Приватна газета «Вільна думка» як засіб брутального зведення рахунків з людьми, котрі не до вподоби її редактору Миколі Панасюку
На початку згадаю цьогорічні публікації “Волині” — “Лицедії сімейного спектаклю”, “Віддайте зароблене, пане Мельник!”, “Чим пояснити феномен Віктора Мельника?” та інші, в котрих об’єктивно була висвітлена багатогранна і лукава діяльність згаданого бізнесмена...
Приватна газета «Вільна думка» як засіб брутального зведення рахунків з людьми, котрі не до вподоби її редактору Миколі Панасюку.
Олександр НАГОРНИЙ, редактор відділу права та правоохоронних органів
На початку згадаю цьогорічні публікації “Волині” — “Лицедії сімейного спектаклю”, “Віддайте зароблене, пане Мельник!”, “Чим пояснити феномен Віктора Мельника?” та інші, в котрих об’єктивно була висвітлена багатогранна і лукава діяльність згаданого бізнесмена. Як мовиться, жодна кома в цих матеріалах спростована не була, хоча Мельник і компанія збиралися “розорити” “Волинь”. З поваги до наших читачів не варто було б повертатися до цієї теми, хоча Мельник й продовжує демагогічно заявляти про свою невинність. Далі — це робота правоохоронних органів, судів. Це вже на совісті їхніх працівників — як вони спрацюють. Однак доводиться й далі займатися “мельникіаною”, оскільки, готуючи перший матеріал, я й не підозрював, що це великий політик: Мельник — заступник голови обласної організації КУНу, особа недоторканна. Це вже потім його партнер по бізнесу, голова обласної організації КУНу Олег Максимович організував на проспекті Волі з кількох учнів та студентів протестну політичну акцію, спрямовану проти “Волині”, бо вона, мовляв, агітувала за Януковича. Стало зрозуміло, звідкіля ноги ростуть: Мельник з соратниками ні в якому разі не збиралися повертати в “Західінкомбанк” позику — два мільйони гривень і допустити перевірки на своїх будівельних фірмах, а тому й галас-фарс вчинили. Це типове українське явище навіть на провінційному рівні: як тільки правоохоронці трусонуть за неправомірні дії якогось бізнесмена, відразу лунають зойки про політичні репресії та переслідування. Вслід за Максимовичем та Мельником цю тезу підхопив і розвинув редактор приватної газети “Вільна думка” Микола Панасюк, котра, як написано, “видається на добровільні пожертви громадян” (скільки тих внесків і яким чином сплачуються податки — це питання цікаве, але не для журналістського дослідження). В основному це видання передруковує матеріали на політичні теми з інших джерел, але не вони є предметом розгляду чи оцінки цієї публікації. Отож 25 лютого ц.р. в статті про те, “як шельмують депутатів та партії”, Микола Панасюк розтлумачує, що кредит в банку взяла дружина Мельника (яка поінформованість!), а скарга робітників — результат “побутової сварки”. І, мовляв, Нагорний через оту позику “тулить чи не увесь Конгрес українських націоналістів через заступника голови В. Мельника”. А оскільки Мельник усім церквам — і УПЦ, і РПЦ (так у тексті — О.Н.) — дає благодійну допомогу, то “може це не подобається автору публікації “Лицедії сімейного спектаклю”? Більшого блюзнірства, перекручування фактів, невігластва, а, може, й підлості — годі придумати. Це вже тепер, коли я переглянув підшивку “Вільної думки”, то зрозумів, що це звичайний зверхній, безапеляційний і хвацький стиль Панасюка. Він і суддя, і прокурор, і моралізатор. Хоча практично перевіреним фактажем не керується, бо нерідко висновки грунтуються на домислах, підозрах тощо. Колись, прочитавши подаровану ним першу книгу, я як рядовий читач-волинянин грішним ділом зрадів, бо подумав, що з цього чоловіка може вирости відомий письменник. Як згодом з’ясувалося, для цього треба, окрім вправного пера, мати ще й мудрість, людяність, високі моральні якості. Після тієї публікації Панасюк, мабуть, вирішив, що йому все сходить з рук, що від його бруду все одно не відмиєшся, а тому 9 вересня ц.р. у “Вільній думці” з’явилося інтерв’ю панка Мельника з великими фотографіями цього “героя” на двох сторінках. І, як водиться в Панасюка, це не було інтерв’ю як різновид інформаційного жанру, а своєрідний вирок, щоправда, без ветеринарної лексики, на яку він великий мастак (основний фах у нього такий). З приводу того, що “банк платить, банк гроші має” і публікація замовна, то доводити цю думку бізнесмен Мельник і збирач пожертвувань Панасюк будуть у Луцькому міськрайонному суді. Панасюк — відомий мастак навішувати ярлики, глухий до будь-яких доказів. Хоча, як я повідомляв, тоді в редакцію звернулися десятки скривджених людей, а начальник територіальної державної інспекції праці — головний державний інспектор праці в області Наталія Сафонова просила Володимира Бондара доручити перевірку правоохоронним та податковим органам із залученням держінспекції праці, оскільки їхніх працівників Мельник не пускає на свою вотчину. Ось така “побутова сварка”! Безпосередньо до автора цієї публікації звернувся за допомогою начальник юридичної служби “Західінкомбанку” Анатолій Олексюк, оскільки були вичерпані всі засоби впливу на позичальника Мельника. І особливого підходу Олексюку до газети чи до Нагорного не треба було робити, оскільки у 80-і роки ми з ним розглянули десятки скарг працівників агропрому (Анатолій Олексюк був тоді головним правовим інспектором ЦК профспілки працівників агропрому по Волинській області, а я — завідуючим відділом сатири та гумору). І той же Олексюк відстоював інтереси газети “Волинь” в суді від нападок таких знервованих бізнесменів, як Мельник, після критики. І в цьому дивному інтерв’ю амбітний зневажливий тон Панасюка буйно розцвів: “Та Бог з ними, з тими сачуками, пирожками, нагорними... Бо хто ж такий Нагорний? Хто він такий, якщо навіть його порівняти з Мельником — з керівником такої потужної та авторитетної партії? Залишимо його, хай він дряпає й далі” Це мені нагадало давній виступ на зборах колективу “Радянської Волині” секретаря обкому КПУ тов. П., який твердив, що Нагорний “чорнить дійсність і партійні кадри”. Як тут не згадати розумних слів класиків, що кожна партія захищає своїх негідників — вони непогрішні, їх прикривають з різних міркувань. Це далеко не перша дрібненька помста головному редактору “Волині” Степану Сачуку за якусь там негативну згадку на сторінках газети про “Вільну думку”. Однак це зневага до всього творчого колективу, який двічі обирав високопрофесійного журналіста своїм керівником, а разом з тим — до 70 тисяч передплатників газети, які читають нашу продукцію. Чи має Панасюк на це моральне право? Я пригадую, як влітку 2001 року злостився Панасюк, що обласна організація партії “ВО “Батьківщина” організувала у Києві зустріч опозиціонерки Юлії Тимошенко з кореспондентом “Волині”. Тоді моє інтерв’ю було опубліковано в двох номерах “Волині”, а також в інших непровладних ЗМІ західних областей України. Перевагу надала Юлія Тимошенко поважній газеті, а не “бойовому листку”. Оця заздрість до успіхів “Волині”, жовч, що сочиться з різних приводів, постійно не дає спокійно спати Панасюку. Повагу читачів можна заслужити при об’єктивному, всесторонньому, виваженому висвітленні суспільних проблем, а не бездоказовому шельмуванні людей, суб’єктивному трактуванню подій. Можна не дивуватись із зухвалих слів Мельника з того інтерв’ю, бо це його примітивний культурний та інтелектуальний рівень. Чого варті заяви цього діяча про те, що “Волинь” — орган обласної ради”, що “Дмитрук нагороджує Сачука, навіть не порадившись з президією обласної ради”, що “Француз орудував Дмитруком, як хотів...”. З надзвичайною легкістю, притаманною хіба що гоголівському типу — Хлєстакову, він хвалиться, що мав “конструктивну”(!) розмову з головою КУНу Івченком і висновком про те, що КУН може взяти на парламентських виборах навіть сім відсотків (!), а він уже там — в партійному списку... Як на мене, то ця фантастична маячня — елементарне залякування правоохоронців, суддів: мовляв, я незабаром буду на самому верху владного олімпу. Смію зауважити, що “журналістика” від Панасюка потребує вивчення якоюсь морально-етичною комісією обласної журналістської організації. Вражає безвідповідальність, з якою Панасюк публікує нерідко наклепницькі чи недоказові листи без підписів, а згодом — фактично спростування, але цим ще й пишається. Так було із матеріалами, що стосувалися ЛТУ, Волинського училища культури та мистецтв, обласної прокуратури і т.д. Далеко не кожна юридична особа чи громадянин звертається в суд, як це зробили держслужбовець Володимир Денисюк чи редактор газети “Народна справа” Олександр Харченко. Хоча виграш від цього — мінімальний, бо збитки за моральне приниження особи все одно не відшкодовані держвиконавцями. Наприклад, майже за чотири роки працівники державної виконавчої служби зуміли стягнути на користь зганьбленого редактора Харченка лише одну четверту частину суми, визначеної судом. Звісно, якщо Микола Панасюк фактично уникає заслуженого судового покарання, то й нахабству його шкрябання немає меж. Тим більше, що завжди можна оголосити про політичні репресії і переслідування “правдолюбця”. До того ж Панасюк в єзуїтській манері може в черговий раз вихлюпнути помиї на скривдженого. Як правило, цей бездоказовий бруд супроводжується насмішками над прізвищем, зовнішністю, вульгаризмами... Ось тільки один з таких “шедеврів”: “Пика у того Г. — за тиждень не обсе...ш. Ха! дублянка за дві “штуки”, підгорлля до черева, а черево до колін”. Ні, таки, мабуть, Микола був знаючим ветеринаром. Тільки людина з якимись джмелями в голові може написати, що в двох поважних керівників “інтимно-сексуальні чуття”, “пес той галичанський із скуйовдженою вовною”, “ще одна б... чого то всі на букву “б” починаються...). Пригадується, як він заповзявся зганьбити одного міського голову — доброго господаря, закликав зняти його з посади, хоча уже кілька разів його дружно обирають люди. І досить дивно, що ні разу не було чути жодного слова критики, окрім вихваляння, на адресу іншого мера, до того ж керівника “ворожої” партії. Ні представники “потужної” партії — Максимович, Мельник, ні редактор газети Панасюк під час виборів не протестували проти його мітингової агітації за Януковича і навіть інформація в проплаченому інтерв’ю, що Катерина Ющенко працювала в ЦРУ, а Україна стане 52 штатом Америки, їх тоді не зацікавила. Ось така ціна захмарній сміливості, що публікується на “пожертви”. Я не розумію, звідки така вседозволеність (цитую): “В обласній прокуратурі (і в Ковелі теж) в широкому ужитку така практика дій: якщо порушується якась кримінальна справа проти грошовитого мішка, то обмізкувати ту справу виходять на “стрєлку” з тим мішком. Й без околясів пропонують: — Ти нам кільканадцять десятків “зелених”, а ми заникаємо ту справу”. Чи ось такий пасаж: “Неймовірно, але жорстока істина — в органах прокуратури — від генеральної і аж до занюханої на якомусь хуторі — продаються і купуються усі посади. Всі!”. Я був би задоволений, якби Панасюк за допомогою Максимовича і Мельника довели на суді, що названі ним прокурори з Ковеля “виторгували” свої посади. І я добре знаю, що коли б я у “Волині” навів такі слова без доказів, то прокуратура б по судах затягала. Що, є в Панасюка владний захист, який прикриває таку “сміливість”? Народні депутати України, які люблять “світитися” у “Вільній думці” перед виборами, повинні б звернути увагу ще на один крен видання, що поширюється, до речі, незначним накладом — на розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Серед ряду сумнівної вартості передруків на єврейську тему (наприклад, “Ахтунг! Ахтунг! Над Карпатами жиди!”) виділяється звернення до Президента ряду одіозних науковців — “Не повинно бути привілеїв”. Класифікація 203 парламентарів “єврейського походження”, поділ урядовців (тепер колишніх) на євреїв, “ймовірних євреїв” та “проєврейського спрямування” викликає не лише сміх, а й пересторогу. Тож не дивно, що якийсь Мочкин з Луцька стверджує в цій газеті, що “лежит на Украине спрут еврейский” і “не плохо бы ввести цымес, квоты”. Не випадково, багато людей кажуть, що з тих чи інших міркувань не хочуть брати, як вони іменують, “божевільну думку” в руки. Інші ж щиро вважають її сміливою, незважаючи на брутальність і хуліганство. Одне можу сказати як багаторічний редактор відділу сатири і гумору: висміюючи, не можна ображати людей, плювати їм в очі, навіть якщо вони і вчинили якісь негарні вчинки. Не знаю, де Микола Панасюк засвоїв таку далеко не журналістську манеру спілкування з людьми на сторінках газети: у ветеринарії, райкомі партії, районній газеті, Вищій партійній школі, на посаді завідуючого інформаційно-аналітичним відділом аграрної партії, чи ще де? Власне, звідусіль Панасюк звільнявся зі скандалом, оголошуючи колишніх роботодавців кровними ворогами. Наприклад, тепер у нього улюблена тема — висміювати колишню аграрницю Катерину Ващук. Тепер він, нарешті, став начебто над панами пан: якщо не вкусить, то хоч посичить.
P. S.Знаючи, що зла відповідь на цей виступ неминуча (мене це не хвилює), повідомлю відразу, де не варто Панасюку старатися знайти щось у його брудному стилі: у мене немає черева до підборіддя, особняка, авто, дачі, дублянки за дві “штуки”, я не є “ймовірним євреєм”, був у компартії до 19 серпня 1991 року, характер нордичний...
