Курси НБУ $ 41.34 € 48.31
Село Хорлупи, де «Приймацька Січ», колись було містом і мало Магдебурзьке право

Книга-розповідь – історична спадщина для всіх поколінь хорлупівчан.

Фото книги: rayon.in.ua / Фото з домашнього архіву Ніни МЕЛЬНИК.

Село Хорлупи, де «Приймацька Січ», колись було містом і мало Магдебурзьке право

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу позаштатний кореспондент газети «Волинь» Ніна коструба

Доля веде відлік рокам, щораз нанизуючи на пережите свої незбагненно дорогі діаманти… І кожного разу душу все більше переповнює ностальгія за найріднішою малою батьківщиною, звідки пролягли стежини у доросле життя. І тоді поспішаю на Ківерцівщину – у дороге серцю село Хорлупи, що нині є часткою Підгайцівської сільської ради Луцького району, і щиро радію незабутнім спогадам, що бурхливими хвилями переповнюють душу і серце.

…як подружжя Кондрашин залишили після себе гарну спадщину для всіх земляків

Покинула рідне село після закінчення місцевої восьмирічної школи 15-річною. Ще з юних літ захоплювалася своїми працьовитими односельцями, які вміли до поту добросовісно трудитися, шанувати традиції своїх родин, цінувати доброту, порядність. Про кожного ближчого чи дальшого сусіда можна писати окремі історії, бо вони того варті.

Великою несподіванкою і радістю для хорлупівчан стала книга-розповідь про історію села під назвою «Хорлупи – село у верхів’ї Конопельки», що вийшла у видавництві «Ключі» у 2017-му році. Ініціаторами її створення стали – місцевий краєзнавець, людина-працелюб, багаторічний талановитий головний агроном місцевого колгоспу, світлої пам’яті Володимир Силович Кондрашина та його помічниця – дружина, фельдшер місцевого медпункту Марія Іванівна. Покинули земний світ ці прекрасні люди, залишивши після себе гарну спадщину – історію рідного краю та його мешканців. Помер Володимир Силович 19 серпня 2004 року, не доживши два роки до свого 70-ліття. На жаль, йому не судилося засвідчити буремні роки сьогодення, та, незважаючи на все, книга, яку видала родина Кондрашин, – плід творчої праці Володимира Силовича, його безцінна історична спадщина, яка цікава не тільки для жителів села, але й знайшла пошановувачів на всій Волині.

Місцем заснування села Хорлупи став півострів у 6 – 7 гектарів посередині непрохідного болота, що утворилося притоками річки Конопельки. Вся місцина була покрита густим лісом. Тут знаходили прихисток люди під час монгольської навали. Півострів мав стратегічно вигідне розташування на випадок оборони, бо до нього був лише вузький болотистий, зарослий чагарниками прохід зі східної сторони. Назва села походить від слів «корь лупи», «королуп», що трасформувалося в теперішні Хорлупи. За дослідженнями Володимира Кондрашини, в навколишніх лісах було багато різних порід дерев, з яких «лупили кору» і продавали в Олиці на виготовлення постолів.

Перша згадка в історичних джерелах про село Хорлупи датується ХV століттям, але це не час його заснування. Як згадується, що село було засноване значно раніше – 1241 року. За часів панування на Волині князя Свидригайла (1440 – 1452 р. р.), село Хорлупи мало статус містечка і порівняно з іншими населеними пунктами стояло на вищому рівні розвитку. З цікавістю перечитую книгу і все більше дивуюся історичним даним. Виявляється, що уже в 1564 році у містечку Хорлупи був водяний млин, такий самий як у Житомирі, Кременці, Шпанові. Такі водяні млини на той час належали до найбільш складних технічних споруд. До щему знайомі назви, де стояла споруда, – Рудка, Кухарщина, Конопелька, Іваницький гайок… Всі господарі навколишніх сіл переробляли зерно на цьому водяному млині.

Завод із виготовлення поташу, водяний млин, заготівля лісу, шлях, по якому постійно рухалися купці, – все це підносило містечко Хорлупи на значно вищий ступінь розвитку. Недаремно 1569 року Хорлупам було надане Магдебурзьке право (456 років тому!). Виявляється, що його суть полягала у створенні органів місцевого самоврядування.

...Коли дід Ліпко знайшов у нас першого колорадського жука, а дядько Філарет не боявся спускатися в колодязь

…Час від часу і я перегортаю сторінки цього видання і ніби крокую поруч життєвими шляхами зі своїми земляками. Заво­рожують дослідження рідного краю на тлі історичних подій. Дивуюся, наскільки треба було бути закоханим у свою малу батьківщину, щоб по крупинці збирати матеріали, шукати і слухати розповіді старожилів, відверті спогади своїх дідів, попри сільську зайнятість шукати і записувати, звіряти, уточняти…

Звичайно, як і я, кожен тішиться і дивується виявленим фактам цікавих подій, там де народився, зростав, торував дорогу у доросле життя. Бо батьківську землю любиш найбільше.

Тим паче, деякі події 1970 – 80 років, які згадуються у розповіді, відновлюються і у моїй пам’яті. Пригадую, як допитувалася у батьків, чого того дідуся звати Силка? Це про батька Володимира Силовича. Він їздив на гарній хурі, запряженій баскими конями. Пам’ятаю також хутірське життя, про яке розповідається в історії рідного краю. Мої батьки в село перебралися у 1950 році, у ще недобудовану хату, де ледь-ледь були облаштовані сіни і кухня та хлівчик для худоби. А ми – діти, ще довго бігали на хутірські сади, щоб поласувати вишнями, яблуками, які там лишилися. Мені, здається, що й донині одне чи два старезні дерева колишуть спогади поза селом.

З вдячністю згадую односельців, людей, з якими зростала, набиралася досвіду, вчилася на помилках, дякувала за розуміння. Подумки крокую від хати до хати рідною вулицею під назвою Дубиська і бачу господарів-трударів, які колись для мене були дідами, дядьками (відійшли вони у засвіти), а я допитливе мале дівча дивувалася, як це дядько Філарет не боїться так глибоко на шнурку спускатися у глибокий колодязь і чистити його від замулювання. А ще він володів магією – бо знав, де гарне місце, щоб викопати криницю зі смачною водою. А дід Ліпко вперше знайшов жука (колорадського) і ми, діти, так хотіли його побачити. Говорили, що свою знахідку він помістив у сірникову коробку, десь завіз і ще отримав гроші. А як чекали вечірніх посиденьок батьків, коли вони після важкого трудового дня збиралися у накуреній хаті діда Василя і баби Тамари… і допізна грали у карти, а дітям біля них також було добре!

Є у цьому виданні і фотоматеріали. Вдивляюся у світлини, згадую працьовитих людей і хочу додати до послужливого списку сільських трударів світлої пам’яті мого батька – Мельника Івана Кириловича, який народився у селі Хорлупи. Тут пізнав нелегке дитинство, зростаючи у багатодітній сім’ї (шість братів і одна сестра), пройшов дорогами воєнного лихоліття Другої світової війни, все життя трудився у колгоспі села Хорлупи і на 74-му році життя тихо відійшов у Вічність.

Хочеться побажати своєму рідному селу та його працьовитим мешканцям миру і процвітання. Як написав Володимир Кондрашина: «Людям так хочеться вільно жити і трудитися на власній землі, плекати врожаї, садити парки і ліси. Так хочеться упевнено дивитися у глибину сторіч, де щасливо й багато у вільній державі на власній землі дружно живуть нові і нові покоління українського славного роду…».

Була встановлена брама, що складалася з двох арок: через одну проходили зяті, через іншу – тещі. І не дай Бог було помилитися, то треба було спокутувати провину, яку придумували тещі – зятям, а зяті – тещам.  

…«завчугами» (завідувачами чужим господарством)-приймаками, яких у селі майже сотня – п’ята частина жителів

Моїх односельців завжди шанували і поважали не тільки мешканці навколишніх сіл, але й далеко за їх межами. Бо шану вони заслужили своєю працелюбністю, доброзичливістю, гарними справами. У 1967 році хлібороби відзначали двадцятиріччя колгоспу. Це був час його піднесення. На час відзначення 40-річчя, господарство досягло вершини свого колективного розвитку. Піввіковий ювілей (1997-ий рік) хорлупівського колективного господарства з гарною назвою «Весна» припав на перші роки становлення Української самостійної держави. Село гордилося передовиками господарства, які примножували його славу як на полях, так і на тваринницьких фермах.

Але не лише трудовими буднями славилося село. Початок 2000-го року вніс значні корективи у життя хорлупівчан. Місцевий селянин Володимир Сидорович Савчук започаткував свято приймаків «Приймацька Січ», що отримало статус Всеукраїнського фестивалю народного гумору. До речі – єдине в Україні. Організатором дійства став вихідець з Хорлупів, режисер Віталій Климчук. Цього року мали б відзначати 25-річчя свята приймаків, але не судилося...

Хоча все по-порядку. Добре пам’ятаю перші народні гуляння, які щороку відбувалися у третю неділю травня чи у першу неділю червня. Саме у ту пору, коли все оживає, прокидається земля від зимового сну, все цвіте і пахне… Здавалося, що все село розворушила ця неординарна подія. А що вже говорити про приймаків, які становили п’яту частину мешканців, то такої згуртованості годі було ще пошукати. Зголосилися всі – від наймолодшого приймака до найстаршого, того, як жартували, який вже від тещі «скуштував добрячий пуд солі…».

Хто побував у Хорлупах, то неодмінно запам’ятав центр села. Тут все, як на долоні. Чарівний ставочок, з однієї сторони якого квітує парк. Пам’ятаю, що маленькі деревця садила і я, а тепер вони вбралися у десятки років свого існування. Але все одно – поважні і неприступні. А ще поруч – крамниця і на горбочку височить гордість села – Свято-Василівська церква.

Отож, як пригадують місцеві жителі, що у перший рік, відколи почали відзначати День приймака, навіть сцени у парку не було. Але на те вони й приймаки, значить, хлопці роботящі. Саме завдяки їх старанням, з кожним роком ставало все краще. Були зроблені і сцена, прибрана рушниками, вишитими тещиними руками, і розмістилися ряди лавок, і шашлики смажилися, а ще встановлювали лотки і продавали різні ласощі. Приїжджі завжди звертали увагу на місток, що веде через протоку ставка до галявини, де у парку проходило дійство. Там була встановлена брама, що складалася з двох арок: через одну проходили зяті, через іншу – тещі. І не дай Бог було помилитися, то треба було спокутувати провину, яку придумували тещі – зятям, а зяті – тещам. І людей завжди було багато. Йшли цілими сім’ями – від маленьких діток до їх батьків, бабусь та дідусів.

Хто побував на такому святкуванні, не помилюся, коли скажу, що всі були задоволені. Адже переконалися наскільки гостинні та талановиті хорлупівчани. На дійстві виступали дошкільнята та школярі, колектив місцевих господинь, чоловічий приймацький ансамбль. А чого вартий був місцевий гуморист, багатьом відомий Віталій Пахолюк (хай спочиває з Богом), який своїми гуморесками та професійним виконанням просто «рвав» глядачів.

На таке гуляння до хорлупівчан приїжджали поважні гості. Зокрема й народний депутат України від 23-го виборчого округу, до якого належить Ківерцівщина, Ірина Констанкевич. Звичайно, що всі з подарунками.

Гарне було святкування День приймака й на його 20-річчя з часу заснування. Адже разом відзначали День села Хорлупи, свято Івана Купала та 450-ту річницю надання селу Магдебурзького права.
Війна внесла свої корективи і у День приймака в Хорлупах. «Не до гуляння зараз», – мовлять місцеві жителі. У кожного на душі невимовний біль, який принесла війна з рашистами. З молитвою звертаються до Всевишнього оберігати односельців, які захищають батьківську землю від агресора. Схиляють голови у пошані світлій пам’яті загиблих земляків. Люди переконані, що коли прийде Перемога і настане довгожданий мир, традиції обов’язково відновляться. 

Після війни професію їздового Іван Мельник  не змінював упродовж всього свого трудового життя.
Після війни професію їздового Іван Мельник не змінював упродовж всього свого трудового життя. 
 

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Луцька молодь побувала в скаутському таборі у Польщі: результат міжнародного партнерства.

Реклама Google

Telegram Channel