Богдан Ліпич з Каменя-Каширського вирушив у велоподорож Європою - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.14 € 27.85
Богдан Ліпич з Каменя-Каширського вирушив у велоподорож Європою

Веломандрівник: «Так це ж і є спокій: наодинці з Природою, наодинці зі своїми думками».

facebook.com/Nestor Lipich

Богдан Ліпич з Каменя-Каширського вирушив у велоподорож Європою

Він планує проїхати більше двох тисяч кілометрів

11 липня Богдан стартував з міста Камінь-Каширський. І запросив слідкувати за його пересуванням у фейсбуці

Перші враження — ще на Волині. У Володимирі-Волинському, де його запрошували на фестиваль Княжий. Але мандрівник вирушив до Устилуга, щоб не «застрягнути» тут надовго, оскільки чекала далека дорога.

А ось кордон з Польщею. І нові враження:

На заході України існує лише один пішохідний прикордонний пункт, де можна перетнути кордон на велосипеді. Це Шегині у Львівській області. Щоб не їхати зайвих 200 км я поставив за мету дістатися в Устилуг до автомобільного пункту пропуску. Із надією, що знайду людей, які мені допоможуть перетнути кордон на своєму авто.
На початку це було непросто. Зазвичай у водіїв не було вільних мість, тому відмовляли. Простояв на кордоні близько 20 хвилин та нарешті знайшов чувака, що їхав з порожнім бусом. Словом, упакували мій велосипед в авто і вперед!

За все своє життя я ще не бачив, щоб українські прикордонники так ретельно перевіряли багаж. Все до дрібниць. Не могли повірити, що я цілком легально перетинаю кордон і не везу контрабанди. Тому кожну мою річ поглядали з підозрою. Думали, що мій штатив для фотоапарату — це зброя, сіль — це кокаїн, таблетки — це наркотики, а блокнот — то цінна ікона. Словом, я був шокований.

На черзі зустріли й польських прикордонників. «О, думаю, зараз знову доведеться вивертати бажаг, будуть оглядати, як українці». Проте моєму здивувавнню не було меж: поляк відкрив авто, глянув одним оком на всі торби і велосипед, махнув рукою та закрив авто. Лише розпитували, куди я їду, на який час, скільки грошей маю і коли повернусь в Україну. Гроші просили показати. Поляки веселі, один із прикордонників навіть пожартував з приводу моїх велорукавиць.

Черг на кордоні майже не було. Простояли близько півтори години. Врешті-решт, нам віддали паспорти і ми спокійно опинилися в Польщі.
Чоловік, з яким я перетнув кордон виявився добросовісним. Навіть грошей не взяв у мене. Це Олег Дзюба, проживає у Володимирі-Волинському. Дізнавшись про те, що я веду блог під час мандрівки - взяв мій номер та пообіцяв долучитись у фейсбуці».

Радий, що проживаю саме в Україні, а не в Росії, чи в Білорусі, бо маємо можливість подорожувати без візи. А це величезне благословення, свобода і можливості.

«Друзі, я у Євросоюзі. Ось мій штамп в паспорті. Радий, що проживаю саме в Україні, а не в Росії, чи в Білорусі, бо маємо можливість подорожувати без візи. А це величезне благословення, свобода і можливості. Не треба нити, треба дякувати такій державі. І минулій владі також. Шкода, що багато людей виявилися невдячними та не цінують такий подарунок».

«Їхати до Любліна — це долати постійні пагорби. Таких на шляху було сотні. Коли піднімаєшся вгору, складається враження, мов пробив камеру на задньому колесі. Швидкість пересування в таких випадках уповільнюється до мінімуму. А от з’їжджати з гірки — то море адреналіну! Буває, розганяюся настільки, що й доводиться гальмувати. Особливо коли попереду пішохідний перехід чи світлофор. Серед таких пагорбів, поблизу лісу мені довелось і оселитися. Так пройшов мій 2 день подорожі. Подолав дистанцію — 70 км. Насправді це дуже мало, але з урахуванням кордону та подій, що від мене не залежали, — це норма. Мій намет оточили лісові мурахи. Вони такі приємні: трішечки пощіпали за ноги. На цей раз ніхто не заважав відпочивати. Такий спокій я люблю».

А далі буде, мабуть, ще цікавіше. Слідкуватимемо за цією мандрівкою.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.