Полiкарп Шафета увiйшов у моє журналiстське життя настiльки органiчно i природно, що у тi молодi роки я вважав його трохи не рiдним. Моя мама — Людмила Павлiвна — у повоєнний час працювала разом iз майбутньою дружиною Галиною в сьомiй школi м. Ковеля, де та була пiонервожатою...
Микола ВЕЛЬМА, лауреат обласної журналiстської премiї iменi Полiкарпа Шафети, редактор газети “Вiстi Ковельщини”.
Полiкарп Шафета увiйшов у моє журналiстське життя настiльки органiчно i природно, що у тi молодi роки я вважав його трохи не рiдним. Моя мама — Людмила Павлiвна — у повоєнний час працювала разом iз майбутньою дружиною Галиною в сьомiй школi м. Ковеля, де та була пiонервожатою.
Нашi бiографiї є у чомусь схожими. I вiн, i я навчалися в Ковельськiй СШ № 3 iменi Лесi Українки (щоправда, я пiшов у перший клас тодi, коли Полiкарп Гервасiйович навчання закiнчив). Обоє ми з малих лiт марили журналiстикою. Свої першi поетичнi спроби мiй земляк друкував у мiськрайоннiй газетi “Прапор Ленiна”, куди 1966 року я прийшов працювати. I вiн, i я закiнчили факультет журналiстики Франкового унiверситету у Львовi. Потiм очолили колективи найтиражнiших газет областi: вiн — обласну “Радянську Волинь”, я — мiськрайонну “Вiстi Ковельщини”. Полiкарп Гервасiйович вважав мене якщо не своїм близьким другом, то принаймнi добрим приятелем. Я ж бачив у ньому свого Вчителя — мудрого, досвiдченого, талановитого. У 90-их роках минулого столiття журналiстам було непросто. Бурхливе, доволi заплутане полiтичне життя вимагало неординарних рiшень, смiливих дiй, неабиякої мужностi. Для мене i моїх колег прикладом для наслiдування, безперечно, став колектив “Радянської Волинi”, його керiвник, якi наполегливо торували шлях демократичним перетворенням у полiському краї, першими започаткували вiльну трибуну обмiну думок не тiльки для комунiстiв, але й безпартiйних, без оглядки на авторитети, смiливо викривали виразки на тiлi суспiльного органiзму. Як сьогоднi, пам’ятаю гостро полемiчнi статтi i кореспонденцiї Полiкарпа Шафети, його бойового заступника Степана Сачука, талановитого фейлетонiста Олександра Нагорного, публiцистiв вiд Бога Валентини Штинько, Анастасiї Фiлатенко, Катерини Зубчук та багатьох iнших “волинян”. Головний редактор “Волинi” особисто для мене у тi неспокiйнi часи був своєрiдним орiєнтиром, за яким я звiряв свiй кожен крок, надiйним другом i порадником. Якщо хтось думає, що у 1990—1991 р.р. це було легко i безпечно, то вiн глибоко помиляється. КПРС ще знаходилася при владi, КДБ тримало всiх iнакодумцiв на “прицiлi”, i нiхто не знав, куди поверне колесо iсторiї. Це я нагадую тим, хто вважає, що демократiя в Україну прийшла восени 2004-го року. Нi, її витоки — i у нацiонально-визвольнiй боротьбi 30—50-их , i в русi дисидентiв 60—70-их, i в перебудовi 90-их рокiв. За прикладом “Волинi” ми одними з перших серед редакцiйних колективiв Української РСР прийняли воiстину революцiйний статут, де задекларували i законодавчо закрiпили виборнiсть редактора, самостiйнiсть журналiстiв у визначеннi своєї творчої полiтики, стали рiвноправними спiвзасновниками газети разом iз мiськкомом КПУ, мiською i районною радами. Останнi не дуже охоче пiшли на прийняття змiн, але вдiяти нiчого не могли: перiод однопартiйної влади безповоротно минув. Час пiдтвердив, що ми iз Полiкарпом Шафетою стовiдсотково мали рацiю. Я був довiреною особою Полiкарпа Гервасiйовича як кандидата у народнi депутати України першого демократичного скликання в 1990 роцi. Iдею балотування кандидатом нашому земляку “пiдкинув” iнженер лiсгоспзагу, активний учасник нацiонально-демократичного руху на Ковельщинi Григорiй Олiйник пiд час зустрiчi Шафети iз ковельчанами в колишньому Будинку культури iменi Щорса (тепер —мiський Народний дiм “Просвiта”). Головний редактор “Волинi” щойно повернувся iз поїздки до США, був переповнений враженнями й емоцiями, а тому захоплено розповiв про побачене i почуте, вичерпно вiдповiдав на запитання присутнiх. Отодi й прозвучала пропозицiя балотуватися кандидатом у депутати. Шафетi, видно, припала до душi iнiцiатива одного з шанувальникiв його журналiстського таланту, i згодом редактора зареєстрували кандидатом по Ковельському виборчому округу. Це не сподобалося компартiйному вождю областi Леонiду Павленку, який став мiркувати над тим, як не допустити норовливого волинянина до Верховної Ради. Як один з варiантiв, його консультанти порадили на противагу Полiкарпу Гервасiйовичу висунути... мою кандидатуру. Не знаю, чим керувалися луцькi стратеги, але вони не врахували одного: я не спроможний на пiдлiсть у ставленнi до своїх друзiв. Тому, не зважаючи на тиск i шантаж, вiдповiв категоричною вiдмовою. Натомiсть погодився стати довiреною особою земляка. З висоти сьогоднiшнього дня бачу, що рiшення Полiкарпа Шафети було дещо поспiшним: вiн не врахував, що як кандидат знаходитиметься мiж двох “вогнiв” — компартiйного i нацiонал-демократичного. Народним депутатом вiн не був потрiбним нi одним, нi другим. Бiльше навiть — Павленку i його вiрним прислужникам, котрi в талановитому письменнику i журналiсту вбачали трохи не ворога народу, а тому вели таємну, пiдлу й аморальну боротьбу iз цiєю людиною. Як результат, вибори Шафета програв. Однак i в тiй ситуацiї вiн показав себе як справжнiй мужчина, борець, патрiот України, котрий у Верховнiй Радi принiс би набагато бiльше користi, анiж деякi псевдодемократичнi демагоги i популiсти. Нинi по-рiзному оцiнюють публiцистичну спадщину Полiкарпа Гервасiйовича. Причому найприскiпливiшими аналiтиками є колишнi “шанувальники”, якi при життi редактора мало не цiлували його руки. Вони вже у дев’яностих роках продемонстрували, чого вартi. — Знаєш, Миколо, — якось за чаркою, у полонi вiдвертостi, з гiркою посмiшкою на вустах мовив Шафета. — Я переконався, що першi пiдлабузники у критичну хвилину стають першими зрадниками... Що я мiг сказати у вiдповiдь своєму старшому колезi, коли то — чиста правда? Звинувачуючи редактора “Волинi” у всiх можливих i неможливих грiхах, його заповзятливi критики забували i забувають, що саме “за Шафети” газета сягнула тих висот, про якi журналiсти iнших обласних видань могли лишень мрiяти. Тираж —найвищий в Українi (понад 200 тисяч примiрникiв), кадри — однi з найкращих i найдосвiдченiших в Союзi, авторитет у читачiв —величезний. “Радянська Волинь” ще задовго до проголошеної Михайлом Горбачовим перебудови сповiдувала принцип свободи слова i плюралiзму думок, забезпечувала гласнiсть суспiльно-полiтичного життя. Гострi, критичнi матерiали стали друкуватися у газетi з перших днiв перебування Полiкарпа Шафети на посадi головного редактора, у роки так званого “застою”, коли про декого iз “героїв” мiтингiв i манiфестацiй 90-их рокiв не було, як то кажуть, нi слуху, нi духу. Важко переоцiнити роль нашого земляка у розвитку демократичних процесiв на Волинi. Вiн смiливо, без оглядки на високi авторитети висловлював свої погляди на ситуацiю в компартiї, виступав проти свавiлля чиновницької братiї, захищав право журналiстiв говорити i писати правду. Це Полiкарп Шафета робив на пленумах та конференцiях обласної журналiстської органiзацiї, беззмiнним головою якої був десятки рокiв, на нарадах партiйно-господарського активу, у блискучих газетних i журнальних публiкацiях. Найбiльше дорiкають Шафетi за його книги, в яких дослiджувалися проблеми нацiонально-визвольної боротьби 40—50-их рокiв. Я не беруся бути арбiтром у цiй дискусiї: скiльки людей — стiльки думок. Скажу лишень, що багато чого написаного Полiкарпом Шафетою було правдою. Нехай гiркою, болючою, неприємною, але —правдою. Уважне студiювання його книг кожну тверезомислячу людину приводило до висновку про трагiзм i неоднозначнiсть вiтчизняної iсторiї, котру, як писав Володимир Винниченко, не можна читати без брому. З іншого боку, вiн чи не вперше в українськiй публiцистицi показав масштаб визвольних змагань, намагався об’єктивно вiдтворити постатi i Степана Бандери, i Тараса Боровця (Бульби), й iнших вiдомих полiтичних і державних дiячiв того часу. Пам’ятаю, як один iз завiдувачiв вiддiлу Ковельського мiськкому КПУ у вiсiмдесятих роках надокучав менi запитанням: — А чи не здається вам, що Шафета не стiльки викриває бандерiвцiв, скiльки пропагує їх дiяння, занадто перебiльшуючи чисельнiсть воякiв УПА i їх роль у життi волинян? Не дочекавшись од мене вiдповiдi, яка б його задовольнила, “червоний слiдопит” надiслав розлогого листа до ЦК КПУ. Не забув я i виступу секретаря однiєї з парторганiзацiй мiста на пленумi МК КПУ у перiод перебудови, який, бризкаючи слиною, вигукував: — А подивiться, у що перетворив Шафета “Радянську Волинь”? Надає слово ворогам радянської влади, вихваляє “бульбашiв” з “Полiської Сiчi”. Це я пишу не для того, щоб iдеалiзувати образ покiйного головного редактора “Волинi”. Вiн, як i кожен iз нас, не був позбавлений недолiкiв, не застрахований вiд помилок. Але Полiкарп Шафета був особистiстю, високоморальною людиною, яка iнтереси свого народу ставила понад усе, за сповiдуванi ним, його колективом iдеали добра, справедливостi, iстини була готова воювати до кiнця. Ота “вiйна”, в якiй ворожi йому сили (навiть з числа колишнiх соратникiв) не зупинялися перед найбруднiшими формами i методами, призвела до катастрофiчного погiршення стану здоров’я i передчасної смертi у листопадi 1996 року. ... Сьогоднi Шафетi виповнилося б сiмдесят. Рано, дуже рано пiшов вiн од нас. Осиротив родину, колектив, друзiв. Особисто менi його так не вистачає останнiм часом! Зрештою, напевне, не тiльки менi. Однак сила його таланту i (не побоюся цього сказати) величi полягає у тому, що вiн посiяв у нашi душi зерна правди, гуманiзму, принциповостi. Уроки, данi Полiкарпом Шафетою, принесли добрi результати: волинська журналiстика береже i примножує закладенi ним i його колегами традицiї, попри всi труднощi i негаразди залишається непохитною у вiдстоюваннi iдеалiв, якi сповiдував мiй земляк.
