ВИСЕЛИТИ З КВАРТИРИ НА ВУЛИЦЮ

Так вирішив суд по відношенню до молодої сім’ї із двома неповнолітніми дітьми, а раніше було порушено їх право на приватизацію житла.

Ярослав ГАВРИЛЮК

Покійна нині Тамара Семерей відпрацювала в обласному дитячому протитуберкульозному санаторії “Згорани” на посаді лаборанта 36 років. Як молодому спеціалісту у шістдесятих роках їй надали однокімнатну квартиру. Від народження тут проживає її син Юрій, який згодом обзавівся власною сім’єю. У такій тісняві мешкали вп’ятьох, включаючи двох неповнолітніх дітей. Усі неприємності, пов’язані із єдиним для них житлом, почалися у 2004 році після смерті Тамари Семерей. Адміністрація санаторію вручила Юрію повідомлення про те, щоб він забрав особисті речі та з дружиною і дітьми в місячний термін звільнив “приміщення гуртожитку”, куди вселився “самовільно”. Мотиви виселення полягали в тому, що ніхто із членів сім’ї не знаходиться в трудових стосунках із санаторієм, а отже не має права проживати в його гуртожитку.
Юрій Семерей змушений був звернутися до Любомльського районного суду із позовом, у якому просив визнати за ним право на житло та зобов’язати адміністрацію санаторію укласти договір найму на приміщення. У свою чергу відповідач “атакував” зустрічним позовом про виселення Семереїв. Під час розгляду справи керівництво лікувального закладу так і не представило суду документів, що спірне житло є гуртожитком. У відповідності до діючих нормативних актів, жилі будинки реєструються як гуртожитки органами виконавчої влади, а площа в них надається громадянам на підставі спеціальних ордерів, які повинні зберігатися як документи суворої звітності.
Судом не встановлено, що чотирьохквартирний будинок, де проживає сім’я Юрія Семерея, збудований як гуртожиток, або був переобладнаний під таке житло. Принаймні, в архівних документах – протоколах засідань райвиконкомів – Шацького за 1962 рік та Любомльського за 1963-1989 роки — немає жодних відомостей про те, що будівлі в санаторії “Згорани” переводилися до категорії гуртожитків. Архівною довідкою стверджується, що земельна ділянка закладу виділялася для спорудження саме житлових будинків. Ще більшу ясність у справу внесло обласне бюро технічної інвентаризації, яке офіційно повідомило адвоката Юрія Семерея, що за санаторієм “Згорани” гуртожитки не зареєстровані, а той факт, що тут знаходяться якраз житлові будинки, підтверджує рішення виконкому Любомльської районної ради народних депутатів від 16 липня 1965 року.
Незрозуміло чому, але суд не дав ніякої оцінки доказам про те, що в спірне житло сім’я Юрія Семерея вселилася значно раніше смерті його матері. Згідно з документами за 2001-2005 роки по селу Згорани значиться господарство, головою якого є Тамара Семерей, члени сім’ї Лариса Семерей (дружина Сергія) та двоє онуків. Названа сім’я проживає у квартирі. Сергій, який проходить понадстрокову службу в Збройних силах України, не був прописаний за цією адресою, хоч квартирний телефон був зареєстрований на нього. Допитані на судовому засіданні сусіди підтвердили, що Семереї тривалий час проживають разом, до смерті матері спільно господарювали.
У відповідності з чинним законодавством санаторій “Згорани” зобов’язаний зберігати у своєму архіві документи, які стосуються всіх його будівель. У травні 2005 року при черговому розгляді справи Юрій Семерей заявив клопотання, що бажає особисто ознайомитися із документацією, яка стосується споруд санаторію і повинна, певна річ, знаходитися в архіві закладу. Але представник відповідача головний лікар Павло Толошняк категорично відмовився надати їх в той самий день. Як твердить Юрій Семерей, вранці наступного дня архівні документи із санаторію вивезли прямо на його очах. Цим самим відповідач не виконав вимогу суду.
Протягом всього часу, а судовий процес тягнувся майже рік, позивачі змушені були самі шукати будь-яку документацію відносно будинку, з якого їх хочуть виселити. Хоча відповідна постанова Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року чітко вказує, що ніхто інший, як суди, вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, повинні вияснити ряд важливих питань, які стосуються безпосередньо предмету спору. Але головуючий по справі Степан Чишій, мабуть, про це забув, бо навіть не вимагав, щоб такі докази надав суду представник відповідача. Фінал судового протистояння вийшов на користь відомчого закладу, а не рядової сім’ї, аргументи якої вперто відхилялися. Суд прийшов до висновку, що будинок, де розміщена спірна квартира, є гуртожитком, і постановив: виселити Юрія Семерея разом із дружиною та двома неповнолітніми дітьми без надання іншого житла.
Куди ж мала йти молода сім’я? На вулицю?! З таким суперечливим “вердиктом” Семереї не погодилися і звернулися до апеляційного суду області з проханням його скасувати. Судова колегія у цивільних справах прийняла нове рішення, змінивши лише висновок суду першої інстанції. Тепер сім’ю Юрія Семерея уже виселяють не з гуртожитку, а з відомчого житлового будинку. То який же все-таки статус має ця споруда? За яким принципом два суди застосовують абсолютно протилежні визначення? Виходить, що покійна Тамара Семерей та члени її родини, в тому числі син Юрій, мали законне право на приватизацію своєї квартири, тобто на безоплатну передачу житла у приватну власність.
Цілком обгрунтовано Юрій Семерей звернувся до Любомльського районного суду із позовом про визнання права на приватизацію, бо йому як спадкоємцю відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України переходять права померлої матері на спірну квартиру. Неймовірно, але місцева Феміда навіть не стала розглядати заяву, посилаючись на те, що обласний апеляційний суд відмовив Семерею у справі за аналогічним позовом, “про той же предмет і з тих же підстав”, згідно з яким його сім’ю зобов’язано виселити без надання іншого житла.
Дивні діла відбуваються у Згоранах навколо відомчого майна. Якщо вірити довідці заступника начальника управління охорони здоров’я облдержадміністрації Івана Грицюка, яка надала адвокату скаржника, у 1999 році за рахунок санаторію було збудовано житловий будинок. За даними Любомльської міжрайонної прокуратури, у грудні 2000 року його приватизував головний лікар санаторію Павло Толошняк, причому під час перевірки виявилося, що електропроводка була підключена так, що не йшов облік на житлове приміщення. Нарахована сума збитків становила 1757,66 гривні. Однак в порушенні кримінальної справи за фактом безоплатного використання електроенергії міжрайонним прокурором Володимиром Лебедюком було відмовлено, “поскільки завдані збитки не перевищують розмір шкоди, при наявності якої настає кримінальна відповідальність”. То скільки потрібно ще вкрасти у держави електроенергії, щоб можна було покарати злодія?
У нас чомусь завжди так буває, що одних за протиправні дії до відповідальності не притягують, а іншим — навпаки — відмовляють в законних вимогах. Тамара Семерей неодноразово зверталася до Любомльської райдержадміністрації та головного лікаря санаторію Павла Толошняка з приводу приватизації своєї однокімнатної квартири. Відповідь завжди приходила негативна: будинок є гуртожитком, а тому житло приватизації не підлягає. Виходить, що лукавили посадовці. Колишній голова райдержадміністрації Володимир Склянчук навіть повідомив, що у своєму паспорті будова значиться як гуртожиток. Але під час судового розгляду той “паспорт” чиновники так і не представили. Чому, коли Семереї хотіли приватизувати квартиру, посадовці посилалися на паспорт будинку, а потім він десь зник? Багато незрозумілих суперечностей у цій справі.