Було близько півночі. Холодний поривчастий вітер, сумно хитаючи гілки дерев, що ростуть поруч із кладовищем, навіював якісь моторошні відчуття...
Було близько півночі. Холодний поривчастий вітер, сумно хитаючи гілки дерев, що ростуть поруч із кладовищем, навіював якісь моторошні відчуття. Пітьма оповивала все навкруги. Таксі від’їхало від кладовища, і я залишився один. Хапали дрижаки, але не від холоду. Намагаючись відігнати важкі думки, ступив на територію кладовища. Ліхтар, що знаходився поруч з будинком ритуальних послуг, постійно мерехтів. Але навіть при такому поганому освітленні було видно надмогильні плити та пам’ятники. Навкруги стояла неймовірна тиша.
Влад ІСАЄВ
ПОРЯТУНОКВІД СТРЕСУ — ГОРІЛКА Я постукав у кімнату охоронця, але ніхто не відповів. Почекав декілька хвилин і постукав у двері знову. Почулися кроки, скрипнули двері, і переді мною вималювалася постать чоловіка. На вигляд йому було не більше тридцяти років. Декілька хвилин я намагався пояснити йому мету свого дивного нічного візиту. Мовляв, хочу пережити нічні відчуття тут, серед мертвих, побачити особливості роботи охоронця на кладовищі. На обличчі мого співрозмовника з’явилося здивування: якийсь божевільний, занесло його в такий час сюди. Так почалося наше знайомство з Миколою – охоронцем найбільшого в Рівному діючого кладовища “Нове”, або як його називають місцеві – “Молодіжне”. Ми зайшли у довгий напівтемний коридор. Уздовж стін стояли нові домовини. “Чекають своїх власників”, - сумно пожартував мій співрозмовник. Відверто кажучи, в приміщенні відчувалася присутність смерті. Микола провів мене у невелику кімнату, де був розкиданий робочий одяг. Вочевидь, копачів могил. Серед кімнати – стіл і декілька обшарпаних стільців, на один з яких охоронець запропонував мені присісти, а сам витягнув з ящика пляшку самогону. - Ви не дивуйтеся, - пояснив Микола, - у нашій роботі це єдиний порятунок від стресів. Уявіть собі, цілий день доводиться мати справу з покійниками, а потім ще й ніч з ними проводити. Таке далеко не кожен витримає. До мене тут було чимало охоронців, але ніхто більше двох років не затримувався. Мій співрозмовник випив чарку і закусив солоним огірком. Почав розповідати, що працює тут відносно недавно. Спочатку було дуже важко звикнути. По ночах снилися мерці, і він не раз прокидався у холодному поту. Та й рідні досить скептично сприйняли такий намір. Але в Миколи не було іншого вибору, тривалий час він сидів вдома взагалі без роботи. За фахом мій співрозмовник – будівельник, і не один рік їздив на заробітки в різні міста. З часом така можливість зникла. А в рідному місті Рівне таких фахівців – більш ніж достатньо. Звичайно, прибутковою таку роботу назвати важко – платять півтори сотні гривень у літній період і на сто гривень більше – взимку. В холодну пору, крім звичайних обов’язків охоронця, доводиться стежити за котлом, що обігріває усі службові і підсобні приміщення кладовища. Випадає можливість підзаробити – кому тачку з глиною підвезти, кому – обкласти плиткою могилу. Так і виживає. Окрім території кладовища, охоронець повинен стежити за магазином з ритуальними аксесуарами і так званими холодильниками, куди привозять мерців. Але, як зізнався Микола, всі охоронці свої обов’язки виконують без особливого ентузіазму. “ Хто зможе обійти за ніч територію кладовища, що сягає майже шістдесят гектарів? - зізнається мій співрозмовник. – А бажаючих поживитися чужим і тут вистачає”.
ПЕРЕСПАЛИ У ДОМОВИНАХ На годиннику було близько другої години ночі. Мій співрозмовник, дещо захмілівши, запропонував прогулятися. Перше, що, на його думку, заслуговувало уваги, – це приміщення холодильника, де очікують на свою участь померлі. Рипнув засув важких металевих дверей, і переді мною відкрилося приміщення, звідки повіяло морозним холодом і специфічним запахом. Посеред кімнати стояла каталка, на якій зазвичай завозять домовину з покійником, по периметру кімнати висіли рефрижератори, що натужно гули. Микола зачинив двері і запропонував піти далі. У наступному приміщенні було дуже темно. Мій екскурсовод, шукаючи навпомацки вимикач, пояснив, що тут зберігається щойно виготовлена продукція спецкомбінату. Спалахнуло світло... Такої кількості домовин, поставлених одна на одну до самої стелі, я ще не бачив. Попередній охоронець якось розповідав Миколаю, як серед ночі приїхала перевірка. А він у той час якраз був із товаришами, до того ж у дуже нетверезому стані. Довелося ховати п’яних товаришів у домовинах. Там вони і заночували. Якось зранку Миколу розбудив гучний стукіт у двері. Відкривши, він побачив на порозі чоловіка з великою сокирою і зі зовсім не товариським виразом обличчя. Спросоння охоронець так налякався, що спробував навіть зачинити двері перед непроханим гостем. Але той його випередив і заспокоїв, запевнивши, що прийшов тільки за дозволом зрубати дерево на могилі своєї матері. "Ніякого дозволу для цього не потрібно", -- відповів Микола, і вони разом пішли до могили. По дорозі вони зустріли стареньку жінку, якій на вигляд було років дев’яносто. Вона поцікавилася де можна знайти охоронця кладовища, а коли дізналася, що вже його знайшла, то дуже зраділа. Виявляється, вона приплентала на кладовище раненько, щоб благополучно померти. Жила вона сама, і життя, як вона зізналася, їй дуже набридло. А обтяжувати сусідів своєю смертю жінці не хотілося. Ось вона і прийшла на кладовище з надією, що охоронець подбає про її «майбутній труп». А в якості винагороди принесла все, що мала найцінніше, а також пляшку гарного вина. Микола на це відповів, що задовольнити таке дивне бажання літньої жінки він не зможе, оскільки вона ще жива. Та, схоже, відмова бабусю зовсім не засмутила, навпаки, окинувши оком чоловіка із сокирою, вона промовила: — Синку, а може ти допоможеш сокирою бабусі? Мені ж багато не треба: один раз обухом по голові — і буду готова. А те, що після мене залишиться, то розділите між собою. Екскурсія у царство мертвих За тими розповідями я і не помітив, як увійшов у велике темне приміщення. Микола запалив сірник і підніс його до лампадок, що висіли перед іконами Ісуса Христа і Богородиці. Звідси починається шлях покійника у потойбіччя. Скільки тут побувало душ померлих — і не порахуєш. Майже щодня на цьому кладовищі відспівують до десяти небіжчиків. Закінчивши екскурсію, Микола запропонував розважитися – послухати музику. З невеликої комори він дістав синтезатор, здмухнув із нього пил і включив. Потім набрав комбінацію клавіш і зазвучала гучна музика — черговий рецепт зняття стресу. Відверто кажучи, витримати таку голосну музику я довго не зміг. Захотілося вийти освіжитися. Як пояснив мені Микола, зазвичай охоронець робить обхід території у повному обмундируванні: гумовий кийок, газовий балончик та ліхтарик. Вітер вщух. Місяць добре осявав величезну територію кладовища. Незважаючи на привітність мого співрозмовника, я відчував себе непроханим гостем у цій країні мертвих. Микола тим часом вирішив поводити мене по “видатних” місцях. Ми підійшли до великого гранітного пам’ятника, на якому при місячному світлі ледве виднілися контури напівзатонулого корабля. — Тут поховані молодята, які у свій медовий місяць загинули на кораблі „Нахімов”, - почав розповідати Микола. – Таких могил тут декілька. Скільки років минуло з того часу, але рідні щотижня приносять на могилу живі квіти. До речі, коли нелюди на "молодіжному " потрощили більше сотні пам’ятників (здебільшого гранітних), ці вони не зачепили. За словами Миколи, непроханих гостей на кладовищі вистачає. Не так давно тут бачили якихось незнайомців у білому. Походили по кладовищу і пішли геть. У таких випадках необхідно викликати міліцію, адже що може зробити один охоронець, маючи на озброєнні лише гумовий кийок. ...Надворі поволі розвиднювалося. З боку села почулося кукурікання перших півнів, а через деякий час почали їздити в обох напрямках маршрутки. Коли Микола вийшов мене проводжати, запропонував поглянути на місце, де свого часу його поховають – невелика галявина, навколо якої росте декілька берізок. Хоча мені тоді стало якось моторошно від такої «практичності», я схвалив його вибір. Місце справді було гарним.
