Війна 16.08.2025, 20:20

Волинського волонтера шокував російськомовний Київ

Зазвичай я публікую лише звіти від імені фонду – коротко, по суті: що зроблено, кому передано, завдяки кому доставлено. Пишу про виконану роботу, не додаючи особистих думок. Але це звернення – виняток. Можливо, один із небагатьох особистих. І, як на мене, – один із найважливіших

Вже дванадцятий рік відкритого збройного протистояння, що почалося із АТО ще у квітні 2014-го. Вже четвертий рік повномасштабної війни. Москалі нищать наші міста, вбивають мирних людей, знищують нашу культуру, нашу ідентичність. І путін віддає накази мовою, яку ми досі чуємо щодня у центрі Києва. Мовою ворога, яку передають своїм дітям українські батьки. І от я почув це знову...

Велика компанія, святкування з дітьми, сміх, тости – і жодного українського слова. І жодного слова про Україну. У тому середовищі не відчувалося, що в країні – війна.

Київ. Серце країни, яка бореться за свою незалежність. І це не поодинокий випадок. І це, погодьтеся, не лише в Києві...

Через два тижні у столиці, куди приїхав у службове відрядження, я не раз ловив себе на думці: української в побуті – менше, ніж очікуєш. Менше, ніж було ще кілька років тому. І це – лякає.

Мова – це не просто, як нас колись вчили в школі, засіб спілкування, пізнання і впливу. Це – фронт. Це – перший бар’єр, за яким стоїть наша ідентичність.

Відсутність своєї мови – це перший етап колонізації. Це та сама тиша, з якої починається злам. московія це знала завжди. Тому так методично русифікувала українців десятиліттями.

Згадаймо факти. У 1720 році Петро I заборонив друк українських книжок. У 1863-му – Валуєвський циркуляр обмежив друк українською. У 1876 – Емський указ повністю заборонив українське слово в театрі, освіті, на сцені. У ХХ столітті – обов’язкова російська в школах, витіснення української з науки, кіно, медіа. Це була цілеспрямована політика знищення української ідентичності.

Іноді хтось каже: «А от в інших країнах є дві державні мови, і все нормально». Так, є такі випадки, наприклад, у Бельгії, Швейцарії, Канаді. Але в цих країнах двомовність є наслідком історичного співіснування різних народів на одній території – народів, які визнавали одне одного, мали право на свій голос і розвивалися паралельно. Там не було війни за знищення одного з них. Там не було колоніального поневолення. Там була повага.

А в нас – інша історія. російська мова нав'язувалася силою колонізатора, який прагнув знищити нашу мову, культуру й самобутність. Ми не мали вибору. Нас змушували. І сьогодні ми маємо справу не з історично сформованим співіснуванням, а з реальною загрозою – країною, яка досі хоче нас або поневолити, або знищити. І яка послуговується тією ж мовою, яку ми досі часто чуємо в себе вдома.

Для порівняння: подивіться на білорусь. Формально у них є дві державні мови, але ж фактично російська витіснила білоруську майже повністю! І тепер країна втратила не лише мову, а й незалежність. Це – яскравий приклад того, як двомовність може стати зброєю для окупації, якщо не стояти за своє.

Бо ми, українці, дуже часто є кращими, ніж нас хоче бачити агресор! І єдиний спосіб для нього з цим впоратися – зламати нас. Забрати мову, забрати пам'ять, зробити нейтральними. А значить – беззахисними.

Поляки говорять польською. Французи – французькою. Італійці – італійською. Це – природно, це – правильно, це – гідно. І в цей же час у нас певна частина суспільства досі живе з відчуттям, ніби «мова – не головне», мовляв, «какая разніца». Але саме через цю байдужість і формується ґрунт для нової окупації. Бо без мови – немає опори.

Я не говорю зараз про військових чи специфічні ситуації. Хоча у перші дні повномасштабної війни мова стала для нас кодом, захистом, паролем. Згадайте «паляницю», об яку запліталися язики окупантів! Здавалось би, ось момент істини, точка біфуркації! Але...

І давайте згадаємо про звичайні родини, дітей, працівників кафе і офісів. Тих, хто вже міг перейти на українську, – але не перейшов. Хто не вчить, не підтримує, не передає її далі, не купує книг українською, не читає україномовних газет, не дивиться фільмів чи серіалів.

Це не просто звичка – це відповідальність. Кожного з нас.

Ми мусимо усвідомити врешті-решт, що саме українська мова – це те, що робить нас не просто громадянами України, а людьми, які здатні втримати свою державу! Це – мова, яка дає ідентичність, гідність, напрямок. І кожного разу, коли ми її не використовуємо, – ми, хоч трохи, але відступаємо.

Я знаю, що ці слова прочитають ті, хто розуміє, про що я. А ще, сподіваюся, і ті, хто вагається. Якщо ти досі думаєш, якою мовою краще, просто згадай: накази на знищення твоєї землі, накази про знищення твоїх захисників, твоїх друзів, накази про ракетні обстріли українських міст звучать саме російською. То що ж обираєш ти?

…Дякую всім, хто підтримує українське не лише в думках, а в щоденних вчинках. І якщо ти дочитав до цього місця – переходь за реквізитами і закинь донат на те, аби накази про знищення нас звучали рідше – і допоможемо нашим захисникам бути точними та автономними на позиціях.

Збираємо 73 000 грн на:

– Лазерний далекомір Leica Rangemaster CRF 2800.COM.

– Зарядну станцію EcoFlow Delta 2 /.

Це – не просто техніка, а реальна допомога для наших військових, аби корегування вогню було точним, а дрони, рації та тепловізори не сідали в найвідповідальніший момент.

Посилання на банку: