Великий українець з Америки як дзеркало правди про голодомор...
Великий українець з Америки як дзеркало правди про голодомор.
Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання, член НСЖУ.
Ми лише починаємо пізнавати жахливу правду про страшний, найбільший, наймасштабніший злочин на Землі, вчинений проти людства — голодомор 1932—1933 років, коли лише за два роки загинуло понад 10 мільйонів людей, з них майже половина — діти. Це ціла держава. І злочин цей стався в мирний час у центрі цивілізованої Європи з мовчазної згоди сильних світу цього. Неймовірне дикунство. Дивно, але від світової спільноти цей злочин вселенських масштабів вдавалось довго приховувати. Що вже говорити про СРСР, коли навіть за кордоном, в країнах розвинутої демократії правді про минуле України нелегко було пробитись: купували й тамтешніх політиків, письменників, журналістів, які на Заході створили суспільну думку про природні причини голоду, його незначні масштаби. Згадаймо: якраз в розпал великого голодомору, у 1933 році, США визнають СРСР, американському журналісту-негіднику, який працював в СРСР, присвоюють престижну Пулітцерівську премію...
І от в цих умовах, ще у 1982 році, на міжнародній науковій конференції з геноциду й голокосту в Тель-Авіві незнаний і молодий американець з Гарвардського університету, перший серед дослідників Заходу заявляє: великий голод в Україні 1932—1933 років є актом геноциду. Свій висновок він дублює і на українській мові. То був Джеймс Мейс. Це був шок для наукової і міжнародної спільноти: «Як в Україні, так і в Камбоджі геноцид здійснювали комуністичні режими. В обох випадках режими прагнули знищення, лишаючи аморфну масу, яку потім можна було змінити так, як це вважали за потрібне правителі». Найпотужнішим ударом по багатолітній стіні інформаційної блокади правди про великий голодомор, зведеної стараннями радянських і закордонних антиукраїністів, стала діяльність Джеймса Мейса в ролі директора американської конгресово-президентської Комісії для вивчення голоду в Україні, яка була ініційована стараннями патріотичної діаспори в США. Він був мозковим центром і мотором цього колективу. Комісія зібрала, вивчила, проаналізувала величезну кількість документів, фактажу, свідчень, зробила висновки. Вони грунтувались не на політичних амбіціях чи суб’єктивному підході, а на незаперечних доказах, в тому числі офіційних партійних і урядових документах, пресі СРСР періоду голодомору. Все це й лягло в основу доповіді конгресу, зробленої Дж. Мейсом, і висновку конгресу. Він вартий того, аби його зацитувати: «Американський уряд вчасно отримав достатньо інформації про голод, але відмовився від будь-яких кроків, що могли б полегшити ситуацію. Навпаки, адміністрація США дипломатично визнала легітимність радянського уряду в листопаді 1933 року, одразу після голоду». Нагадаємо, що це був уряд Франкліна Рузвельта, одного з найуспішніших президентів США. Після цього Джеймс Мейс разом з Л. Герецем видрукував тритомник свідчень емігрантів, які пережили голод. Потім була написана і видрукувана фундаментальна докторська монографія Дж. Мейса «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні в 1919—1933 р.р.», видана на Заході книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи», для якої він зібрав, опрацював велику кількість матеріалів, але навіть не зазначив, що він співавтор. Додаймо, що були ще виступи на симпозіумах, в пресі. Все це було таким потужним ударом по інформаційній блокаді, що стіна мовчання розвалилась. Навіть комуністичний режим змушений був після цього визнати факт голодомору, дещо відкрити двері партійних архівів. На превеликий жаль, лицарська і наукова мужність цієї людини зустріла глухий опір, блокаду демократичних США. Перед нею закрилися двері наукових установ — ліберальні прихильники комуністичної системи, українофоби не могли йому простити правди, яка на корені спростовувала такий зручний міф про природні корені голоду, його незначні масштаби. Ця несправедливість на рідній землі, народження незалежної України змусили його стати вигнанцем, переїхати до народу, який він так палко захищав і за що йому довелось заплатити дорогою ціною. Якраз тоді, на початку 90-х років, у ранзі народного депутата я і зустрівся з цією напрочуд цікавою, мудрою людиною, яка вже тоді непогано спілкувалася українською мовою. Навколо Джеймса Мейса одразу почало гуртуватись коло людей, небайдужих до історії України, які прагнули донести до суспільства гірку правду про велику трагедію свого народу. Це був час зародження Асоціації дослідження голодоморів в Україні, проекту Джеймса Мейса про заснування Інституту Національної пам’яті. Вів засідання Іван Драч, незабутній Володимир Маняк, який незабаром видав хвилюючу народну книгу-меморіал «33-й. Голод» вже на початку 1991 року. Виступив там і Джеймс Мейс. Після засідання ми спілкувались. Потім відбулась ще одна зустріч. На жаль, наші контакти перервалися, хоч час від часу я читав його глибокі публіцистичні матеріали. Професор Мейс став викладати політологію в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, вів англомовний додаток до газети “День”. Кожне спілкування з цією людиною лишало слід, спонукало до пошуку матеріалів. Врешті, це привело до видання у 2004 році художньо-документальної повісті про голодомор “Знімали у тайзі кіно про хліб”. Я мав намір надіслати її і Джеймсу Мейсу. Але не судилось: його серце спинилось на 52-ому році земного життя, і недавно я передав книжку його вдові Наталії Дзюбенко-Мейс. Великого українця поховали торік на Байковому кладовищі. В землі, народ і доля якого стали і його долею. “Він хотів дізнатись правду і говорив лише правду,— сказав про нього тоді ще не Президент Віктор Ющенко. — Він дуже рано пішов з життя, бо пропустив через серце весь біль, зібраний у багатотомній книзі про голодомор — книзі, яка стала головною у його житті”. Сумно, але у відповідь на його щирість і мужність на цій землі тоді він зустрів прохолодне, а то й вороже ставлення. В одній з передач, згадує журналіст І. Сендюков, на каналі “1+1” депутат ВР, один з секретарів ЦК КПУ і група його підтримки злісно накинулись на вже хворого професора, розгорнули плакат: “Мейс, гоу хоум до Америки!”. Джеймс Мейс спокійно витримав образу. Позиція антиукраїністів не дала змоги торік в ООН визнати голодомор в Україні актом геноциду. Та що там казати, коли й тепер спостерігаємо шизофренічну зацикленість комуністів типу симоненків, саламатіних та іже з ними. Запінені, вони відстоюють тезу сталіністів: ніякого голодомору не було, був неврожай і труднощі з хлібом. Дотепер це відстоює і мій давній опонент Владислав Наконечний. Швидше всього, за цим криється нехіть визнати відповідальність своєї партії за злочин перед народом. Чомусь жоден ортодокс-комуніст і тепер не дає відповіді на школярське питання: чому всього через кордон з Радянською Україною (якихось сто метрів) на тій же Західній Україні з бідними землями і бідним народом, але під Польщею, не було голодомору? А ось інший погляд. Теж комуніста. Добре відомий В. Наконечному його колега по роботі в обкомі партії Федір Ленський, людина інтелігентна, тактовна, скромна і чесна, на жаль, покійна, залишив свої спогади про голодомор, читати які неможливо без болю в серці за людські страждання. Він без сумніву стверджує: цей злочин створений штучно, ніякого недороду не було. Ось лиш один фрагмент спогадів: “За 1932 рік нам дали трохи хліба на трудодні. Але й той прийшли і забрали. Залишився під припічком пуд жита, перемішаний з просом. Цей останній пуд у нас забрали 19 лютого 1933 року. Якраз у цей день Сталін виступав на І Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників, де він сказав так: “Наше найближче завдання — зробити колгоспи більшовицькими, а колгоспників — заможними”. Хіба це не цинізм? Забрати весь хліб у колгоспників, а потім робити їх заможними? А чи був хліб у колгоспній коморі? Не так багато, але був, і навіть борошно. Один мій брат працював у колгоспі бухгалтером. Він знав, скільки хліба було. Але все це зберігалось під сімома замками. А люди помирали з голоду”. Мабуть, не лише я, а й багато інших, хто знав Джеймса Мейса, задаються питанням: що покликало його на подвиг для захисту народу з іншого континенту? Зрозуміло, що не дрібна особиста вигода. Думаю, це було його покликанням, його доля, благословення Всевишнього. Йому були близькі страждання нашого народу, бо в серці Мейса нуртувала кров його скривдженого, зневаженого рідного народу — автохтонних американських індіанців, яких вогнем і мечем загнали в резервації. Своїм громадянським подвигом він немов попереджував нас: Україну теж може спіткати така сумна доля, хоча ви й велика талановита нація. “Ваші мертві покликали мене”,— писав він, натякаючи на обов’язок перед мільйонами померлих примусовою смертю. Недавно світ побачила цікава книга під редакцією нашої землячки, головного редактора газети “День” Лариси Івшиної “День і вічність Джеймса Мейса”. Це публіцистичні матеріали професора, написані в Україні, спогади видатних, знаних людей про цю непересічну особистість. Газета “Україна молода” ставить перед Президентом України питання про нагородження Великого Українця орденом Ярослава Мудрого І ступеня (посмертно). Але така людина заслуговує звання “Герой України”. Запалімо свічку, вклонімося і йому в день пам’яті жертв великого голодомору і репресій.
