Баба Димна описала століття життя її рідного села - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.77 € 27.33
Баба Димна описала століття життя її рідного села

Прабабуся Домінікія Лучко.

ФОТО: Христини Адамлюк

Баба Димна описала століття життя її рідного села

«Лучко Домінікія Терентіївна. 90 літня баба. Чотири класи образованія сама писала сама собі диктувала як суміла так зробила» , – так 90-річна жителька Борович підписала листа, в якому навдивовижу щиро й зворушливо розповіла про століття життя свого рідного села

«Статю пишуть хто що знає а я думаю написати не про себе а про своє покоління», – із притаманною лише старшим сільським людям відкритістю і простотою повела баба Димна свою сповідь-розмову і старанно виведені її руками в учнівському зошиті рядки повернули в 1930-ті роки.

«Не знали ми, що на світі цукерки є і ковбаса…»

Щемить бабусина душа, вертаючись в дитинство: «Як були малі не знали ми що на світі цукерки є і ковбаса… їли тільки домашні харчі хто що мав…». Та розповіла, що всі тоді жили дружно, радісно, невеличкі хати впорядковували – по кілька разів у рік господині їх білили, і був затишок, хоч ні килимів, ні меблів не було.

«Українська школа була в селі а польска за селом де жили полякі а ходили кому куда було ближче…» – пригадала бабуня, яка закінчила чотири класи польської школи, й досі пам’ятає уроки «Разгавор», «Читання», «Рахування», перед якими заведено було обов’язково помолитися, а до свого вчителя дозволялося звертатися лише «прошу пана». Раз у тиждень до школярів приходив православний священник і розповідав про Бога і створення світу. Тоді клас розділявся – із польськими дітьми релігієзнавчі уроки проводив ксьондз.

«Особинно часто до школи не пускали дівчат бо треба було з льоном поратись щоб полотна наткати… усе з полотна шили бо купити не було змочі», – повідала бабця.

Багато сільських дітей до школи взагалі не ходили. «Хліба з школи їсти не будеш», – казали деякі батьки. Інші ж таки виряджали своїх нащадків – в теплу пору року й босоніж, із книжками в бережливо зшитих полотняних торбинках чи збитих із дощечок скриньках. «Особинно часто до школи не пускали дівчат бо треба було з льоном поратись щоб полотна наткати… усе з полотна шили бо купити не було змочі», – повідала бабця, зауважуючи, що в той час поляки до українців ставились непогано, багато людей розселили по хуторах, аби «кожен біля хати мав своє поле».

«Трудні» часи: воєнні роки й розбудова колгоспу

Все змінилось із приходом радянської влади – під час протистоянь тоді в Боровичах і вбиті були, і хати спалені, й сільський млин згорів. «Всі полякі і армія і гражданські покідали свої хазяйства і поїхали через ліс на Польщу, – поділилася спогадами баба Димна й додала, що в 1941 р. село сколихнула нова біда – війна, – німци двоє чи троє суток без перерви ішли селом правда були всі на мотоциклах но дорога була ґрунтова то вони їх в руках вели…»

Тоді ж, розповіла довгожителька, настали й зовсім «трудні» часи – годі було десь дістати навіть солі чи сірника, чоловіки пішли воювати, а вчорашні хлопчаки мусили ставати до плуга, жінки й діти самі сіяли й жали, снопи в’язали, до клунь возили, обмолочували ціпами зерно, а потім доводилося ще й на жорнах його молоти, бо ж млин згорів…

Трохи легше стало, як закінчилась війна, та й то лихо прийшло – колективізація. Тяжко було селянам свою худобу до колгоспу віддавати й праця там важка була: «Все вручну робили бо не було ніякої технікі на своїх конях і волах люди собі заробляли трудодні». В 1950-их роках в колгоспі, що об’єднував села Боровичі, Копилля та Грузятин, з’явилася перша вантажна машина, а в 1960-их вже було багато техніки – чоловіки працювал трактористами, комбайнерами. На комбайні понад 30 років збирав урожаї нині покійний чоловік баби Димни – передовик праці Петро Лучко.

«Всю Стирову історію я знаю, бо все життя над Стиром прожила»

Особливі ж спогади у жінки про річку Стир, на березі якої розкинулося рідне село Боровичі: «Колись по Стиру відправляли ліс із сходу на захід протів течії і все на людскуй силі нагружались баржи запрягались 4-5 хлопців у шлеї і тягли». І світ неблизький доводилось так долати – навіть не десятки, а сотні кілометрів. Лише наприкінці 1930-их з’явилося два водяні пароплави, якими почали перевозити деревину.

А сам Стир, пригадує вона, мав зовсім інший вигляд, ніж тепер, – береги були чистими, не зарослими, а коли вода розливалась по лугах, цілісінькі плеса жовтіли заквітлим лататтям, аж до небес дзвеніло пташине щебетання, а в прозорій річковій воді можна було розгледіти найменшу рибку.

Тріпання льону в Боровичах (1970-80-ті рр., фото з домашнього архіву Домінікії Лучко)
Тріпання льону в Боровичах (1970-80-ті рр., фото з домашнього архіву Домінікії Лучко)

Баба Димна: спогади про минуле й роздуми про сучасне Борович

Розповіла жінка, що сільські хлопці без головних уборів не ходили, а дівчата обов’язково носили хусточки і спідниці довжиною нижче колін. А коли одружувався хтось – весілля цілісінький тиждень тривало.

Надзвичайно приємні для бабуні згадки про те, як розросталось її рідне село – будувались школа, завод, лікарня, в класах по 30 дітей було…

Ще один теплий спогад – про духовий оркестр, який у 1930-90-их роках діяв у Боровичах. «Як заграють то аж душа радіє не зрівняти з теперішнім джасом… Боровичи було крепке село тепер трохі занепадає дітей менше народжуїця хати порожніють…» , – болить бабусине серце за рідне село. Та вона вірить в краще майбутнє, зі щемом ділиться спогадами своїх батьків – століття тому, під час Першої світової війни їх вивезли у Австрію, а через кілька років, коли вдалося повернутись на батьківщину, вони застали там лиш одну хату на село і будяк, як ліс. Здавалося, що життя тут і не відродиться, а так багато відбулося за це століття в Боровичах – стільки діток народилося й згодувалося, стільки пар побралося, стільки збудувалося, стільки всього сталося!..

Від редакції "Нової доби": Щиро дякуємо бабі Димні (так вона сама себе назвала в листі, уривки з якого подано мовою оригіналу) за розповідь про столітню долю її рідного села Боровичі. Спасибі й за давні, дорогі її серцю світлини, які вона відважилася покласти до конверта. Обов’язково їх повернемо.

Усіх гараздів і многая літа бажаємо і нашій найповажнішого віку дописувачці, і її великій родині – чотирьом дітям, сімом онукам та вісьмом правнукам.

Юлія МУЗИКА.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.