ЗУСТРІЧ НА ТЕМНІЙ ВУЛИЦІ
Двоє друзів по чарці, добре хильнувши у барі, вислідкували на темній вулиці незнайомого чоловіка, котрий повертався додому, й вирішили його пограбувати. Задум не вдався, бо вчасно надійшла допомога. Грабіжники опинилися у міліції, а потім на лаві підсудних...
Двоє друзів по чарці, добре хильнувши у барі, вислідкували на темній вулиці незнайомого чоловіка, котрий повертався додому, й вирішили його пограбувати. Задум не вдався, бо вчасно надійшла допомога. Грабіжники опинилися у міліції, а потім на лаві підсудних.
Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО
«БИЙ ЙОГО ПО ГОЛОВІ!..»
Серпневий вечір виблискував зорями, але вони були надто далеко. Вуличні ліхтарі, котрі щойно спалахнули, хизувалися тим, що хоч і тьмяно, але освітлювали дорогу на вулиці Грушевського, конкуруючи з небесними світилами.
Двоє молодих лучан Валерій Старокожко та Микола Бондаренко вийшли з бару “Трактир”. Тут вони просиділи вже кілька годин, відзначаючи день народження свого знайомого. Обидва, як і належить в такому випадку, були напідпитку. Тепер стояли й роздумували, куди б ще податися.
– То куди помандруємо?— вкотре перепитав Валерій.
– Я, мабуть, піду додому... Здається, вже нагулявся. Треба якось і до хати дістатися... Тобі поспішати нікуди, а мене чекають ще дружина та син. Ось тільки куплю цигарок та пива,— сказав і попрямував до кіоску, що навпроти обласної лікарні.
За другом подався й Старокожко. Зупинилися поряд з кіоском. Витягли по цигарці, припалили й почали смоктати, пускаючи вгору кільцями дим. Навколо нікого не було. Розмовляли кілька хвилин і у темряві їх ледве було видно. Несподівано почулися чиїсь кроки. Серед вечірньої тиші вони гулко лунали на асфальті.
– Хтось сюди чимчикує,— зауважив Старокожко.
До кіоску підійшов чоловік років під сорок, зазирнув у віконце до кіоскерки. Це був лучанин Олександр.
– Дайте мені чотири пляшки пива й пачку цигарок,— попросив.
Продавець простягла цигарки й пиво.
– Зачекайте, я підійду до дверей й розрахуюсь, бо у вас надто маленьке віконце. А ще дасте мені в що покласти пляшки, бо нічого не прихопив із собою,— сказав Олександр.
Кіоскерка відчинила двері, дала йому целофанову торбинку.
– З вас чотирнадцять гривень...
Чоловік простягнув їй сто гривень.
– А дрібніших немає?— запитала жінка. — Не знаю, чи знайду вам здачу.
– То все, що маю,— сказав покупець й знову пішов до віконця.
– Здається, знайшла,— простягла йому через хвилину здачу жінка.
Поклавши гроші в кишеню, Олександр рушив від кіоску. Відійшов лише на кілька кроків, як пролунала мелодія з мобільного телефону. Дзвонила дружина. Зупинився й почав з нею розмовляти.
Старокожко та Бондаренко уважно слідкували за незнайомцем.
– У нього не тільки гроші крупними купюрами, але є ще й мобільний телефон. Пішли заберемо,— запропонував Валерій.
Обидва рушили до чоловіка. Старокожко підійшов першим.
– Давай гроші і мобілку!— наказав.
Олександр подивився на незнайомця, котрий був вдягнутий в світлий костюм.
– А більше тобі нічого не треба?— запитав Олександр, витяг із сумки пляшку пива, міцно стиснув її в руці й почав задкувати до дороги, яка була освітлена нічними ліхтарями.
Старокожко рушив за ним, втупивши очі в пляшку з пивом. З другого боку до Олександра повільно, ніби скрадаючись, наближався Бондаренко, котрий був вдягнений у темний одяг.
Олександр так само повільно відходив до дороги.
– Никуда ты отсюда уже не уйдеш!— вигукнув Старокожко й раптом різко змахнув правою ногою, цілячись незнайомцю у живіт.
Олександр встиг відхилитися.
– Бий його по голові! — вигукнув Бондаренко.
Обидва грабіжники почали заходити з різних боків. Олександр кидав очима то на одного, то на другого й продовжував задкувати. Пляшку з пивом, як і раніш, тримав у руці. На допомогу нікого не кликав, бо бачив, що близько немає жодної людини...
ДОПОМОГА НАДІЙШЛА ВЧАСНО...
Троє працівників міліції того пізнього вечора чергували на маршруті, до якого входив і проспект Грушевського. Всюди, здається, було спокійно. У вікнах будинків світло поступово гасло. Проїхав з вокзалу в центр міста тролейбус, можливо, останній. Пасажирів у ньому було небагато. Прошмигнуло в обидва боки кілька іномарок, і все затихло. Місто засинало.
Працівники міліції підходили до обласної лікарні. Біля кіоску, що через дорогу, середніх років чоловік щось купував. Неподалік стояло ще двоє, спостерігаючи за покупцем. Коли чоловік відійшов від кіоску й зупинився, приклавши до вуха мобільний телефон, ті двоє підійшли до нього. Виникла сварка. Працівники міліції зайшли за будинок й звідти спостерігали, як розгортатимуться події далі. Чули уривки слів, котрі до них долинали. Зрозуміли, що сваряться за якісь гроші та мобільний телефон. Коли двоє підійшли майже впритул до третього й чоловік у світлому одязі замахнувся ногою, щоб вдарити чоловіка з мобілкою, міліціонери зрозуміли, що зараз буде бійка й підбігли до чоловіка.
– У чому справа? Чого сваритеся?— запитав один з міліціонерів.
– Хочуть у мене забрати гроші й мобільний телефон,— пояснив чоловік, на котрого нападали двоє.
– Це правда? — запитав міліціонер у нападників.
– Яка там правда?.. Ми підійшли до кіоску й хотіли купити пива та цигарок. Там стояв ось цей чоловік,— кивнув Старокожко в бік Олександра. — Попросили, аби пропустив нас, бо дуже поспішали. А він нас брудно облаяв. Через це й почалася сварка.
– Чому ж ви раніш не купували, якщо поспішали, коли біля кіоску нікого не було, а стояли й курили?
Ні Старокожко, ні Бондаренко не знали, що відповісти.
– Ми були неподалік й усе бачили. Зараз поїдемо у міський відділ внутрішніх справ й там усе з’ясуємо.
Почувши таке, грабіжники раптом кинулися навтікача. Працівники міліції їх одразу затримали, бо вони п’яні не могли швидко бігти. Не хотіли сідати і в міліцейський автомобіль. Довелося їх туди запихати силою...
Проти Старокожка та Бондаренка була порушена кримінальна справа. Обидва всіляко викручувалися, аби уникнути відповідальності. Доводили, що ні пограбувати, ні побити Олександра не мали наміру.
– Чого ж причепилися до чоловіка і йшли за ним?— запитав слідчий.
– Хотіли його налякати, бо нас облаяв нецензурними словами,— пояснював Бондаренко.
– А чого кричали: бий по голові?
– Мабуть, від хвилювання...
– Намагалися вдарити чоловіка в живіт?
– Я тільки хотів вибити пляшку пива з його рук, боявся, щоб мене не вдарив нею,— брехав Старокожко.
Дивна, звичайно, логіка. Якщо боявся, аби Олександр його не вдарив пляшкою, то чому до нього йшов з погрозами? Треба було повернутися й чимчикувати додому. Цього вимагало й випите у барі “Трактир” спиртне. Але багатьох після випитої доброї дози спиртного тягне на “подвиги”. Про це Старокожко знав давно, адже уже раніш тричі побував на лаві підсудних за крадіжки та пограбування. Ніде не працював, а гроші були потрібні. Тут же знову випала така нагода. Чому ж не скористатися? Самотній чоловік на порожній і темній вулиці Луцька, має чимало грошей та ще й дорогий мобільний телефон.
Перешкодили працівники міліції, які несподівано невідомо звідки з’явилися.
Відчуваючи невідворотне покарання, Старокожко написав скаргу на дії слідчого до прокурора області: “Слідчий не на законній основі проводив слідство. Ознайомившись з матеріалами, ви побачите, що ніякого задуму когось пограбувати у мене не було...”.
Грабіжник сам себе тішив вигадками, намагаючись вхопитися за рятівну соломинку.
Луцький міськрайонний суд за вчинення важкого злочину — намагання пограбувати людину — засудив Валерія Старокожка та Миколу Бондаренка на чотири роки позбавлення волі кожного. Суд врахував, що Бондаренко має дружину-інваліда, малолітню дитину, працює робітником на фірмі “Інвід”, тому вирішив звільнити його від відбуття покарання, надавши йому іспитовий строк для виправлення.
Старокожко не змирився з вироком суду й подав скаргу в апеляційний суд області. В ній він виклав свої чергові вигадки: “Луцький міськрайонний суд необ’єктивно розглянув мою кримінальну справу. Працівники карного розшуку чинили на мене психологічний і фізичний тиск. Я звертався, щоб мене обслідували в медчастині через забої грудної клітки та ребер. Ніхто на це не зреагував...”.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області ухвалила: скаргу двадцятип’ятирічного Валерія Старокожка залишити без задоволення, а вирок без змін.
Отож, доведеться тепер грабіжнику провести у черговий раз за гратами ще чотири роки...
Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО
«БИЙ ЙОГО ПО ГОЛОВІ!..»
Серпневий вечір виблискував зорями, але вони були надто далеко. Вуличні ліхтарі, котрі щойно спалахнули, хизувалися тим, що хоч і тьмяно, але освітлювали дорогу на вулиці Грушевського, конкуруючи з небесними світилами.
Двоє молодих лучан Валерій Старокожко та Микола Бондаренко вийшли з бару “Трактир”. Тут вони просиділи вже кілька годин, відзначаючи день народження свого знайомого. Обидва, як і належить в такому випадку, були напідпитку. Тепер стояли й роздумували, куди б ще податися.
– То куди помандруємо?— вкотре перепитав Валерій.
– Я, мабуть, піду додому... Здається, вже нагулявся. Треба якось і до хати дістатися... Тобі поспішати нікуди, а мене чекають ще дружина та син. Ось тільки куплю цигарок та пива,— сказав і попрямував до кіоску, що навпроти обласної лікарні.
За другом подався й Старокожко. Зупинилися поряд з кіоском. Витягли по цигарці, припалили й почали смоктати, пускаючи вгору кільцями дим. Навколо нікого не було. Розмовляли кілька хвилин і у темряві їх ледве було видно. Несподівано почулися чиїсь кроки. Серед вечірньої тиші вони гулко лунали на асфальті.
– Хтось сюди чимчикує,— зауважив Старокожко.
До кіоску підійшов чоловік років під сорок, зазирнув у віконце до кіоскерки. Це був лучанин Олександр.
– Дайте мені чотири пляшки пива й пачку цигарок,— попросив.
Продавець простягла цигарки й пиво.
– Зачекайте, я підійду до дверей й розрахуюсь, бо у вас надто маленьке віконце. А ще дасте мені в що покласти пляшки, бо нічого не прихопив із собою,— сказав Олександр.
Кіоскерка відчинила двері, дала йому целофанову торбинку.
– З вас чотирнадцять гривень...
Чоловік простягнув їй сто гривень.
– А дрібніших немає?— запитала жінка. — Не знаю, чи знайду вам здачу.
– То все, що маю,— сказав покупець й знову пішов до віконця.
– Здається, знайшла,— простягла йому через хвилину здачу жінка.
Поклавши гроші в кишеню, Олександр рушив від кіоску. Відійшов лише на кілька кроків, як пролунала мелодія з мобільного телефону. Дзвонила дружина. Зупинився й почав з нею розмовляти.
Старокожко та Бондаренко уважно слідкували за незнайомцем.
– У нього не тільки гроші крупними купюрами, але є ще й мобільний телефон. Пішли заберемо,— запропонував Валерій.
Обидва рушили до чоловіка. Старокожко підійшов першим.
– Давай гроші і мобілку!— наказав.
Олександр подивився на незнайомця, котрий був вдягнутий в світлий костюм.
– А більше тобі нічого не треба?— запитав Олександр, витяг із сумки пляшку пива, міцно стиснув її в руці й почав задкувати до дороги, яка була освітлена нічними ліхтарями.
Старокожко рушив за ним, втупивши очі в пляшку з пивом. З другого боку до Олександра повільно, ніби скрадаючись, наближався Бондаренко, котрий був вдягнений у темний одяг.
Олександр так само повільно відходив до дороги.
– Никуда ты отсюда уже не уйдеш!— вигукнув Старокожко й раптом різко змахнув правою ногою, цілячись незнайомцю у живіт.
Олександр встиг відхилитися.
– Бий його по голові! — вигукнув Бондаренко.
Обидва грабіжники почали заходити з різних боків. Олександр кидав очима то на одного, то на другого й продовжував задкувати. Пляшку з пивом, як і раніш, тримав у руці. На допомогу нікого не кликав, бо бачив, що близько немає жодної людини...
ДОПОМОГА НАДІЙШЛА ВЧАСНО...
Троє працівників міліції того пізнього вечора чергували на маршруті, до якого входив і проспект Грушевського. Всюди, здається, було спокійно. У вікнах будинків світло поступово гасло. Проїхав з вокзалу в центр міста тролейбус, можливо, останній. Пасажирів у ньому було небагато. Прошмигнуло в обидва боки кілька іномарок, і все затихло. Місто засинало.
Працівники міліції підходили до обласної лікарні. Біля кіоску, що через дорогу, середніх років чоловік щось купував. Неподалік стояло ще двоє, спостерігаючи за покупцем. Коли чоловік відійшов від кіоску й зупинився, приклавши до вуха мобільний телефон, ті двоє підійшли до нього. Виникла сварка. Працівники міліції зайшли за будинок й звідти спостерігали, як розгортатимуться події далі. Чули уривки слів, котрі до них долинали. Зрозуміли, що сваряться за якісь гроші та мобільний телефон. Коли двоє підійшли майже впритул до третього й чоловік у світлому одязі замахнувся ногою, щоб вдарити чоловіка з мобілкою, міліціонери зрозуміли, що зараз буде бійка й підбігли до чоловіка.
– У чому справа? Чого сваритеся?— запитав один з міліціонерів.
– Хочуть у мене забрати гроші й мобільний телефон,— пояснив чоловік, на котрого нападали двоє.
– Це правда? — запитав міліціонер у нападників.
– Яка там правда?.. Ми підійшли до кіоску й хотіли купити пива та цигарок. Там стояв ось цей чоловік,— кивнув Старокожко в бік Олександра. — Попросили, аби пропустив нас, бо дуже поспішали. А він нас брудно облаяв. Через це й почалася сварка.
– Чому ж ви раніш не купували, якщо поспішали, коли біля кіоску нікого не було, а стояли й курили?
Ні Старокожко, ні Бондаренко не знали, що відповісти.
– Ми були неподалік й усе бачили. Зараз поїдемо у міський відділ внутрішніх справ й там усе з’ясуємо.
Почувши таке, грабіжники раптом кинулися навтікача. Працівники міліції їх одразу затримали, бо вони п’яні не могли швидко бігти. Не хотіли сідати і в міліцейський автомобіль. Довелося їх туди запихати силою...
Проти Старокожка та Бондаренка була порушена кримінальна справа. Обидва всіляко викручувалися, аби уникнути відповідальності. Доводили, що ні пограбувати, ні побити Олександра не мали наміру.
– Чого ж причепилися до чоловіка і йшли за ним?— запитав слідчий.
– Хотіли його налякати, бо нас облаяв нецензурними словами,— пояснював Бондаренко.
– А чого кричали: бий по голові?
– Мабуть, від хвилювання...
– Намагалися вдарити чоловіка в живіт?
– Я тільки хотів вибити пляшку пива з його рук, боявся, щоб мене не вдарив нею,— брехав Старокожко.
Дивна, звичайно, логіка. Якщо боявся, аби Олександр його не вдарив пляшкою, то чому до нього йшов з погрозами? Треба було повернутися й чимчикувати додому. Цього вимагало й випите у барі “Трактир” спиртне. Але багатьох після випитої доброї дози спиртного тягне на “подвиги”. Про це Старокожко знав давно, адже уже раніш тричі побував на лаві підсудних за крадіжки та пограбування. Ніде не працював, а гроші були потрібні. Тут же знову випала така нагода. Чому ж не скористатися? Самотній чоловік на порожній і темній вулиці Луцька, має чимало грошей та ще й дорогий мобільний телефон.
Перешкодили працівники міліції, які несподівано невідомо звідки з’явилися.
Відчуваючи невідворотне покарання, Старокожко написав скаргу на дії слідчого до прокурора області: “Слідчий не на законній основі проводив слідство. Ознайомившись з матеріалами, ви побачите, що ніякого задуму когось пограбувати у мене не було...”.
Грабіжник сам себе тішив вигадками, намагаючись вхопитися за рятівну соломинку.
Луцький міськрайонний суд за вчинення важкого злочину — намагання пограбувати людину — засудив Валерія Старокожка та Миколу Бондаренка на чотири роки позбавлення волі кожного. Суд врахував, що Бондаренко має дружину-інваліда, малолітню дитину, працює робітником на фірмі “Інвід”, тому вирішив звільнити його від відбуття покарання, надавши йому іспитовий строк для виправлення.
Старокожко не змирився з вироком суду й подав скаргу в апеляційний суд області. В ній він виклав свої чергові вигадки: “Луцький міськрайонний суд необ’єктивно розглянув мою кримінальну справу. Працівники карного розшуку чинили на мене психологічний і фізичний тиск. Я звертався, щоб мене обслідували в медчастині через забої грудної клітки та ребер. Ніхто на це не зреагував...”.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області ухвалила: скаргу двадцятип’ятирічного Валерія Старокожка залишити без задоволення, а вирок без змін.
Отож, доведеться тепер грабіжнику провести у черговий раз за гратами ще чотири роки...