Чверть століття тому в Польщі народилася «Солідарність», яка була революцією, великим суспільним рухом, народним повстанням, а водночас звичайною професійною спілкою...
Чверть століття тому в Польщі народилася «Солідарність», яка була революцією, великим суспільним рухом, народним повстанням, а водночас звичайною професійною спілкою. Можливо, єдиною в історії світу, котра в кульмінаційний момент налічувала навіть понад 9,5 млн. членів з усіх верств і соціальних груп, що становило третину усього 38-мільйонного населення країни (не враховуючи дітей і людей похилого віку). Народження «Солідарності» завершило довгу історію руху опору польського суспільства проти комуністичної системи, нав’язаної силою Польщі та іншим країнам Центрально-Східної Європи після Другої світової війни.
Аліція ВАНЦЕЖ-ГЛЮЗА (Центр КАРТА)
ХВИЛЯ СТРАЙКІВ РОЗХИТАЛА СИСТЕМУ Польща у 1980-ому поринала в економічний хаос. Приховане підвищення цін, зростання інфляції призвели до відсутності на ринку майже всіх товарів. Найбільше значення мав липневий масовий страйк у Любліні, котрий охопив 150 установ і підприємств з 50 тисячами людей, зупинилися засоби міської комунікації, поїзди. Уряд почав вести переговори зі страйкарями, які завершилися підписанням угоди 11 липня зі страйковими комітетами. Страйк на Гданській верфі імені Леніна, що розпочався 14 серпня 1980 року, був піднятий на захист робітниці, співорганізаторки створених у 1978 році Вільних профсоюзів (WZZ), незаконно звільненої з роботи. Ініціатором був Богдан Борусевич разом з трьома молодими робітниками з верфі; в організації страйку взяв також участь викинутий з роботи активний діяч страйків від 1970 року і член нелегальних WZZ Лех Валєнса. Наступного дня до них приєдналися інші верфі, порти та інші підприємства в місті. 16 серпня вдалося досягнути компроміс у справі підвищення зарплат і додатку «за дорожнечу» для працівників верфі — більшість страйкового комітету дійшла висновку, що мета була досягнута і закликала робітників покинути судноверф. Під тиском представників страйкових груп інших, менших підприємств, котрі прибули до верфі з метою підтримки — комітет вирішив залишитися на території верфі, оголошуючи страйк як вияв солідарності. В ніч з 16 на 17 серпня в гігантській судноверфі залишилося менше тисячі страйкарів. Їхній протест легко можна було придушити, але влада не була настроєна на силове рішення — потім поправити ситуацію було б значно важче. Тієї ночі був створений міжзаводський страйковий комітет (МKS), котрий опрацював 21 вимогу, серед яких сім були політичні. Найважливішим була перша вимога — створення незалежних від партії профспілок, а крім того, гарантія права на страйк, свобода слова, звільнення політичних в’язнів і здійснення заходів з метою виведення країни з кризи. 18 серпня спалахнув масовий страйк в Щеціні. Там також був створений міжзаводський страйковий комітет, який сформулював подібні вимоги. До Гданського МКS щоденно долучалися чергові підприємства. 21 серпня їх налічувалося вже 350. Під кінець серпня хвиля страйків огорнула Верхній Шльонськ. На кінець серпня страйкувало вже понад 700 тисяч чоловік з 700 підприємств у більшості з 49 воєводств. Зростало почуття сили й спільноти. Ніколи ще в повоєнній Польщі нічого подібного не відбувалося в такому масштабі і — що найважливіше — так солідарно. Страйкарів весь час підтримував багатолюдний гурт народу, який, постійно оточуючи верф, був своєрідним додатковим гарантом безпеки. 23 серпня в Гданській верфі робітники і представники влади стали проти себе обличчям в обличчя. Серед урядовців ці переговори викликали шок. Ставши перед загрозою подальшого розростання страйку, влада вирішила прийняти вимоги страйкуючих: 30 серпня була підписана угода у Щеціні, 31 серпня в Гданську, а через три дні з шахтарями в Ястшембі. Гданська угода мала принциповий характер — з огляду на вагомість узгоджень і провідну роль гданського осередку у визвольному процесі. Лех Валєнса, відзначаючи успіх 31 серпня 1980 року, сказав: «Чи ми досягли усього, чого хотіли, чого прагнемо, про що мріємо? Не всього, але усі ми знаємо, що здобули дуже багато. Останнє теж здобудемо, бо маємо найважливішу річ: наші незалежні самоврядні профспілки». З комуністичного блоку випав перший елемент. Захиталася система, яка видавалася непорушною. Масштаб протестів був несподіванкою для уряду Польщі, а також для Кремля — комуністи в Москві не наважилися на збройний удар по Польщі, визнавши такий хід за дуже великий ризик. Наочно було показано, яку велику силу має громадянська солідарність.
ЗАГАЛЬНОНАРОДНА ПРОФЕСІЙНА СПІЛКА Від початку вересня 1980 року в усій країні окремі міжзаводські страйкові комітети (МКS’и) переформувалися в міжзаводські установчі комітети вільних профспілок, пізніше комітети повставали (наперекір владі, котра намагалася блокувати цей процес) також там, де не було підписання угод. Серпневі угоди створили підгрунтя для створення нових профспілок від 11 вересня по всій країні. 17 вересня у Гданську на з’їзді представників понад 20 міжзаводських комітетів вирішено створити єдину організацію всепольського масштабу — незалежну самоврядну профспілку «Солідарність», а задекларована кількість членів вже тоді налічувала 3 млн. осіб. В її лавах опинилися робітники та інтелігенція — люди майже усіх професій; пізніше цей рух вже в окремих організаційних формах охопив також інші групи суспільства — студентів, селян. Створено було крайову погоджувальну комісію на чолі з Лехом Валєнсою. Перший період легальної діяльності «Солідарності» інколи називають «карнавалом свободи». Пропагандистську монополію влади успішно розхитували кількасот профспілкових бюлетенів, які розповсюджувалися в усіх регіонах, інформаційні агенції спілки, а також, виданий офіційно у 1981 році тиражем 500 тисяч примірників «Тижневик Солідарність», головним редактором якого став Тадеуш Мазовецький. Проте «святкування» свободи супроводжувало зростаюче політичне напруження і щораз більші економічні труднощі. Настав період різкої кризи у взаєминах між суспільством і владою, яка продовжувала блокувати демократичні зміни. Уряд все частіше провокував конфлікти. Однією з найтяжчих провокацій було побиття в березні 1981 року спеціально викликаним загоном міліції профспілкових діячів у Бидгощі. На їхній захист в чотиригодинному попереджувальному страйку солідарно стала вся спілка, власне кажучи, уся країна, що показало, наскільки потужною є сила «Солідарності». Польща стояла тоді на грані генерального страйку, якого побоювалися у зв’язку з можливістю збройного втручання СРСР. Страйкарі пішли на компроміс з владою і відкликали страйк, що послабило силу тиску на уряд як «Солідарності», так і громадян, які її підтримували.
ПОСЛАННЯ ДО ТРУДІВНИКІВ СХІДНОЇ ЄВРОПИ Перший з’їзд НСПС «Солідарність» відбувся у вересні 1981 року. Перед його відкриттям були проведені перші у повоєнній Польщі демократичні вибори делегатів. Одним з найважливіших документів з’їзду стало послання до трудівників Східної Європи. Послання стало передусім символічним жестом відкритості до інших народів з країн совєтської сфери впливу, бажанням «поділитися» здобутою свободою, прогнозом спільного шляху. У Кремлі документ викликав справжню лють — Леонід Брежнєв зателефонував до першого секретаря ПОРП Станіслава Кані і, посилаючись на послання, вимагав запровадження в Польщі воєнного стану. На великих совєтських підприємствах були зорганізовані гнівні виступи «робітничих колективів», котрі в своїх резолюціях засуджували «Солідарність». Створення великої незалежної громадської організації, якою стала «Солідарність», було абсолютно суперечне з суттю комуністичної системи. У керівництві ПОРП домінували стремління до повернення монополії на владу, а підтримувала їх сила інших режимів в сусідніх комуністичних країнах, а також загроза радянської інтервенції. Плани послаблення або розподілу «Солідарності» виявилися в 1980—81 роках нездійсненними. Їхньою альтернативою була підготовка воєнного стану, до якого таємну підготовчу роботу проводили майже від моменту підписання серпневої угоди — по вересень 1980 року. Вже в ході страйку в штабі міністерства внутрішніх справ був опрацьований план пацифікації верфі. Але керівництво партії не наважилося пролити кров. Спеціальна совєтська комісія у справах Польщі, т.зв. комісія Суслова, також підготувала план збройної інтервенції — 29 серпня в бойовій готовності повинні були стати біля кордону чотири дивізії. Війська Варшавського Договору 8 грудня 1980 року також були готові до збройної інтервенції у Польщі — 18 дивізій СРСР, НДР і ЧССР стояли на кордоні. Рішення про відкликання бойових дій було прийняте в останній момент, оскільки вирішили, що цей момент несприятливий для атаки (вплив на це рішення мало також однозначне попередження з боку президента США Джімма Картера).
