ЙОГО ВИБРАЛА ЖУРНАЛІСТИКА

Степан САЧУК,
заслужений журналіст України

Сьогодні — 70 років від дня народження багатолітнього редактора нашої газети Плікарпа ШАФЕТИ.

Про мого багатолітнього редактора Полікарпа Шафету і сьогодні, коли минуло дев’ять років, як його не стало, можна почути різне — від захоплення і найвищих оцінок до болючих слів осуду. Хоча й прийнято у християн поганих слів про покійника не говорити. Але такі вже ми є. Більше того, осуджував і осуджує його дехто з тих, хто при житті крутився навколо нього дзигою, славословив і підлабузнював. І це теж, на жаль, складова нашого менталітету.
А Полікарп Шафета був особистістю. І цього ніхто заперечити не може. Навіть із числа його запеклих ворогів. Така вже доля особистостей, помітних постатей — у них є не тільки добрі і щирі друзі, а й запеклі вороги. І так буде доти, поки не переведуться заздрісні, але ниці за своєю духовною суттю, мілкі і дрібні за рівнем інтелекту і своєї спроможності люди. На фоні постатей вони виглядають мізерно — от і хочеться хоч якимось чином себе показати (геть як у Крилова: Ну й Моська! Дужа, знать, вона, що бреше на Слона!).
Полікарп Шафета — це явище не тільки у волинській, а й в українській журналістиці. Очоливши нашу газету і наш творчий колектив у 35-річному віці, він став на той час наймолодшим редактором в Україні. І не тільки наймолодшим, а й, я б сказав, одним із найбільш творчих, найбільш бойових і найбільш честолюбних. Для цього у нього були всі дані — відмінна освіта і виучка, ерудиція, виразні літературні здібності і добре поставлене перо. У редактора — маса різних організаційних клопотів, планування й редагування газети, громадські справи, але Полікарп Гервасійович ніколи не полишав суто журналістської і літературної роботи. Важко зрозуміти, як він при великій зайнятості зумів видати десять книжок. Його непорушним кредо було: ні дня без рядка, ні дня без творчої ідеї. Винятково працьовитий, вимогливий до себе, він був вимогливим і до підлеглих. І сам постійно показував приклад актуальної і гострої газетної публіцистики.
Ми зараз говоримо про темники, про втручання влади у роботу творчих колективів. А за компартійних часів, здавалося б, і кроку не можна було ступити без цензури, без того, аби звіряти свою творчість з політикою керівної і спрямовуючої. І в таких умовах наша газета насмілювалася гостро критикувати партійних і радянських чиновників різного рангу, виступати на захист скривдженої режимом людини, проявляти вільнодумство. Звичайно ж, з “подачі” Шафети, якому завжди було тісно в рамках партійної дисципліни і так званого демократичного централізму. Будучи заступником Полікарпа Гервасійовича, я добре знав, чого це йому коштувало. Не раз і самому доводилось брати участь у гарячих розборках наверху, де вміли вивертати людям душу. Але ми не корились, не втрачали бойового запалу.
Принциповий, з почуттям власної гідності Полікарп Гервасійович, коли організовувались нападки на газету за її непокірність, завжди сміливо приймав виклик. Він ставав безкомпромісним і різким, безстрашно йшов на партійну амбразуру. Стримати його тоді, здавалося, було неможливо. І в кабінетній дискусії, і на трибуні, і на газетній полосі. Хоч це було дуже небезпечно (хто стикався з цим — добре знає), він ризикував багато чим, а можливо й усім — і не тільки особисто, а й всією родиною, його це не лякало. Скільки таких баталій було — важко тепер полічити.
І дивна річ, йому вдавалося виходити переможцем там, де іншого розітерли б на порох. Очевидно, виручала рішучість, сила логіки і аргументації. А ще — високий авторитет, його, редакторський, і авторитет газети, яка користувалася популярністю у читачів і була добре знана, як і сам редактор, у верхах. За тиражем вона давала фору тоді спорідненим виданням крупних східних областей, які у декілька разів перевищували Волинь за кількістю населення. Знаю, йшли сигнали і наверх, у ЦК, що треба, нарешті, закінчувати із цим занадто самовпевненим і норовистим редактором, але звідти відповідали: “Не воюйте із Шафетою, знаходьте із ним спільну мову”.
А знайти спільну мову із творчим редактором, який був на голову вищий від тодішніх партдостойників, на грунті комуністичного догматизму було непросто, якщо взагалі можливо. І були нові сутички, були нові локальні перемоги. Але за ці перемоги Полікарп Гервасійович розплачувався дорогою ціною — своїм здоров’ям. І тиск, й інші болячки, які він нажив — це карби його неспокійного і непокірного редакторського життя, яке не гарантує довголіття, але дає істинне задоволення і радість від тої справи, котрій ти віддаєшся з головою, робиш її чесно і маєш визнання від людей.
Отож мені знову хочеться вернутися до теперішніх критиків Полікарпа Шафети, які звинувачують його у тому, що він продавав свій талант компартійному режимові, навіть, що це йшло на шкоду українському народові. Легко бути принциповим і патріотичним “заднім” числом, легко бути політичним стратегом, оцінюючи події і ситуацію вчорашнього дня із сьогоднішніх затишних кабінетів. Особливо, коли ти навіть не нюхав пороху і слабо уявляєш жорстоку компартійну машину. Але я хотів би побачити отих “хоробрих” молодих та ранніх і скорих на суд в тих реальних умовах безроздільного панування компартійної ідеології. Як би вони себе повели? Як би проявляли свій талант? І чи змогли б вони завоювати хоч мізерну частину тої території гласності, здорового глузду і уваги до людини, яку майже всю пору свого редакторства вдавалося утримувати Полікарпу Шафеті? Думаю, для відповіді на ці питання не треба повертатися у ті далекі часи, можна взяти вже новітній період, зокрема, торішні події, і зважити, як вела себе значна частина творчої інтелігенції, в тому числі редакторсько-журналістської, й кому і за що вона продавалася.
Чверть віку вів Полікарп Гервасійович редакційний корабель розбурханим морем політичної стихії. Сам по собі це дуже рідкісний випадок у журналістській практиці. А треба ж врахувати, що вів він його впевнено, ці роки були порою творчого піднесення газети. Тоді небезпідставно говорили, що сучасна журналістська мода йде не із Сходу, як завжди велося, а із Заходу. Не треба забувати, що “Волинь” під керівництвом Шафети першою в області і однією із перших в країні стала в складний, поворотний момент нашої історії на шлях перебудови та глибоких демократичних перетворень і достойно ввійшла у гавань незалежної України.
Серед улюблених лозунгів мого редактора був і такий: “Писати правду!”. Він і тепер дуже актуальний, а що вже говорити про часи минулі. А візьмімо інший, який він постійно повторював журналістам, особливо молодим: “Не допускати моральних боргів!”. Зауважте — моральних, а не матеріальних. І він його строго, неухильно дотримувався протягом усього свого життя, і від підлеглих вимагав того ж. А подивіться на ряд сьогоднішніх газет і телеканалів — часом здається, що аморальність і продажництво стали основою їх редакційної політики. І ще один улюблений лозунг Полікарпа Гервасійовича згадаю: “Будувати мости, а не рити окопи!”. Хіба він не актуально звучить у наші часи?
Все те, про що я говорю у день 70-річчя мого редактора, та багато іншого — це без перебільшення великі уроки. Уроки життя, уроки справжньої журналістики, уроки мудрості. Мені пощастило їх пройти. До “Волині” я працював у ряді районних газет, уже в нашій газеті доводилось починати при інших редакторах. Але справжньою школою журналістики і пізнання життя вважаю роки, коли редактором був Полікарп Шафета. Переконаний, що це з чистою совістю скажуть мої колеги по “Волині”. І не тільки. Багато хто вважає Полікарпа Гервасійовича своїм вчителем.
Ім’я, постать Полікарпа Шафети назавжди залишиться в історії волинської журналістики. І не тільки. Як і всяка талановита особистість, він був людиною із багатим і водночас суперечливим внутрішнім світом. На цю суперечливість накладалися порядки і звичаї тодішньої епохи. Він був гордий, честолюбний і навіть гоноровий в доброму розумінні цього слова, але тодішні умови не давали можливості виявити в повній мірі свій потенціал.
Навколо нього завжди було багато людей. На жаль, далеко не завжди порядних. Крутилися метушливо і підлабузники. Спекулюючи на його відкритості до людей і честолюбстві, вони непомірною похвальбою і лестощами втиралися йому в довір’я, а самі мали свої вузькоегоїстичні цілі — набути за рахунок цього дивідендів, вирішити якісь власні питання і проблеми. Я його не раз по-доброму застерігав від цих надоїдливих прилипал, радив не дуже їм довірятись. Він не хотів цього слухати:
— Що ти все когось підозрюєш. Це хороші, віддані нам люди.
А коли, взявши від нього все, що їм потрібно, колишні “друзі” один за одним зраджували, він спантеличено, із нальотом якоїсь не по віку наївності казав:
— На жаль, ти мав рацію, коли говорив мені про їх лицемірство. Але як тобі вдалося розпізнати темне нутро цих людей?!
Йому тоді, мабуть, було особливо важко. Але він цього не показував, переживав у собі. Інколи, правда, його проривало:
— Мені дружина каже, що в мене нема справжніх друзів. Невже це правда? Ти ж мені друг...
Так, я мав підстави вважати себе його другом. Адже ми три десятиліття йшли пліч-о-пліч журналістською дорогою. Не криюсь, траплялось за цей час по-різному. Були й незгоди, і серйозні конфлікти. Але все це — не з якихось приватних, шкурних питань, а заради нашої спільної справи. І сьогодні я можу поклястись: я його ніколи не зрадив, не підставив. Навіть у дрібницях. Я й досі вважаю його одним із найкращих своїх друзів, яким горджуся. І справжніх друзів у нього, смію стверджувати, було багато.
Про таких, як Полікарп Шафета, кажуть, що не він вибрав журналістику, а вона вибрала його. І я твердо знаю, я в цьому переконувався не раз, працюючи поруч з ним, що він зовсім не лукавив, коли зізнавався у глибоко особистісному:
— От і доживу я віку в одній газеті, і не пожалкую. Дехто може сказати, що одну жінку не можна так довго любити, а то — газету? Але я в цьому однолюб! Це така газета, яка зробила мене людиною, дала змогу перевірити рівень моїх здібностей, відчути смак власного хліба.
Ці щирі, що йшли з глибини душі слова викарбувані на дипломі лауреата обласної премії його імені, яку заснувала наша газета за кращу публіцистичну творчість. То найпрестижніша для всіх волинських журналістів премія. На такій думці сходяться всі її лауреати, яких уже в нас близько десятка. І в цьому вияв нашої глибокої шани до нашого талановитого колеги та багатолітнього лідера, в цьому проявляється спадкоємність тих славних традицій, які він утверджував своєю творчістю, своїм редакторським подвижництвом.