«Був звичний урок, й раптом — вибухи», - директор розбитої війною дебальцівської школи

Про це пише The Ukrainians. Василь Саляк майже три десятиліття присвятив цій, тепер розбитій війною, дебальцівській школі — був тут і вчителем, і директором. Переглядаючи відео, своїх відчуттів пояснити не може. Він щиро усміхається і водночас його голос тремтить, наче стропа, натягнута поміж дерев.

Василеві Михайловичу за п’ятдесят. Народився на Тернопільщині, але вже в дев’ятому класі опинився в Дебальцевому, куди його забрала тітка. Чоловіків-вчителів завжди не вистачає в школах, вони в меншості, не раз натякали рідні — так і обрав фах. Хотів йти на історію, але зрештою став географом.

Далі простіше: Луганський педагогічний інститут, знайомство з дружиною, й одразу після розпаду СРСР школа №1 в Дебальцевому, у якій він став вчителем географії-біології й наймолодшим директором — у двадцять дев’ять років.

Школа в січні 2015-го ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде. Під час уроку вчителю й класу не раз доводилось переривати навчання через обстріли. Рвучка біганина в підвал, наче фізкультхвилинка, перетворилась на звичність. У підвал споруди ховався весь мікрорайон.

Школа в січні ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде.

— На Водохреща це сталося, — згадує Саляк. — Був звичний урок, й раптом — вибухи. Ми сиділи в бомбосховищі без опалення й при свічках. Потім уроків взагалі вже не було. В нашу школу близько п’ять снарядів потрапило. А до цього ми там майже жили.

— Я вийшов з підвалу виглядати сина, який залишився зі мною в місті. Він вже мав повернутись з дебальцівської птахофабрики, бо там працював ветеринарним лікарем. Нема й нема, а вже по шостій. Щойно я підпалив цигарку — вибух. Впав на землю. За кілька метрів від мене розірвалась міна. Дивлюсь на ногу — кров. Це уламок ледь поцілував її. Це ж безглузда смерть, на рівному місці… — робить паузу Василь Михайлович, намагаючись підібрати слова. — Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення безглуздості такої смерті. Я не хотів виїжджати, нам було що втрачати. Але потім зрозумів — воно того не вартує… «Якось буде», — подумав.

Василь Саляк приїхав до Києва. За цей час його дружина вже знайшла роботу в одній з київських шкіл. Згодом сім’я почала орендувати кімнату. Сам вчитель був впевнений: він переселенець тільки до кінця навчального року.

Шукаючи роботу згодом, Василь Михайлович натрапив на оголошення приватної охоронної фірми. Там сказали: «Беремо всіх». А щойно дізнались професію нового співробітника, направили охороняти освітні заклади.

Щоб прожити у столиці, Саляку довелось багато працювати. Його життя було таким: добова зміна у Київському університеті права, далі — на метро й добова зміна у Слов’янській гімназії. Зранку вихід на денну зміну у молодшій школі — до шостої вечора. Після шостої — душ, гоління, заготівки їжі для наступних робочих днів. Зранку — Київський університет права. І так по колу. Василь Михайлович відробляв без трьох днів повний місяць. Двадцять з них — доба.

Минулого року в гімназії міжнародних відносин №323, де працює вчителькою дружина Василя, з’явилось місце викладача географії й економіки. «Скільки можна ночами не спати? Так можна й ноги протягнути. Пішли до нас», — сказала дружина. Саляк отримав шанс знову стати учителем.

Скоро мине рік, як Василь Саляк викладає в київській школі. Здається, все стало на свої місця: підготовка, заняття, репетиторство, зошити, програма… Майже. Вчитель вірить: одного дня він знову повернеться в Дебальцеве. Але за умови — якщо територія буде підконтрольна Україні.

На питання, що найперше він зробить, повернувшись додому, Василь Михайлович хвильку думає й каже: «Повернусь у школу».

Дмитро Пальчиков