
Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї ідуть маленькими, але впевненими кроками.
Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну
Після таких поранень зазвичай їм не прогнозують життя, але вони виживають і виборюють заново те, що ледь не забрав ворог
Дмитро Трібой у листопаді 2017 року отримав кульове поранення в голову, в ліву півкулю головного мозку. З госпіталю у прифронтовому Бахмуті хлопця доправили до Дніпра. Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози. Але він вижив. Після Дніпра був львівський шпиталь, а потім Діма проходив реабілітацію у центрі в Клевані на Рівненщині, пише Повернись живим.

Зараз Дмитро кілька разів на тиждень їздить по чотири години з рідного села Сухоліси, що біля Білої Церкви, до Ірпеню під Києвом, робить чотири пересадки на шляху до реабілітаційного центру Next Step Ukraine і за рік вже показує результати одужання.
З Дмитром ми познайомилися минулого року. Тоді він із реабілітологами прийшов до мене на ефір. Казав, що ледь піднявся на четвертий поверх – після поранення права сторона у хлопця була практично нерухомою. Тоді Діма тільки голосно сміявся. І поки він не пояснив, що погано говорить, я б не здогадалася, що він пережив таке поранення.
Зараз хлопець значно впевненіше відчуває руку і ногу, а лівою рукою так притискає на прощання чи при зустрічі, що перехоплює подих. Діма так само голосно сміється, жартує і вже набагато краще вимовляє слова.
Цей текст викладаю у вигляді діалогу, бо Дмитро дуже намагається говорити, і це в нього наразі виходить окремими словами, а не цілими реченнями.
– Срочка – ух, бррр! Десна – ух… – каже Діма.
– То ти від слова «срочка» так збурився чи від слова «Десна»? – запитує Дмитра фізичний терапевт і реабілітолог Микола Свищ.
– Від «срочка в Десні», – підказують Дмитрові, а він регоче.
– У 2012 році восени служив срочку, – показує Діма на калькуляторі цифри.
Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї ідуть маленькими, але впевненими кроками.
– Чому ти не намагаєшся вимовляти цифри 2012? – запитую в нього.
Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну.
– Тяжко. Цифри – класно (має на увазі, що всі пам’ятає), язик – важко (має на увазі, вимовляти не дуже виходить). Ми з реабілітологом Миколою починаємо говорити повільно, щоб Діма повторив за нами: «Дві-тисячі-два-над-цять». І він повторює.
Дмитро Трібой навчався у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова на психолога-логопеда, потім була строкова служба. На війну потрапив у 2015 році в складі одеської 28-ї бригади, через 1,5 роки перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був розвідником.
Сміється, що за освітою психолог-логопед, а зараз сам займається з логопедом, вчиться вимовляти складні слова і складати правильно речення.
Восени 2017 року в районі авдіївської «промзони» Дмитро отримав поранення. Снайпер поцілив у друга. А потім у нього. Пальцем показує на середину лоба, де видно слід від кулі. Вона розлетілася на уламки. В його голові було шість. На голові в хлопця видно шрами, а замість частини черепа в нього титанова пластина.
«На війні було класно, але пам’ять…» – каже Дмитро про те, що не все пам’ятає. Мовляв, у всіх, навіть тих, хто був в одному місці в один час, можуть різнитися спогади.
Довго намагаємося з’ясувати, біля якого села він отримав поранення. Діма пам’ятає, що було це в районі Авдіївки, але плутається в назвах.
– Діма, де то було, – запитуємо його з фізтерапевтом Миколою, – біля Верхньоторецького чи біля «промки»?
– Село. Промка, – каже Дмитро. Торець-ке.
– Торецьке – це Світлодарська дуга, а не Авдіївка. Може Крута Балка? – перепитую я і жартую: От домахалася, еге ж?
– Та да, – сміється Дмитро.
– Ти був біля Верхньоторецького? – запитує Микола.
Діма йде за телефоном, відкриває карту. І вже ніби й різниці немає, але принципово хочеться знайти. Діма показує на карті околиці села Крута Балка, каже:
– Тут. Пішки.
– Значить правду говориш, – сміється Микола з нього. – І Дмитро починає реготати.
– Пам’ять – класна. Язик – важко. Знову повторює Діма, мовляв, слова пам’ятає, а говорити важко. Ще й я вчепилася з тими авдіївськими селами.
– Так із тобою ж займається логопед? – запитую в Дмитра.
– О, даа. Важко, – каже. Пам’ять. Цифри. Язик.
– Але те, що в тебе тільки мовлення порушене, це ти «відбувся легким переляком», – кажу.
– Да. Да. Мозок. Дмитро робить паузи між словами. Йому хочеться розказати історію, він говорить по слову, я повторюю за ним, перепитуючи чи правильно розумію. Так виходить, що в Дніпрі він має друга Сашу, який підірвався на гранаті, він може говорити, але нічого не пам’ятає, – усе навпаки.
– А тебе він пам’ятає?
– Да. Кореш Саша: розмовляти – класно, пам’ять – погано. Але від шуму в нього болить голова – це намагається розповісти Діма. Він підбирає слова. Я почуваю себе дещо незручно, ніби мордую його, коли йому важко говорити. Каже, що і в нього самого голова на зміну погоди починає боліти.
– Ти вже значно краще говориш. Півроку тому приходив на радіо, тоді мовчав, тільки сміявся, – нагадую йому.
– Трішечки, – каже Діма. Язик – ворог, – лаконічно викручується з поясненням.
– Кажуть, що ти навіть співаєш.
– Та! «Ой, смереко, розкажи мені, смереко, чом ти так ростеш далеко, чарівна моя смереко», – так чисто і зовсім без перешкод затягує хлопець. Ніби й не має жодних проблем з мовою. Клас? Клас!
– То може тобі співати треба, а не говорити?
– От, От. Ех. Карочє. Йо-майо.
Діма пам’ятає, як отримав поранення. Згодом і побратими йому розповідали, як усе сталося. Каже, що періодично пригадує якісь деталі, тоді записує їх у блокнот.
– Погано пам’ятаю, але рік тому в санаторії Клевань згадав. Трішечки і записав.
– А взагалі тобі в армії сподобалося?
– Да, клас.

– Якби не отримав поранення, був би військовим?
– Да. 1,5 місяці Бутівка. Рюкзак і Львів. Тиждень, – каже Діма. Я довго не можу зрозуміти, що він має на увазі: тиждень, 1,5 місяці. Дмитро намагається пояснити, сам себе виправляє – не Львів, а Одеса. Втомлюється йти на тренажері і плутатися в словах. Зупиняє тренажер і каже:
– Карочє, – і сміється. Підключається реабілітолог Микола. Ми втрьох починаємо складати слова до купи. Виходить, що Дмитрові залишався тиждень на передовій, щоб потім поїхати на навчання до Одеси, але не встиг, бо отримав поранення.
– Рідні, що сказали, коли ти оклигав після поранення?
– Ееее (показує, що плакали). Ой, карочє, дурдом. Мама і я. Мама плакала. А мені – поранення, так поранення.
– А сам як сприйняв, що тепер тобі важко говорити і така складна травма?
– Легко. Тьфу-тьфу, пам’ять є, а говорити можу навчитися. Читати можу, писати важко.
Нахиляється і тихенько говорить: «й*б твою мать». Сміється і розводить руками, мовляв «о, бачиш, оце пам’ятаю і сказати легко, а інші слова складно».
– Зате цим можеш висловити все, що ти думаєш про «ось це все».
– О даа. Йомайо-йомайо. Вибачте-вибачте.
22 листопада Дмитро Трібой відзначає другий День народження. Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну. А у реабілітаційному центрі Next Step Ukraine допомагають повернутися до повноцінного життя українським військовим із черепно-мозковими травмами, після інсультів, зі спинномозковими травмами та будь-якими іншими порушеннями центральної та периферичної нервової системи. Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї ідуть маленькими, але впевненими кроками.
Дар`я Бура
