На потилиці і лівій щоці у Любові Качинської й досі помітно шрам від кулі. Жінку розстрілювали впритул. Але вона вижила і знає ім’я свого ката...
На потилиці і лівій щоці у Любові Качинської й досі помітно шрам від кулі. Жінку розстрілювали впритул. Але вона вижила і знає ім’я свого ката.
Василь УЛІЦЬКИЙ,Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
НА СТРАТУПОВЕЛИ УСЮ СІМ`Ю Любов Андріївна стояла біля могили і не могла вимовити й слова. Ця могила… призначалась і для неї… Тут лежать її мати, батько, сестра і брат. Тут лежать ще вісім її односельчан, яких у квітні сорок третього року розстріляли німці. В руках жінки тремтить листок з текстом, але щось не дає їй читати. На папір одна за одною капають сльози. Вологими від сліз стають і очі багатьох присутніх... Тоді – у день відкриття у Городку Луцького району пам’ятного знака на місці розстрілу – Любов Качинська (Денега) так і не змогла говорити. Написане нею прочитав сільський голова. Уже згодом, удома, коли трохи влігся душевний щем, вона розповіла нам про ті страшні події, вкотре рясно змочивши свої спогади слізьми болю. - Німці увірвались в хату і наказали усім збиратись, - згадує Любов Андріївна. – Нічого не пояснювали. Забрали з хати п’ять душ – маму, тата, сестру, брата і мене – і погнали до машини. Старенька мама не могла йти, то її били ногами. Назбирали нас цілу машину і завезли у підвал біля церкви. Вели повз вішальницю. Пам’ятаю: петлі, стіл, табуретка... Поставили нас на цементі на коліна, і ми так, мов уже мертві, стояли. Тільки тато все цілував мене в плече і говорив: „Любонько, як би я хотів, щоб ти залишилась. Чого ж ти з нами? Як би я хотів, щоб ти залишилась”... Два німці-охоронці щось між собою перемовлялись. Серед нас був один чоловік, який знав німецьку, і переклав мені їхню мову: „Ой, як шкода тої дівчини”. У мене після цих слів перед очима почорніло. А той німець приніс якогось мішка і підстелив мені під коліна...
УСІМ СМЕРТЯМ НА ЗЛО — Стали нас виводити по двох, — продовжує жінка. — Вивели батька і матір, беруть брата. А він схилив голову і каже: „Бувайте здорові, бо більше ми не побачимось”. Пострілів у підвалі ми не чули… Залишилась я з сестрою і наша сільська вчителька. Кажуть: „Виходьте”. Ми вийшли. А там… Вони усі лежать мертві. Мама, тато… Навколо розкидані гільзи… «Господи, спаси мене!», — молюсь я. «Лягай!», - кричать німці. «Не стріляйте мене, я ні в чому не винна!», - молить-благає учителька. «Лягай! Лягай!». Сестра каже до мене: «Ти лягай біля мами, а я піду ляжу біля брата». «Куди йдеш? Лягай тут!», - не дають німаки… Любов Андріївна на якусь мить замовкає у задумі. Нема слів й у нас. Здається, такий жах може бути тільки в кіно. Але це не кіно. І поруч — живий свідок тих подій, у зволожених очах якого, ніби з екрана, віддзеркалюється жах квітня 1943-ого. Усе тіло Любові Андріївни від спогадів тремтить, як під напругою. - Вже лежимо. Коли чую: «Бах!» Сестру вбили… А коли мене вбивали, я міцно обхопила руками обличчя і заплющила очі. Видно куля пройшла через голову і між пальці… Далі нічого не пам`ятаю… Кажуть, що Бога нема на світі, але, видно, Бог є. Коли я почала опритомнювати, мені щось стало підказувати: не ворушись, бо німці стріляють. Не ворушусь. І знов якась сила - не знаю що - сповіщає: дрібно дихай, щоб тебе не помітили. Я так і роблю. Скільки так лежала - не пам’ятаю. Коли чую німецьку мову - йдуть до нас. Думаю: «Будуть закопувати. Господи, тих хоч - неживих, а мене - живою?!. Що ж я прогрішила так?!.» А вони перевіряли, чи не вижив хто. Копали ногами по черзі. Відчуваю, мама поряд ворухнулись - то її ногою німець штовхнув. Штовхнули мене… А потім поїхали. Люба лежала до тих пір, поки не почула плач людей. Але і тоді не зразу наважилась видати себе. Бо упізнала по голосу чоловіка, «який міг добити». Не німця, а свого односельчанина. - Коли прийшли совєти, він - до совєтів, а прийшли німці, то взяв нагайку, - згадує жінка. - Я спробувала підніматись тільки тоді, коли почула голос своєї сусідки… Люди стояли заціпенілі і не могли повірити власним очам. Просто мовчки спостерігали, як «мертва» Люба намагається звестись на ноги. Хитаючись, стала на коліна. Але не встояла - впала. Лежить… «Померла?!». Ні - знову піднімається. І знову спочатку на коліна. Завмерла так на кілька хвилин. Зібралась із силами і - звелась. Сама. Ніхто не наважився допомогти. «Німаків нема?» - запитала й сама себе не почула. Усе лице опухло. «Нема», - відповів хтось. «Води»,- попросила. Хотіла вмитись, але намацала на обличчі «якесь м`ясо» і відсахнулась. Попросила рушника, щоб зав`язати рану. Потім якась жінка принесла жакетку, щоб одягнути. А потім… - Куди йти, думаю собі? - розповідає Любов Андріївна. - Ніхто мені нічого не каже, ніхто не пропонує йти до себе. Усі бояться, що якщо візьмуть мене, то і їх розстріляють… Піду, думаю, до Куртів - сусідів. Їх теж мали розстрілювати, але їхня мати знали німецьку мову, щось наговорили німцям і їх не розстріляли. Може переконали, що мають німецьку кров… Так і пішла - повільно, похитуючись, під горбок. Її проводжали тільки поглядами. Курти не злякались — прийняли. Віра, хазяйка, встигла напоїти молоком, і Любов забулась у важкому сні. А наступного дня Григорій - брат чоловіка Віри - відвіз Любов, заховану у соломі на возі, до дядька в Забороль. Дядько теж перелякався розправи. Почувши сказане дядьком, дівчина непритомною звалилась на землю. Але слова Григорія Курта розчулили-таки дядька: „Хто ж тепер на світі залишився рідніший для неї, як не ти?..” Після війни братів Куртів замордують в НКВС…
ХТО КОМПЕНСУЄЗА СТРАЖДАННЯ? Ночами Люба марила і кричала: «Німці, німці, стріляють!» Так було і в лікарні в Луцьку, куди відвіз її дядько. Звісно, скоро приїхали люди з гестапо. Але знову якась невидима сила, якийсь невидимий ангел-хранитель прошепотів їй слова: «Кажи, що ти не знаєш, хто в тебе стріляв, бо випадково потрапила у перестрілку німецьких солдатів з якимись невідомими». Як тільки гестапівці поїхали, лікар одразу без будь-якого наркозу зробив їй операцію і сказав, що надалі в лікарні їй перебувати небезпечно. — Я довго ще соромилась свого шрама на обличчі. Думаю, кому я потрібна зі шрамом? Часто плакала. Запитувала Бога, чого я не з батьками разом? Нащо мені мучитись? Але трапився мені Василь — і разом ми уже 51 рік. Після заміжжя стало мені трохи легше, бо з’явилась своя сім’я, свої клопоти… На місце розстрілу Любов Качинська вперше наважилась прийти тільки після війни. Вир спогадів, безсонна ніч, і сльози-сльози-сльози. Наступного разу прийшла, коли радянська влада відкривала тут пам’ятник розстріляним. Вона боялася цього місця — місця, де поховані найрідніші її люди… Кілька років тому в Городок приїхали із Сполучених Штатів брати Петро та Михайло Каркоці, які у той квітневий день 43-ого якимсь дивом змогли втекти від німців. «На тому місці мали бути й ми», — сказали вони і дали Любові Качинській тисячу доларів, щоб вона поставила новий пам’ятник загиблим односельчанам, адже з роками радянський постамент уже майже осипався. Решту грошей на побудову пам’ятника дозбирували односельчани. Сама Любов Андріївна зі своєї пенсії та пенсії чоловіка наскладала дві з половиною тисячі гривень… Брати Каркоці повідомили Любові Качинській й ім’я німця, який її розстрілював і говорив російською мовою — Роулінг (Rauli g). І порадили не мовчати, а звертатися зі своєю історією до різноманітних міжнародних організацій. Адже вона – одна з тисяч, а може мільйонів, хто вижив після таких мордувань. Вона — свідок злочинів фашистів. І хто, як не вона, заслуговує тепер хоча б на якусь компенсацію з німецького боку. Любов Андріївна звернулася з листом до посольства Німеччини в Україні, але наразі — без відповіді... Єдиний раз за час розмови на обличчі Любові Андріївни з’явилася посмішка. У той момент, коли вона розповідала про своїх двох доньок із зятями, п’ятеро онуків і шестеро правнуків. Багато хто з них був присутній на відкритті пам’ятного знака у Городку. В кінці урочистості усі вони сфотографувались біля пам’ятника. Символічно, що посередині на цьому фото стояла Любов Качинська — жінка, яка вижила на зло усім смертям і дала життя іншим.
