Усім відома чудова народна приказка:”Хто спішить,той людей смішить”.Ось і я так одного разу летіла кудись,зірвавши голову, й раптом, ненароком посковзнувшись, втаранилась лівою рукою в асфальт. І сталося це не де-небудь,а в столиці...
Тетяна ЗІНЧУК
Усім відома чудова народна приказка:”Хто спішить,той людей смішить”.Ось і я так одного разу летіла кудись,зірвавши голову, й раптом, ненароком посковзнувшись, втаранилась лівою рукою в асфальт. І сталося це не де-небудь,а в столиці.
Народ одразу витріщився й оторопів. Я ж,як навіжена, кричу від болю:”Швидку викличте!Швидку!” На це одна вельми вичепурена,як пава,пані заявила:”Бачте,яка розумна,швидку їй подавай.А платити за виклик,дорогенька,я буду? ” А інша “спеціалістка” оглянула мою руку й одразу з впевненістю зробила висновок :”Ця дівчинка блефує.Якийсь малесенький розтяг і не більше”. Хоча один приємний молодик таки спромігся взяти до рук мобілку … Та його перебила ще одна заклопотана жіночка різким тоном: ”Ти що зовсім здурів? Хочеш,щоб з тебе штраф за фальшивий виклик швидкої злупили? Та це ж дівчисько здорове,тільки репетує,видаючи покалічену.” Тут під’їхала маршрутка і вся ця зграйка людей запхалась в автотаксі,а я залишилася на самоті з власним горем й мовчки пошкандибала на квартиру. На моє щастя біля сусіднього будинку дивом зупинилась швидка:комусь із серцем погано стало. Я з плачем попросилась у травмпункт. Але й вони хотіли відкараскатись від мене: “У нас і без тебе мороки повно.” Та після принизливих благань таки зробили вимушену послугу. Щоправда,по дорозі повчали: ”Якщо ревітимеш,висадимо посеред вулиці. Нам гроші за вислуховування істерик не платять”. Випхали у травмпункт, де на прохання дати анальгін, грубо заявили: ”Ви не в аптеці, шановна, терпіть”. А після відчайдушного благання забезпечити хворого хоча б льодом, одразу почула: “Ви лікар, дівчинко? Ні,ото й прикусіть язика. Ми самі знаємо,що нам робити”. Я , звичайно, реву: перелом же — не жарти. І раптом один лікар-очкарик як гаркне: ”Якщо не заткнеш рота,викличу бригаду й відправимо тебе в дурдом!” Це вже була шокотерапія. І я цілу годину терпіла, зціпивши зуби, поки гіпс не наклали. Звичайно, ці лікарі одразу мене попередили, щоб хоч не надумала прийти до них знімати свою “діамантову” руку. Тільки за місцем проживання. Мабуть, вони ще одного такого пацієнта не переживуть. Тепер, звісно, я маю в своєму арсеналі і ліву, і праву, а той прикрий випадок згадую лише з посмішкою. Але не приведи вам, Боже, колись потрапити під гарячу руку людей у білих халатах у столиці.
