«Із візка мене підняла фактично дружина…». - волинянин Ярослав після аварії на шахті

…З Ярославом ведемо бесіду у його сучасному позашляховику. Він – усміхнений, жвавий у бесіді, з тих, хто відразу до себе привертає увагу, доступно пояснює. Навіть натяку нема на те, що переніс важку  травму, фактично був у візку, а зараз вже пересувається на милицях. Енергії і оптимізму у нього – хоч відбавляй!

– Цей трагічний для мене день – 14 серпня 2019 року я, тоді ще гірник шахти № 9 «Нововолинська», пам’ятаю до сьогодні і ще довго буду пам’ятати, – ділиться Ярослав Рябович. – Обвал породи у лаві – і в мене перелом хребта і ніг. Ну що – каліка, інвалід – роздумую собі, але постановив, що треба жити. Пам’ятним ще більше для мене буде серпень через два роки після аварії – коли став із візка на милиці і почав робити перші кроки. 

А перед тим були лікарні, лікування, реабілітації, допомога і поради лікарів. Санаторії – у Карпатах, курс реабілітації – у Боратині на Волині, величезна підтримка дітей, і найбільше – опора і віра дружини Елеонори.

– Після проходження кожних курсів реабілітації, занять у басейнах дружина мене підштовхувала: «Давай чуть піднімемося, давай ще чуть-чуть...». І так «по чуть-чуть» став помаленьку на ноги, особливо, коли повернувся з

Харківського реабілітаційного центру. Він, напевно, найкращий у Європі. Ніколи не забуду, як з острахом робив перші кроки – невеличку кімнату у квартирі долав 10 хвилин.

– Після проходження кожних курсів реабілітації, занять у басейнах дружина мене підштовхувала: «Давай чуть піднімемося, давай ще чуть-чуть...».   

Але ця перша фізична і моральна перемога додала сил – і Ярослав пішов далі. Почав спочатку через інтернет цікавитися, як такі, як він, можуть себе проявити у спорті. Зали для тренування йому надали у міських дитячих спортивних школах. Зараз віддав перевагу приватному фітнес-центру «Актив»: ветеран війни з росією Микола Степасюк склав графік триразових тренувань на тиждень, займається як тренер із Ярославом. Керівник закладу звільнив від оплати. Тут є потрібне спеціалізоване обладнання.

– Я вже тричі брав участь у змаганнях всеукраїнського рівня серед інвалідів із легкої атлетики: у штовханні ядра, метанні списа і диска. Останні відбулися в кінці липня у Ковелі, – продовжив Ярослав. – Це мене захопило.

Вранці встаєш, можливо, щось і болить, але себе налаштовуєш і йдеш на тренування. Затратними є види спорту для інвалідів, особливо щодо забезпечення спеціальним інвентарем, обладнанням для тренувань. Скажімо, мені для участі у змаганнях потрібне спеціальне крісло, яке я його сам не доставлю в сектор для змагання. На чемпіонаті у Ковелі практично кожен спортсмен-інвалід мав персонального тренера. Зараз про такі запити знають у відділі молоді і спорту виконкому Нововолинської міської ради і частково їх вирішують. Хочу з цією проблемою ознайомити міського голову Бориса Карпуса, депутатів міської ради, і впевнений, що незабаром при спільній підтримці з’являться нові спортивні досягнення у нововолинських спортсменів-інвалідів…

Що ж, Ярослав, завдяки своїй сильній волі і підтримці родини та друзів, уже здолав дві вершини. Перша: із лежачо-сидячого стану став ходячим не з двома милицями, а з однією. Друга: незважаючи на сильні болі у спині, змусив себе тренуватися, заявити про себе як спортсмен-інвалід, про якого вже знають, запрошують на змагання. Віримо, що здолає і третю – cтане чемпіоном України в одному з видів легкої атлетики. Тож міцно тримаємо за його кулаки!

Ігор ЛІСОВИЙ.