” із двома загадковими пасажирами, які за кільканадцять хвилин зняли свої маски і о 8-ій годині в приміщенні Рівненського УКДБ розпочали перший допит. За півдня (весь час я вперто мовчала) довелося вислухати численні цитати із розмов на згаданих вище квартирах (надто вже насміхалися над діалогом про свідомого українця) та моїх листів до Мороза і Анатолії. Я була приголомшена, бо аж такої уваги до нашої політичної самодіяльності таки не передбачала. Почувалася роздягненою до нитки. Все почуте підносилося як витяги із зізнань Іващенка, Мороза, Шишка, Мельничук та інших: “Вот видите, ваши мнимые друзья во всем давно сознались и тем облегчили свою участь — им светит по 10 лет, а вы упорствуете и схлопочете все 25!”. Про те, що цитується не стільки із зізнань, як із зібраного через прослуховування та перелюстрацію, здогадатись було неважко. Тим більше, що працівника КДБ Василевського не раз заносило задалеко, про що свідчила реакція іншого “пасажира”, який ще довго працював зі мною як слідчий. Коли стало зрозуміло, чому вже зарадити не можна, всі зусилля волі і розуму сконцентрувались на одному: як не видати того, чого мої мучителі ще не знають? Дуже боялась за Нілу, за її мережу. На щастя, все обійшлося кепкуванням з адреси на моїх листах до неї, де я постійно писала “не по-человечески — “Ровно”, а “Рівне”. То вже згодом її кілька разів викликали до всесильних органів у Рівному і Луцьку, як і немало інших близьких знайомих кожного із нас. ... У стані крайнього фізичного і морального дискомфорту все ж відкинула пропозицію давати свідчення письмово і згодилася відповідати на усні запитання словами “так” або “ні”. Заходило сонце, мої дописувачі лютували, просили когось у телефон “еще немного времени”. І я здогадалася, що їм не дає можливості успішно відрапортувати своєму начальству моє незмінне твердження: “Ні! Я все робила з власної волі”. Я вперто його повторювала у відповідь на чи не вдесяте поставлене запитання: “Считаете ли вы, что Мороз с Иващенкой вас шантажировали, коварно впутывая в разговоры якобы о литературе, принуждали читать и распространять антисоветчину?”. Врешті пішли на певні поступки у формулюванні питання: “Ведь видя, что нам известно все, вы больше не сможете отрицать, что все пасквили с клеветой на советский строй получили из рук Иващенко, Мороза и Горыня?”. Звучить моє гірке “Не зможу”, мені підсовують готовий текст і Василевський злісно сичить: “Роды были патологическими да и состоялись ли они вообще”. Ніч у готелі в Рівному стала своєрідним продовженням допиту, бо сусідка по номеру невтомно співчувала після вкрадливого розпитування, хто я і звідки. Ранок був повним контрастом до гнітючих переживань: світило сонце, веселими зграйками бігли до школи діти в новеньких формах і з букетами квітів у руках. Я подумки прощалася із мрією стати вчителькою, хоч це вже й не особливо вражало на тлі продовження допитів у Луцьку. Пішли одна за одною “зустрічі” із працівниками Волинського УКДБ аж до головного начальника включно. Все зібране зарані тепер оформлялося окремими протоколами під переможний усміх на обличчях мучителів, які по черзі соромили і усовіщали негідницю, що зганьбила високе ім’я комсомолки. З часом самовпевненість переможців змінилася на стійке невдоволення. На межі вересня—жовтня Василевський і мій слідчий — зросійщений полтавчанин, що іноді “мучився по-українськи”, на прізвище не то Демиденко, не то Денисенко — не приховували свого невдоволення недооцінкою їх роботи і славного відомства в цілому. Напевно, перед світом треба було не видавати, що судові процеси стосуються значного кола творчої інтелігенції, йдеться, мовляв, про кількох злочинців-антидержавників. Батьківську співчутливість перед нами стали розігрувати завідувач слідчого відділу Маркелов, слідчий Іващенка Кольчик та інші. Тільки непохитний дзержинець ще довоєнного призову Удахін кипів непогамовною люттю, вигукуючи з виряченими очима і піною на губах: “Да, советские законы слишком гуманны! Но будете ли вы помнить об этом, сумеете ли быть благодарны?! Да каждому из вас до Хрущева справедливо припаяли бы по четвертаку!”.
