Нема кого брати на зупинці, але водій чомусь раптом загальмував, відчинивши передні двері. На східці скочив невеликий... собачка, хазяйновито роздивився по салону, спокійно всівся посеред проходу. Водій жартома спитав: «Можна їхати, Тузику?». Песик повернув голову в бік водія, мені видалось, що навіть ствердно хитнув у відповідь. Вловивши мій запитальний погляд, пан Петро пояснив: «Ну як проминеш такого «пасажира»? Стоїть на задніх лапах на зупинці, чекає «свого» рейсу. Двічі на тиждень їде від «Козацького ринку» до «Базарчика», безпомилково вгадуючи, де зійти. Коли собачка вискочив з салону, вдячно помахавши хвостом, я запитав, як ставляться до незвичного «пасажира» міщани. Більшість дубненчан, виявляється, не проти їхати з таким «пасажиром», дивуються винахідливості чотирилапого брата нашого меншого. Правда, іноді Тузику перепадає штурханів від хлопчаків. Тоді водій стає на захист, а пес займає місце під переднім сидінням, звідки ближче до дверей. Підмічена сцена в автобусі мала дещо несподіване продовження. Якось приходить дружина з «Базарчика», розповідає , що була свідком, як у магазині «Оленка» собачка випрошував пригощання. Сидячи на задніх лапках, терпляче придивлявся, що загортають покупцям. Коли печиво, масло, цукерки чи овочі — мовчав, коли м’ясо-ковбасні вироби, потихеньку «співав». Дехто з жалісливих жіночок нагороджував «співака» смачненьким. Розпитавши, що й до чого, переконавсь: йдеться про Тузика. Знаючі люди твердять, ніби у Дубні «забули» невеликого рижуватого з білими підпалинами песика цигани. Колись він під орудою циганчука випрошував милостиню на ринках. Та з часом довелося самому добувати хліб насущний. Бо голод — не тітка, навчить і на автобусі «зайцем» їздити, і концерти в магазині давати.
