Добрий день, шановна редакціє! Давно в нашому селі працює керівником господарства Філюк П. В. Людина не місцева, тому й не уболіває за інтереси людей і господарства. Господарські будівлі розвалені, поля – доробок наших батьків і дідів – занедбані. До людей ставиться зневажливо, не бере до уваги їхніх думок. Прикладом цього є матеріал, опублікований недавно в районній газеті “Колос”. (Суть його у тому, що “колгоспне” стадо корів гонять на пасовище асфальтною дорогою, чим її руйнують. Корови ламають загорожі, нищать посіви, а голова на це не звертає уваги – А. Л.). Після того змін ніяких. Стадо корів гонять асфальтівкою і далі. Не знаємо, як прореагувала на це влада. Тому просимо провести об’єктивне журналістське розслідування. На нашу думку, керівники всіх рівнів повинні захищати інтереси держави і своїх людей. Омельчук В. В., Лисенко О. С., Г.У. Бояр, всього 9 підписів, село Менчичі.
Алла ЛІСОВА
Про це господарство чула не один раз як про таке, яке віднесене до твердих середняків району, де зуміли зберегти немало колгоспного добра. Найперше поспілкувалася з самим головою СВК «Вітчизна» Павлом Філюком. Ознайомившись із змістом листа, він мовив: — Найбільш образливо за написане у першому абзаці. Бо нема у нашому господарстві жодної розваленої будівлі і, на щастя, жодного занедбаного поля, можете запитати будь-кого. Кожен клаптик засіяний, бур’янів не побачите. - А потім додав: - А щодо того, що вулицею Вишневою женуть корови, то до мене ніхто не звертався з таким питанням. Хоча, якщо не тією вулицею гнати, то іншою, де ще більше людських садиб... У СВК “Вітчизну” головувати Павло Філюк прийшов у 1998 році. Тут, у Соснині, і поселився, тому чужаком себе не вважає. Прикро, що деякі односельчани відносять його до такого. У їхньому господарстві 700 гектарів орендованих земель, стільки ж мають два фермери і одноосібники, тому селяни можуть вибирати, кому краще довірити свої паї. Кооператив входить у список тих господарств району, де збереглося ще й тваринництво. У двох селах утримується більше 500 голів ВРХ. Це – 200 дійних корів, м’ясна худоба. Є і свині, коні. Тому й не поспішали у “Вітчизні” продавати за безцінь цьогоріч вирощене зерно, зібране на 450 гектарах. Бо, на крайній випадок, є кому згодувати, щоб потім, отримавши копійку через м’ясо і молоко, покрити збитки на його вирощування. Перед тим, як подивитись на власні очі “маршрут” колективного стада, ознайомились з тваринницькими спорудами. У телятнику, де утримується 200 телиць, хазяйнували дві жіночки. Розговорились. — Ще в нас тримається колгосп. Подивіться, який порядок у приміщенні. Потрохи виплачують зарплату, дають зерно. Завели мову про причини нашого візиту у село. Одна з телятниць, Ірина Лисенко, яка проживає на тій же вулиці Вишневій, солідарна з автором листа. — Дорога ж то руйнується, - каже вона. – А хто асфальт зараз поновить – це ж не дешево? – А разом з тим і погодилася, що це, в принципі, найближчий шлях на пасовище. Раніше, як всі випаси були за тракторною бригадою, то й не було потреби гнати корів селом. Тепер це – чужа земля. Для випасу корів СВК змінюються території, а тому й доводиться періодично худобу переганяти. Неподалік від телятника – ще чотири великих приміщення. Два з них, які колись слугували за конюшні, забиті соломою. Одне, яке згоріло, вирішили реставрувати, бо хочуть розширювати м’ясне скотарство. Правда, окремі з них деінде зяяли вибитими або зовсім вийнятими шибками. В окремих місцях був знятий шифер. Але це роблять, як відомо, не приїжджі якісь гості... Біля кожного стовпа не поставиш сторожа, тим більше тоді, коли з фінансами у господарстві не густо. Хоча, як позитивний факт, за останні роки лише у 2005-ому “Вітчизна” вийшла на прибуток у сто тисяч гривень. І можна було б думати про розширення виробництва, якби не новий стрибок цін вгору на пальне, міндобрива. На вулиці Вишневій колись справді була гарна асфальтова дорога. Має непоганий вигляд вона і тепер. На обочині біля багатьох обійсть – пісок, інші будівельні матеріали, які її теж захаращують. А заодно і стають на заваді худобі, яка прямує на пасовище. Впала в око причепурена садиба Галини Устимівни Бояр, мабуть, одна з найкращих на вулиці. Розмовляємо з її господинею. Як виявилось, колишня вчителька, а нині пенсіонерка, якраз і писала лист у редакцію. Відразу стало зрозуміло, що жінка не байдужа до громадських проблем, вболіває і за село, і за односельчан. Викладене у листі почала відстоювати і в розмові: — Невже не можна полем переганяти корів? Так ні, бо там потрібно загорожу поставити, а це дорого. Невже голова цього не розуміє? Добре він все знає, тільки йому байдуже. Галина Устимівна завела нас і ще на своє друге обійстя, через дорогу, і показала, куди могла би йти череда. Але ж, як виявилось, все одно їй не обминути вулиці, де живуть люди, тільки вже центральної, яка називається Перемоги. Має жінка і особисту неприязнь до голови СВК. Тому й не вважала за потрібне з даною проблемою йти до нього. Але чи інші ходили – це цікавилась. Коли запитали, чи порушували дане питання перед сільським головою, Галина Устимівна не знала, хоча її син – депутат сільської ради. — Чула лише, що наша голова Лідія Туз казала: “Беріть киї в руки, ставайте з ними і не пустіть худобу”. Сама ж Лідія Степанівна з проблемою обізнана, але з даного приводу не збирався ані схід селян, ні сесія сільської ради, де б її обговорили і прийняли відповідне рішення. Як виявилось, гінець з Менчич був навіть у голови райдержадміністрації Віктора Березюка і виклав йому своє обурення “шляхом стада”. А от прийти до самого Павла Філюка – чомусь ніхто не звернувся. Звичайно, нікому, напевне, не хотілось, аби їхньою вулицею проходило стадо в 200 корів. Але ж, за великим рахунком, це худоба не лише голови, але й тих селян, які довірили йому свої паї. І добре, що вона ще є в селі, а не пущена під ніж, як це зроблено в багатьох інших господарствах, а ферми не розібрані по цеглині. Та й, окрім того, кожен свою худобину жене тією ж вулицею. Зрештою, кожну проблему, тим більше ту, яка стосується невеликого села і коротенької вулиці протяжністю менше кілометра, мабуть, можна було б вирішити на місцевому, так би мовити, рівні. Чисто по-людськи. А ще – громада має свого ватажка, який повинен захищати інтереси селян і який зобов’язаний знаходити спільну мову з керівниками господарств, які працюють для їхніх людей.
