Місце, де прощають, навіть коли ти помиляєшся…Історія на вечір

Не те, щоб батько чимось завинив. Просто з віком усе важче – то таблетки подай, то до лікаря завези, то щось забув, то сам не справляється… І почав Юрко ловити себе на думці: та не життя це вже, а суцільний догляд. І, крутячи те все в голові, ухвалив рішення – віддати батька до будинку пристарілих. Не з жорстокості – просто «так буде краще всім».

Почав шукати, знайшов, як казали в інтернеті, «гарний пансіонат із доглядом», зібрав татові речі. Узяв малого з собою – мовляв, хай і дідові компанію складе, і дорогу запам’ятає.

Приїхали. Дід мовчки взяв сумку, подякував. Не дорікав, не плакав. Просто попросив:

– То хоч завези мене сам, сину.

Юрко зітхнув – і завіз. Поселили старенького в кімнату, де вже мешкали такі самі непотрібні – колишні вчителі, хлібороби, лікарі, тати, мами…

Юрко повернувся до автівки. Мовчить. Заводить мотор. І тут малий, той самий синочок, ні з того ні з сього каже:

– Татку, а запиши мені адресу того дому, де ми дідуся залишили. Назву вулиці й номер, будь ласка.

Татку, коли ти постарієш, мені треба буде знати, куди тебе привезти...  

– А навіщо, синку? Хочеш до дідуся в гості їздити? – спитав Юрко з полегшенням.

А хлопчик, не задумуючись, чесно, по-дитячому щиро відповів:

– Та ні, татку. Просто коли ти постарієш, мені треба буде знати, куди тебе привезти...

Ці слова ніби струмом ударили Юрка в саме серце. Він поблід, мотор заглушив. І раптом побачив себе через 30 років – такий самий, нікому не потрібний, із торбою в руці, у дверях чужого закладу…

Мовчки вийшов з авто, повернувся в будинок, обійняв батька й сказав:

– Вдягайся, тату. Їдемо додому.

І вони поїхали додому – разом.

Бо дім – це не місце. Дім – це там, де тебе люблять. І пам’ятають, як ти колись носив малого на плечах. І прощають, навіть коли ти помиляєшся.