Волинянка Олена Пасевич у свої 95 літ ще плете кошики!

Учора Олену Павлівну, котра мешкає в селі Седлище на Любешівщині, вітала велика, дружна родина. А напередодні ми зустрілися й поспілкувалися з ювіляркою, котра народилася за Польщі, жила за совєтів і ось уже скільки літ – в Незалежній Україні. Не думала жінка, що на її долю випаде ще одна, така страшна, війна. «Мама телевізор дивиться – в курсі всіх подій, молиться – просить захисту нашій Україні», – каже наймолодша донька Олени Павлівни – Зоя Пасевич, в сім’ю якої чотири роки тому перебралася героїня нашої публікації зі свого рідного села Віл

«Чоловік був із бідної сім’ї – піджака на вінчання позичав»

Звичайно ж, спогад Олени Пасевич (в дівоцтві – Михальчук) найперш про те далеке й близьке – дитинство, яке, скільки б літ не спливло, не забувається:

– За Польщі я мала була. А от найстарша сестра з мамою у дворі, в пана, робили. Заплатив він їм якось п’ять і десять металевих злотих. А вони були неграмотні – не знали їхньої вартості, то міряли по величині, прикладаючи одну до одної. Я в школу ходила, але – малечко, бо ж де то набратися на всіх дітей (нас п’ятеро в сім’ї було) обувки, взувачки? Батько масло вчителеві носив і так відкуплявся, щоб той на нього не написав десь вище. І за перших совєтів я зразу вдома сиділа, бо заслабла. Сестра ж ходила, а я біля неї й собі вчилася. Тож, як пішла до школи, то похвальні грамоти мала.

Про війну, як мова заходить, то Олена Павлівна каже, що все пам’ятає, бо вже старша була:

– Приходили до нас вночі партизани – забирали хустки материні й невістчині, батькові штани й сорочку. То, пригадую, зробив тато дерев’яного ящика – поклали ми туди, що краще з лаття, й заховали біля дров. Після партизан бульбаші навідувалися. Починають розказувати, хто вони, а батько їм на це: «Я вас не питаю, хто ви – партизани чи бульбаші. Як є в хаті хліб, то дам, а як нема, то – нє». А після війни голод настав – хліба не можна було наїстися. Тато в Пінськ напішака ходив і приносив трохи зерна (скільки на плечах принесеш?). А ми вдома, як вбирали картоплю, то лушпиння сушили. Молов батько на жорнах і зерно, і лушпиння. Мама змішувала муку з тим меленим лушпинням – і такий хліб пекла.

Чула вже від доньки ювілярки, Зої, що батьки прожили у парі, за словами матері, сімдесят літ. Тож до цього пам’ятного, 1949 року, підводжу нашу розмову. За мірками того часу, Олена Павлівна була із заможнішої родини, а її майбутній чоловік – із біднішої.

– Мої батьки так не хотіли віддавати мене заміж за Василя! – каже жінка. – Пам’ятаю, посідали ми з ним на возі, як ті діти, бо ж ще молоді були. А мати моя прийшла й дубцьом (відламаною гілкою. – Авт.) – по мені, примовляючи: «Не підеш ти за нього заміж!». Василь наймитував на другому хуторі в багача. А мої батьки були в почоті. На все село знаний тато – Божий Павло, як його кликали по-вуличному, бо він знався на молитвах, вроки знімав, то до нього люди з різних кутків їхали за поміччю. Ото стояли ми під вікном моєї хати. Мій бідненький Павло чує, як мати погрожує, що ні корови, ні кухра з приданим не дасть, й питає: «Підеш за мене?». І я йому кажу: «Піду!».

Мій бідненький Павло чує, як мати погрожує, що ні корови, ні кухра з приданим не дасть, й питає: «Підеш за мене?». І я йому кажу: «Піду!».

Одне слово, хоч наречений був із бідної сім’ї («піджака на вінчання позичав»), під зиму – перед Михайлом – Василь та Олена Пасевичі побралися, бо «дуже любили одне одного». Мати й батько молодої, які так не хотіли прийняти вибору дочки, благословили їх – «та й сіли за стіл – пили, їли, веселилися».

«Писала Василеві листа й маленьку ручку нашої дочки на папері обмальовувала»

За словами ювілярки, до цього часу вона зберегла свою весільну спідницю – білу, шовкову, з мереживом. Вона й досі лежить у кухрі, з яким прийшла в невістки. Тільки ж той кухор залишився в селі Віл, у хаті, яку жінка покинула лиш чотири року тому, й куди час від часу везуть її донька й зять – як на побачення з тим, що було пережито тут за багато літ. Шкода. Адже в уяві вже був знімок, який можна було б зробити для газетної публікації й нагадати, в якому то вбранні виходили колись дівчата заміж.

– Після весілля я прийшла в невістки, – розповідає Олена Павлівна. – Маленька хатина, одна кімнатка. Ми в коморі спали. Вранці свекруха будить: «Уставай і вари». А варити нема з чого! Пішла я по крупу до своєї матері... Дуже скоро, 8 грудня, забрали хазяїна (так Олена Павлівна й тепер називає чоловіка. – Авт.) в армію. Поки він служив на Сахаліні, а то аж три роки, то я жила в своїх батьків. Правда, у відпустку один раз приїжджав. У грудні 1951-го наша найстарша дочка народилася, яку Катериною назвали – як мою маму, хоч записали її січнем наступного року.

Й дотепер Олена Павлівна пам’ятає, як писала своєму Василеві листа й маленьку ручку доньки, кожен її пальчик, на папері обмальовувала, щоб він побачив. Коли чоловік відслужив і вернувся додому, то подружжя взялося вже за свою хату. Не один рік минув, поки збудували, бо ж то треба було лісу настаратися – з дерева її зробили, черепицею накрили. Бог дав подружжю Пасевичів дев’ятеро дітей. Здавалося б, поки ростила синів і дочок, то було не до роботи ще й у колгоспі. Тим часом, як виявляється, Олена Павлівна має 49 років трудового стажу!

І коли бабця Олена говорила: «Він був гарний, стригся під польку, любив чуба назад зачісувати», то при цій згадці її очі молодо світилися-сміялися.  

– Ой, ще й пів року найстаршій, Каті, не було, – каже жінка, – як вигнали на роботу. Мама моя дитину гляділа, а я картоплю в колгоспі полола. Раз наша медичка мене там побачила, то насварила: «Як то ви таке немовля покинули!». А що та сварка – на роботу треба було йти – ніхто не зважав, що в тебе грудна дитина. Мама гляділа, а я сапала...

Про те, як то непросто було годувати синів і дочок, такий спогад:

– Хазяїн пас колгоспну худобу за дев’ять кілометрів від села – біля озера Шені стояли кошари. Вранці машина його забирала на цілий день. Заодно й траву косив, вишукуючи сухіші місця, – сіно на зиму для своєї корови, а тримали й по дві – три, заготовляв. Тоді ж із цим було скрутно – не те, що зараз, коли люди паї побрали, де садять, сіють та ще й сіножать мають. А я, вже як попораюся по хазяйству, то чіпляю неньку (колиску. – Авт.) з дитиною на плечі – Люда якраз маленька була – й іду дев’ять кілометрів до чоловіка – сіно ворушити, гребти – ніяка робота мене не минала. Там ставили киї, робили затінок якоюсь рядюжкою – дитина спала, а я гребла. Назад то вже машиною верталися в село, яка приїжджала за пастухами.

А найтяжче, що випало на долю Олени Павлівни, й про це вона не раз говорила, – це те, як трьох синів довелося похоронити. Так сталося, що за різних обставин обірвалося їхнє життя в 42, 47, 52 роки.

– Я втішаю маму, – до розмови долучається донька Зоя, – що вони вже пожили – дітей виростили, онуків дочекалися. А як тим матерям, сини яких ще зовсім молоді пішли на війну й вертаються додому в домовинах? Мама все знає, вона дивиться телевізор, то ж і в свої літа – в курсі нинішніх подій. У її кімнаті – свій домашній іконостас, то вона молиться – просить у Бога захисту нашій Україні.

«Тепер живу, як на курорті, на всьому готовому»

У свої 95 літ Олена Павлівна знає безліч обрядових пісень – і коровайних, і весільних, жнивних. Її часто кликали на весілля – «всім похресникам короваї місила». І під час нашої зустрічі, хоч і не співала, але без запинок цитувала рядки то одної, то другої пісні, зокрема й такі: «Короваю, чим я тебе убираю, – то в шишки, то в пацьори на Божому престолі...». Жінка не раз верталася до того, що ще не сказала про свого, на жаль, уже покійного чоловіка. І коли говорила: «Він був гарний, стригся під польку, любив чуба назад зачісувати», то при цій згадці її очі молодо світилися-сміялися.

І такі щемливі слова, за якими – та земна любов, яка, якщо вона є, то не минає, почула від Олени Павлівни:

– Похоронивши чоловіка, я, поки жила в нашій хаті, то й разу не сіла за стіл їсти, як було, коли він був живий й ми удвох снідали чи обідали. Ото що-небудь зварю (скільки то одній треба?), накладу в тарілку – сяду на кухні в куточку, їм – і дивлюся збоку на те, наше, місце.

Жінка, яка жила в різні, по-своєму непрості, часи, яка, незважаючи на те, що мала дев’ятеро дітей, завжди тяжко працювала в колгоспі, каже:

– Тепер живу, як на курорті, на всьому готовому.

І в цьому зв’язку зразу ж – про чоловіка дочки Зої, в сім’ї якої живе вже чотири роки:

– А зять Вася – то золото! Ніколи не крикнув й поганого слова не сказав. Він – і хазяйновитий, і добрий, і розумний – скільки-то техніки людям ладить!

А зять Вася – то золото! Ніколи не крикнув й поганого слова не сказав.

Виявляється, саме цей золото-зять забезпечує Олену Павлівну лозою для плетіння кошичків. Так-так – із таким заняттям нерозлучна жінка в свої поважні літа. По-правді, я думала, що зять не лише лозу заготовляє, а й каркас сам робить, а пані Олена лише кольоровими мотузками «заплітає» його, бо ж то силу в руках треба мати, аби зігнути ручку, прикріпити її до ребер. Тим часом – це теж її робота.

 Тож в одному зі своїх віршів, приурочених до чергової маминої річниці, донька, Зоя Пасевич (знана на Любешівщині поетеса, до речі, – авторка вірша про президента США «А знаєте, Трампе, костюм наших мам?», покладеного на музику й перекладеного англійською мовою, – про це в березні цього року розповідала наша газета), згадала саме це мамине заняття: «Плетіть ще довго кошики лозові, Хай люди згадують вас в добрім слові, Дай Боже, нам 2030 рік діждати І в мирі Ваше століття святкувати».

 І ми цього ж бажаємо ювілярці! А ще я знаю, що одне з моїх майбутніх відряджень буде в село Віл, про яке з такою любов’ю згадувала Олена Павлівна. Дуже хочеться побачити і ту весільну білу, шовкову спідницю з мереживом, що лежить у кухрі, і ту неньку, в якій жінка виколисала дев’ятеро дітей, – вона теж збереглася донині. І такі реліквії, дорогі людям, думаю, є не в одній хаті цього маленького села.

Катерина ЗУБЧУК.

Зараз також читають: Після загибелі чоловіка-Героя Ірина Хвас, мама двох дітей з Волині стала військовослужбовцем.