Зіновій Толкачов – український художник одним із перших показав табори смерті

Про це пише Радіо Свобода.

Із записної книжки художника

Наша частина зупинилася в невеличкім провінційнім польскім місті Соколуві, пограбованім, спаленім і зруйнованім, як більшість міст, що їх залишили, відступаючи, німці. Мене й мого товариша пустили заночувати в одному з уцілілих будиночків на ринку, де самотньо стояли статуя діви Марії і здіймалися свіжі могили із [зворушливими] червоними зорями й табличками, на яких були прізвища бійців, що загинули за визволення Польщі.

Втомлені після довгої дороги, ми міцно заснули в кімнаті, вікна якої були позабивані дошками. Вранці нас збудив дитячий голос за вікном. «Пане, покуштуйте грушки, добрі грушки». Пролунав вибух дзвінкого сміху, і на наше ліжко впало кілька грушок. За вікном посміхалися до нас блакитні очиці, а ранкове сонце золотило кучері на дитячій голівці.

Так ми познайомилися з маленькою Ядзею та її батьками. Мати приходила до свого напівзруйнованого будиночку пекти хліб, а батько цілий день порався на подвір’ї. За кілька днів на подвір’я стали привозити м’ясо, і будинок ожив. Його хазяїн взявся до праці. Він почав виробляти ковбаси, які тут таки й спродував.

Часто цікаві оченята малої Ядзі заглядували до нашої кімнати, повної малюнків і ескізів. Одного разу хазяїн зайшов до нас і мовив: «Панове артисти, одірвіться на хвилинку від своєї роботи. Гляньте на моє мистецтво й покуштуйте його». І з цими словами він подав нам кільце смачної ковбаси. Зворушені увагою і гостинністю господаря, ми на подяку намалювали портрет малої Ядзі.

Незабаром ми виїхали в інше місто. Та через деякий час доля знову закинула мене до Соколува. Я завітав до знайомого будиночку. Там сталося багато змін. У вікнах вже були шибки. В кімнатах стояли меблі. Вся родина жила вже в себе. Червона армія дала людям змогу повернутися до праці.

Хазяї прийняли мене дуже гостинно. Я спав і працював у спільній кімнаті. Настали дощові осінні дні. В будинку було тепло, чисто, віяло затишком.

Оточували мене праця, повсякденні турботи батьків, веселий гомін дітей. Все це нагадувало мені далекі дні мого дитинство. Так само пекла хліб моя матір, так само бігали й галасували на подвір'ї та в будинку діти. Так само збиралися святами відпочити, погомоніти за чаркою сусіди.

Соколув здався мені раптом дуже близьким. Я згадував свої рідні місця, стоптані й пограбовані німцями, де чорніли звуглені хати, де матерів розлучено з дітьми, а дітей з матерями. В Баб’ячому яру, в Малім Тростянці німці знищували людей цілими родинами, газували, розстрілювали, закопували живцем, щоб знищити мій народ.

На всю глибочінь поставала переді мною трагедія людини з «Майданека». Ненависть квапила мене до праці, прискорювала її. Сувора дійсність давила на серці, виповнювала уяву.

Чорними плямами вигнали мої спогади, мої ескізи страхіть «Майданека», образи зловісного міста смерті, знищення людини й людства. На всю глибочінь поставала переді мною трагедія людини з «Майданека». Ненависть квапила мене до праці, прискорювала її. Сувора дійсність давила на серці, виповнювала уяву.

Потім я знову виїхав із Соколова, одного холодного, понурого, осіннього дня. Над містом ще здіймався гіркий запах недавніх пожеж зі спалених німцями будинків. Вітер шумів у вузьких покручених вулицях, розмітаючи листя й видерті з книжок білі сторінки з єврейськими літерами.

Ми виїхали на околиці міста. Машина минула єврейське кладовище, яке німці висадили в повітря. В далені зникав кістяк, спаленого німцями костьолу. Авто мчало до Любліна.

Я був на «Майданеку» ранньої осени. Хмурними днями я ходив по широких, акуратно, по-німецьки розпланованих майданах фабрики смерті, а взимку, в перші дні морозяного лютого, завіяним снігом шосе вже їхав до міста, яке мало страшну славу, до іншого табору смерті, до Освенцима.

Вже на «Майданеку» я бачив велетенські бараки, де в’язнів доводили до цілковитого виснаження: прямокутні зацементовані газові камери, де їх душили газом-циклоном «В», крематорії, де їх спалювали. Я стояв біля печей, де німці спалювали вже розстріляних, задушених, забитих і ще живих, спалювали росіян, євреїв, поляків, французів, греків ‒ людей всіх національностей, незалежно від статі й віку, людей, зігнаних сюди з усіх фашистських катівень Європи. Я ходив серед величезних складів, навантажених речами убитих: посудом, убранням, взуттям… Я знаходив, доторкався, брав в руки дитячі черевики різних розмірів, різних кольорів.

Дитячі черевички на «Майданеку». Я тримав їх в руці, доторкався до них. Такі самі черевички, з такими самими кумедно збитими носками носила моя донька…

Але все це зблідло й згасло в порівнянні з тим, що я побачив у визволених Червоною армією таборах Освенцима. Зимовий вітер вив тоді над Освенцимом, пронизливо завивав у колючому дроті, який звідусіль обгороджував табори. Здавалося, це земля звучала й плакала голосами вмерлих.

Поміж бетоновими стовпами, з’єднаними потрійним рядом колючих дротів, здіймалися сторожові вежі, де ще недавно стояли вартові з автоматами. На протязі майже п’ятдесяти кілометрів розпросторився створений фашистами страшний комбінат ‒ велетенське місто смерті. Я знов побачив, але в значно більшій кількості, ніж на «Майданеку», звуглені трупи, газові камери, сотні бляшанок з циклоном, руїни, висаджених в повітря велетенських крематоріїв.

Я бачив шибеницю в зловісному блоку №11, і знов блукав посеред ще більших складів, де сортували речі розстріляних, отруєних, задушених. Все це розбирали уважно, по-хазяйському, і сотнями транспортів відправляли до Німеччини.

І знову перед очима величезні кучугури взуття: черевики, туфель, галош, дитячих тапочок; зубні щітки, бритви, протези рук і ніг, гребінці, штучні зуби, мило різних сортів, різних фабрик. В одному з будинків я бачив тонни жіночого волосся, запакованих в лантухи, з означенням ваги. Це волосся вагонами вивозили в Німеччину на матраци.

Серед чорного, русявого, золотистого волосся я бачив дитячі косички з бантиками.

Ці дитячі косички, ці рожеві бантики! Моя донька носила такі самі бантики. Маленька Ядзя, портрет якої я малював у Соколові, має такі самі тоненькі косички…

Правду казав один сучасний російський письменник: легше узяти Берлін, ніж глянути «Майданек».

Разом із надзвичайного комісією розслідування злочинів німецьких фашистів я був в одному з таборів Освенцима, в Бжезинках /Біркенау/.

Знову велика просторінь, оточена рядами колючого дроту, по якому йшов струм високого напруження. Я бачив табір, де жили тільки жінки й діти. З усіх кінців Європи звозили сюди ешелони з жінками. Небагато з них залишилося жити в цьому чорному місті смерті. Я бачив їх застиглі від жаху очі ‒ очі старух і молодих жінок.

Я блукав у спорожнілих бараках, де ще лежали рештки убрань, білизни, посуду. Де не глянь ‒ чорніли трупи дорослих і дітей… О, ці кричущі мертві обличчя, ці немовлята, застиглі з підкорченими ніжками, наче в колисці. Такими намалював їх у себе в ескізнику. А поруч стриміли, застиглі в останніх конвульсіях руки матерів.

Небагато залишилося в живих з чотирьох мільйонів людей, загнаних до Освенцима. Але залишилось. Німці не встигли знищити їх, відступаючи. Залишилися чоловіки, жінки, діти. В смугастих халатах з номерами на руках, на грудях.

Якими очима вони дивилися на тих, що їх визволяли. Як вітали солдатів Червоної армії! Особливо діти. І малий Мотеле, і кирпатий Вася, і блакитноока Марися.

… Одне дитя притулилося до мене. Гладило мою шинелю і повторювало одне тільки слово: «Товаришу. товаришу...» [Брат… Брат...]

Хай будуть благословенні наші матері. Хай ростуть у щасті й праці наші діти. Земля вкриється золотом ланів. В садах зарум’яніють плоди.

Але дитячої могили не можна топтати. Сліз матері не можна подарувати. Кривди народів не можна забути.

Працю свою про дітей Освенцима я присвячую моїм дітям, дітям усього світу, всіх народів. Коли виростуть ‒ хай не забувають про страхіття Освенцима.

Зиновій Толкачов