Я їхала на тойкутівський хутір, що в Ковельському районі, через село Солов’ї Старовижівського. Річ у тім, що тут живе наш читач Яків Абрамчук, який підказав адресу відрядження. Він, як виявилось, особливий шанувальник «хутірської теми», яка ось уже третій рік з’являється на сторінках «Волині»...
Катерина ЗУБЧУК
Я їхала на тойкутівський хутір, що в Ковельському районі, через село Солов’ї Старовижівського. Річ у тім, що тут живе наш читач Яків Абрамчук, який підказав адресу відрядження. Він, як виявилось, особливий шанувальник «хутірської теми», яка ось уже третій рік з’являється на сторінках «Волині».
Яків Романович, будучи в Луцьку, зайшов в редакцію, і ми домовились, що обов’язково побуваємо в дорогих йому місцях, а він буде нашим провідником. І жовтневого дня, коли осінь наближалась до Покрови, а сонце світило майже по-літньому, ми їхали на хутір, до якого в Якова Романовича особлива прив’язаність. — Ви цього року були в Краях? — запитую. — Та що там цього року, — каже чоловік. — Влітку, восени я щотижня там буваю. В основному мотоциклом добираюсь. Я й «Запорожця» маю, але мотоцикл економніший — менше бензину «їсть». З села Солов’ї до Тойкута, як засік уже спідометром, одинадцять кілометрів. А там ще кілометрів сім лісом... Отож, Якову Романовичу знайома дорога, зокрема, ті сім кілометрів по лісу. Він знає кожну вибоїну, знає, як її обминути. — Мене часто питають, — говорить Яків Романович, — чого я їду в ті Краї, що там не бачив? Справді, поки доберешся туди, то добре натрясешся, намучишся. І дивитись там нібито нема на що — ліс, серед лісу маленька вгрузла в землю хатина з чотирма віконцями. Ту хатину поставив ще мій батько з своїм братом Юхимом десь у тридцяті роки минулого століття. Було поряд ще і невеличке польське поселення. З розповідей старожилів відомо, що жили тут панські наймити. Хлопець чи дівчина, поженившись, приживши дітей, їхали від свого пана і купували землю ось тут в Краях. А що бідні вони були, то не дивно, бо земля в лісі що могла вродити?! Тому поляки по хуторах в українців заробляли зерно на посів, картоплю, щоб посадити. Бо якраз на українських хуторах були вже міцні хазяї. А залишився з тих українських хуторів тільки один — Краї чи Маринки, як ще називають цей хутір, бо жила тут Марина. А зараз хазяйнує її дочка Ганя з чоловіком. Яків Романович по-юначому, із захопленням згадує своє босоноге дитинство, коли часто бував на цьому хуторі. Ось такий спомин. Рання весна — він з батьком їде коником в Краї. При дорозі його стрічає знайома береза з прив’язаною пляшкою до гілки. То дядько Гриць, чоловік Марини, спускає так сік, бо псувати березу жаль. В дорозі на хутір Яків Романович не просто наш провідник, а й своєрідний екскурсовод — він про кожне місце щось каже. І ми вже знаємо, де проходила вузькоколійка, з якої колись німці вивозили ліс до Ковеля. Від тої вузькоколійки зараз нічого не лишилося. — А ось тут жила пані Лібська, — розповідає чоловік, показуючи на древній ліс. — Було в неї дві дочки і син Владек — підліток, років дванадцять мав. Пані Лібська, як пам’ятаю, була висока, худа жінка з сивиною. Дві зими — в сорок третьому й сорок четвертому — я жив на хуторі в баби Ганни і тітки Марини з братами та батьком. Ми ховались від німців тут, а мати залишилась в Тойкуті, гляділа хазяйство. Я пас з бабою Ганною корови і був свідком різні поляків. На цьому хуторі пройшло багато подій. Він пам’ятає і підпілля КПЗУ, і УПА, і партизанів Федорова. Все пішло в минуле. Але земля, сходжена босими ногами, з кожним роком стає милішою й дорожчою. Тому з такою теплотою і згадує прожите і пережите Яків Абрамчук. Як він каже, тільки тепер зрозумів, чому його батько перед смертю просив повезти в Краї. Він хотів попрощатися з тими місцями, що були милими й дорогими серцю. — А ми тоді ще були невдоволені з братом, — каже Яків Романович. — Дивувались: «Навіщо вам, тату, ті Краї, ви ж хворі?». Не зрозуміли ми батька. Думали, то примхи недужої людини. Правда, в нас і транспорту тоді не було, але могли б дістати. І не було б тепер прикро, що не виконали останньої волі батька. В кожного, хто приїжджає в Краї, постає питання: як так сталось, що хутір вцілів? Було їх багато, і всі залишили по собі тільки дикі груші та яблуні, які нагадували, що там колись жили люди. А хутір Маринки і сьогодні живе. — Наша хата, — розповідає Яків Романович, — була недалеко від села Тойкут. По суті, і не хутір, а околиця. Але коли почали зганяти в колгосп, то сказали забиратись в село. І мої батьки переселились, і сусіди. А то ж сім кілометрів в лісі — і вистояв хутір! Я вважаю, що сам Бог його захистив. Бо в часи лихоліття ніхто з хуторян не зважився ховати євреїв, тільки Гриць Смідюк з Мариною і бабою Ганною, матір’ю Марини та мого батька, взяли на сховок сім’ю Хайнишиних — два брати і сестру. А коли хтось з рідні запитував: «Навіщо так ризикуєте?», то одержував відповідь: «А хто ж їм поможе?». А ще в хаті старі ікони висять, напевне, почаївські, які теж бережуть оселю. І посилають на хутір благодать. Ми під’їжджаємо до хутора. Яків Романович показує ті грибні місця у лісі, де часто буває, де можна і «кошик на одному місці набрати». Показує сінокоси, куди сходились косарі з усіх довколишніх сіл. Тут і ночували, а як тільки світало, то йшли на покіс.
