Сад українсько-польської дружби у Великому Порську занепадає не від гризунів і хрущів, а від того, що не має господаря...
Сад українсько-польської дружби у Великому Порську занепадає не від гризунів і хрущів, а від того, що не має господаря
Ярослав ГАВРИЛЮК
Про те, що на околиці невеликого села Великий Порськ Ковельського району занепадає сад українсько-польської дружби, який було урочисто закладено більше двох років тому напередодні Великодня, редакцію повідомили наші читачі. Із тривогою вони розповідали, що багато фруктових саджанців, які безкоштовно надали польські садоводи, або зовсім не прижилися, або обросли густими бур’янами та нещадно знищуються гризунами, нарікали на безгосподарність тих, кому доручили доглядати за садом. Великий Порськ зустрів мене недружелюбно. І не тільки тому, що мрячив холодний осінній дощ. Дізнавшись про мету мого приїзду, керівник місцевого сільськогосподарського виробничого кооперативу “Прометей” Віталій Фіщук з порога свого кабінету “видав” саркастичну тираду, яка заслуговує того, аби її навести, як кажуть, цілком і повністю. - Два роки не їхали, а тепер – приїхали, – мовив із недоброю посмішкою Віталій Миколайович, наче я приїхав вилучати у нього красивий темно-зелений джип “Шевроле”, якого мочив дощ біля контори. І ще більше ошелешив: – Хто вас послав сюди?! Приїхали, щоб порахувати скільки гілляк на деревах виросло? Чи хочете виміряти землю? Сто років він мені потрібен, той садок! Тут своєї роботи повно… Дивився я в очі цьому гоноровому господарнику і пригадував урочистості з нагоди закладання саду, господарів і гостей з Польщі, сповнених піднесених почуттів, юних волинян, які садили молоді яблуньки. Які тоді гарні слова виголошували на мітингу! Справжнім іменинником почувався Анджей Вавринюк, власний кореспондент “Волині”, бо саме йому належала ця ідея – всупереч холодним вітрам, що раптом подули по обидва боки Бугу, посадити сад українсько-польської дружби. Провалитися б крізь землю від сорому перед своїм колегою і просто дуже хорошим товаришем Анджеєм за те, в які недбайливі руки передали таку благородну справу. Вгамувавши свій протестний запал, якщо це так можна назвати, Віталій Фіщук розповів про гірку долю саду. Виявляється, окрім газетних публікацій про його закладання, він й досі ніде офіційно не значиться. Сад знаходиться на п’яти гектарах землі, які кооператив “Прометей” орендує у Поповичівської сільської ради, але в юридичному плані – завис “у повітрі”, бо на балансі господарства не перебуває. Проекту відводу землі під нього також ще ніхто не робив, як і необхідної огорожі. Виготовлення усіх необхідних документів коштує чимало, а “зайвих” грошей у кооперативу нема. - Ви зверталися до районних керівників? Можливо, вони б чим допомогли. - А кому воно у нашому районі треба?! – сказав, наче “відрізав”, мій емоційний співрозмовник. – Була дана команда “зверху” посадити сад – посадили. Обіцяли мені кошти виділити на огорожу – ніхто не дав. Невдовзі після закладання саду його “атакували” хрущі, через що багато саджанців не прижилися. Хоча тут у першу чергу далася взнаки безгосподарність. Польські садоводи рекомендували шість разів обробити деревця спеціальним розчином. Чому наші господарі кропили всього лише один раз – Віталій Фіщук толком пояснити не зміг. Втім, він розповів, що зимою сюди постійно роблять набіги зайці, користуючись відсутністю огорожі, але чи не найбільше вкорочують життя саду польові миші, для яких взагалі ніякі закони не писані. Звичайно, непросто боротися із гризунами, комахами та бур’янами, за якими ще зовсім недавно саду не було видно. А ще Віталій Фіщук нарікає, що польським технологіям, за якими треба доглядати сад, його підлеглих так ніхто і не навчив. Садоводи із Польщі відразу пообіцяли, що будуть навідуватися у Великий Порськ, допомагатимуть порадами у догляді своїх фруктових дерев, але дорогу в село забули. Якщо вірити словам Фіщука, він навіть їздив у Боголюби, цікавився, як там, але все одно, необхідних знань не знайшов. Що вирощують у Боголюбах, я не знаю, тому порадив Віталію Миколайовичу з’їздити ще у село Доросині Рожищенського району, де було закладено такий же самий сад, як у нього. До речі, торік деякі польські яблуньки у Великому Порську навіть вродили. Цього року, на жаль, не судилося. Сторож саду Микола Власюк, який у кооперативі ще доглядає невелику пасіку, вірить у те, що яблука, сливи і вишні тут колись обов’язково будуть родити. Щомісяця у великопорському саду дискують трактором землю, якщо знову ж таки вірити словам керівника господарства, час від часу кроплять його хімікатами, але дати раду не можуть. Не лежить душа до саду, який сприймається як важкий тягар керівниками кооперативу “Прометей”. - Я ніяк не хотів того саду, – відверто зізнається Віталій Фіщук і добре видно, що він не лукавить. – Сад – це не пшениця, яку посадив і зібрав. За ним треба доглядати. А ми займаємось м’ясом, молоком, вирощуємо зернові. Я розумію, що цей сад посадили з метою реклами, але ж за два роки ніхто із представників влади сюди не приїхав, не подивився на те, що посадили. З гіркими почуттями я залишав миловидний Великий Порськ. Сумно було дивитися на пригнічені від біди яблуньки, які з такою любов’ю садили місцеві школярі. Використані тут елітні саджанці, які дають високий врожай високоякісної вітамінної продукції по всій Європі. І звичайно ж, приносять прибутки. А в нас їм судилася ось така гірка доля залишитися без господаря. Неприємно було слухати і самого Віталія Фіщука, який, перед тим, як ми мали рушити у дорогу, попросив мене відкрити дверку машини, аби ще раз поцікавитися: “Ну скажіть, хто все-таки вас сюди прислав?!”…
