Після загибелі чоловіка-Героя Ірина Хвас, мама двох дітей з Волині стала військовослужбовцем

…Після останнього бою Олександр Хвас («Санич») був у списках тих, хто пропав безвісти, але його дружина Ірина вже знала, що він загинув – і дива не станеться.

– Так обставини склалися, що на початку лютого 2024 року, коли Саша не повернувся з позиції, я була якраз у нього, на Запоріжжі, – каже жінка. – Інакше, як і багато дружин, матерів, жила б із надією, що, може, він живий або – в полоні...

І ця надія довго жевріла б. У травні 2025-го тіло Олександра Хваса, в числі інших загиблих, ворог повернув в Україну. А 5 вересня, коли після ДНК-експертизи його було ідентифіковано, Ірина одержала свідоцтво про смерть чоловіка. На той час вона вже півтора року була... в Збройних Силах України.

 «Я народилася й виросла на Донеччині, хоч коріння у мене – й волинське»

Про Ірину – дружину воїна Олександра Хваса із села Гуща розповіла перший заступник голови Рівненської громади Ковельського району Ольга Бондарук. Мовляв, добре було б поспілкуватися із цією жінкою, бо історія неординарна, – коли чоловік загинув, то вона, мама двох дітей, пішла у військо. І зараз служить, але цими днями має приїхати додому. Одне слово, моє відрядження співпало з її відпусткою, тож нам пощастило зустрітися...

З автомобіля вийшла молода жінка у військовій формі, й можна було не сумніватися, що це і є та сама Ірина Хвас із Гущі. Хоч, як з’ясується, життя героїні нашої публікації починалося не на Волині.

– Я народилася й виросла в Донецькій області, хоч коріння у мене – й волинське, – каже вона. – Мої обидві бабусі – по татовій і маминій лінії – із Гущі. Татова мама свого часу виїхала на роботу на Донеччину. Як розповідала не раз, втікала від важкої колгоспної праці – від того льону, який треба було полоти, рвати, тіпати. Там, на Донеччині, в селі Розсипне Шахтарського району познайомилася з місцевим хлопцем, заміж вийшла. Народився син. І от коли вона із сім’єю приїжджала до своїх батьків на Любомльщину, то мій тато зустрів тут свою половинку. Вони одружилися й зразу поїхали жити на Донбас. У Розсипному я з’явилася на світ, моя сестра. Але, як це буває, сімейне життя в батьків не склалося й мама повернулася додому. Моя сестра жила то тут, то там, а я виключно – з бабусею й дідусем на Донбасі – Вірою Миколаївною та Миколою Петровичем Скляровими. Дідуся не стало, коли я мала дванадцять, – далі мене піднімала, як мовиться, на ноги сама бабуся. Із мамою бачилася лише час від часу. Коли ж я закінчила школу, то вона покликала мене до себе: «Я тебе не ростила, то хоч тут вчитися будеш, професію здобуватимеш».

Вони стоять у дверях, я дивлюсь на них і кажу: «Саші вже нема...». «Нема», – чую у відповідь.  

От таким чином Ірина приїхала в Гущу. А далі «все було якось так швиденько»: знайомство із Олександром, який вернувся якраз із строкової служби, зустрічі закоханих, освідчення – скоро, за словами жінки, вони почали жити удвох, а в 2004 році й весілля відгуляли.

 Склярова Ірина (таке її дівоче прізвище) стала – Хвас. У подружжя народилися донька й син. Молода сім’я жила спочатку в старенькій хатині Сашиної бабусі, яку згодом розвалили й побудували врем’янку.

 «У мене двоє дітей – кому, як не мені, їх захищати?»

У подружжя, одне слово, було своє усталене життя – Ірина доглядала дітей, хазяйнувала, а Олександр на терміналі працював. Час від часу в Польщу їздив на заробітки, бо ж планували дім побудувати. Ці плани були трохи підкоректовані. У 2014-му його мобілізували – рік служив в АТО, був в артилерії.

– А коли 24 лютого 2022-го почалася повномасштабна війна, – пригадує Ірина, – то Саша був водієм на «швидкій» у Рівненській громаді, але зразу ж вирішив йти у військо. Довго їздив у військкомат, але його не хотіли брати. Знаю, що начальник чоловіка з Луцька навіть телефонував у ТЦК і говорив, що в нього є бронь: мовляв, я його нікуди не відпущу. Але за третім чи четвертим разом у військкоматі зрозуміли, що Саша не буде сидіти вдома, і взяли його на службу. Хоч він при бажанні міг отримати групу інвалідності, бо свого часу мав дві складні операції на нозі у зв’язку з пошкодженням меніска. Тобто і без броні на «швидкій» оформити відстрочку від призову. Але він сказав: «У мене двоє дітей – кому, як не мені, їх захищати?» і вже у квітні пішов на війну.

Було навчання на полігоні в Старичах на Львівщині, де була сформована 65-а окрема бригада, і став сапером. До того ж – сапером-розвідником. Тобто він мав пройти першим й очистити, убезпечити той шлях, яким після нього підуть побратими, зокрема піхота. У кінці червня 2022-го Олександр Хвас поїхав вже на Запоріжжя – служив на Оріхівському напрямку, де, на жаль, і загинув 4 лютого 2024-го.

 

– Саша сам по собі – людина з великої літери, – говорить Ірина, вертаючись до тих днів, коли він був живий. – Це не просто мої слова. Так скаже кожен, із ким він працював, був на війні. Чесний, справедливий, розумний, мудрий, добрий... Найкращі якості, які можуть бути в людини, – були в нього. Я йому сама казала, зокрема і в останній рік його життя, коли до нього приїжджала на Запоріжжя: «Саша, ти – святий! Навіть нема до чого причепитися!». Він – найкращий і тато, й чоловік, дбайливий господар, чудовий сім’янин – не було такого, щоб пішов кудись із друзями, наприклад, на пиво, а ми з дітьми вдома сиділи. Саша весь час був із сім’єю, родиною. Хоч і працював на «швидкій», але раз на рік, під час відпустки, їздив у Польщу, щоб на малині заробити –плани ж були побудуватися. Під час війни він купив щебінь, блоки. Але його задум уже діти реалізовують. Донька, Ангеліна, навесні цього року вийшла заміж, тож маю зятя. Син, Ярослав, навчається в Шацькому лісовому коледжі.

Про останні дні життя чоловіка в Ірини ось такий болючий спогад:

– У кінці грудня 2023-го Саша був вдома. Ми разом зустрічали Новий рік. А в кінці січня 2024 -го я до нього поїхала. І знаєте впродовж тих днів, які ми були разом, я ловила себе на думці, що чоловік якийсь «не такий». Погляд у нього був незвичний. Ми прожили з Сашею майже двадцять років – я його добре знала, й ця переміна не могла залишитися непоміченою. До дрібничок пам’ятаю останні години, коли ми були разом.

  Десь о другій годині ночі чоловік відправився на виїзд. Ще, пригадую, повертався, бо щось забувся. Вийшов і поїхав. А о восьмій ранку не телефонує. Розумію, що зайняті хлопці, – свою роботу вони виконували, поки відносно темно, бо коли розвидняється, то дрони ворога літають. Набрала його номер – хотілося дізнатися чи вертаються. Не відповідає... Сиджу в кімнаті, в якій ми з ним жили. Перед очима – якийсь білий туман. І така пронизлива тиша, що не передати словами, – це треба відчути. Розумію, що щось сталося. Починаю знову телефонувати – номер «поза зоною». Вранці приходить його ротний, взводний – обидва знали, що я тут. Вони стоять у дверях, я дивлюсь на них і кажу: «Саші вже нема...». «Нема», – чую у відповідь.

«Я попросилася на службу. Військовий комісар сказав категоричне: «Ні!»

Як згодом дізнається Ірина від побратимів чоловіка, дрон впав над хлопцями. Потім був танковий бій – троє загинуло, четвертий вижив, бо він на той момент відійшов в інше місце щось взяти. Вона бачила навіть відео з того бою, зроблене росіянами (є такі ворожі канали, які показують, як вони українських бійців знищують).

– Саша був у списку тих, хто пропав безвісти, – каже Ірина. – Я ж знала, що він загинув, завдяки тому, що якраз там була. Інакше, одержавши з віськкомату сповіщення, як і багато дружин, матерів, жила б із надією, що, може, він живий або – в полоні... Згідно з процедурою, передбаченою в цьому випадку, зверталася б у різні інстанції, стукала б у всі двері. А так у мене не було безнадійної надії. Я відразу зателефонувала дочці, а також сестрі, й вона з чоловіком приїхала за мною. Вже вдома, разом із дітьми, звернулася в поліцію, і ми всі здали ДНК. У військкоматі понаписувала відповідні заяви. І тут же зайшла до військового комісара й попросилася на службу. Він сказав категоричне: «Ні!». І далі – розтлумачив: у тебе, мовляв, – стрес, ти погарячкувала, приймаючи таке рішення. Через декілька днів я знов прийшла до нього з тим же проханням. Його рішення – незмінне: «Я тебе не візьму на службу, бо в тебе чоловік загинув, – мені моя совість не дозволить це зробити». Ще чотири дні я побула на Волині, а потім взяла квиток і повернулася на Запоріжжя. Найперше пішла до ротного Саші – прямого його командира. Попросила, щоб узяв для мене відношення в бригаді. Він уже далі звертався...

Не вдаючись в подробиці, скажемо, що так Ірина Хвас стала військовослужбовцем – підписала контракт на три роки. Спочатку була трохи більше місяця на навчанні в Британії. Освоювала стрільбу – це те, що мають пройти і кухарі, й медики чи психологи, потрапивши у військо. Після Британії стільки ж часу на Львівщині проходила фах військового кухаря. Зараз вона – на посаді маскувальниці.

 – Наш підрозділ плете маскувальні антидронові сітки на трасі до міста-Героя Оріхове – своєрідний антидроновий тунель, – розповідає Ірина. – Слава Богу, я – там, де був мій чоловік, із Сашиними хлопцями, – на жаль, багатьох із них на сьогодні вже нема. Я знала, де загинув Саша. Читала матеріали розслідування й розуміла, що забрати тіла було неможливо. Відразу сказала, що не хочу, аби в ситуації, яка склалася, побратими пішли туди й загинули. Але, по правді, підписуючи контракт, реально думала, що, як військовослужбовцю, мені дозволять піти забирати тіла.

…У травні цього року тіла загиблих, серед яких, як встановить ДНК-експертиза, були останки й Олександра, повернули з Воронежа.

– Мені зателефонували з Кропивницького, – пригадує ту мить жінка. – «Ірина Володимирівна», – чую таке офіційне звернення й кажу: «Не підбирайте слів – говоріть, як є. Я все знаю». – «Так, приїжджайте...». Я поїхала в поліцію, там мені віддали іменний жетон Саші, хрестик із ланцюжком, який я йому дарувала. Потім була в морзі. Підписала необхідні документи, й тіло чоловіка направили на Волинь. Декілька днів воно було ще в морзі Ковеля, поки я приїхала додому. Так якось склалося, що п’ятого вересня у нас із Сашею було таїнство вінчання – того ж числа, на двадцять першу річницю, я отримала лікарське свідоцтво про смерть чоловіка.

 «У першу чергу треба шанувати живих військових»

Десятого вересня Олександра Хваса похоронили в рідному селі. Його тіло, за словами дружини, вдалося швидше ідентифікувати ще й завдяки тому, що при ньому був іменний жетон. А ось дружина й мати двох побратимів – Андрія і Юрія, які загинули з ним в одному бою, ще чекають результату, хоч і сподіваються, що їхні тіла тоді ж були повернені в Україну.

– Я бачила тіло Саші (хоч після того, як воно стільки пролежало на полі бою, його важко назвати тілом). Навіть упізнала Сашину фліску синього кольору. В мене сумніви не виникають, як у рідних чоловіка. Дядько його каже: «Ти впевнена, що то він?». Он, мовляв, було десь, що похоронили бійця, а він з полону вернувся. І дочка, Ангеліна, теж не до кінця повірила, що похоронила батька: як їй здається, хтось жетон міг і випадково вкинути. Я ж їй кажу, щоб не жила з цією «безнадійною надією».

Особливий спогад в Ірини про день похорону:

– Людей було багато. Підходили, співчували. І зрозуміло, як то вже в селі, – кожен хоче подивитися – де хто став, як плаче... Ясно, що за мною стежили – як поводжуся. Я все те бачила, відчувала. Мені це непросто далося, але я сказала на похоронах промову, навіть не очікуючи від себе такого. Дослівно вже не передам, але йшлося про те, що багато односельчан прийшло попрощатися – тільки не багато хто Саші потиснув руку, коли він був живий, і подякував за захист України й кожного з них. Адже він захищав не лише свою сім’ю – усіх нас! Зате знаходилися ті, хто рахував його гроші, забуваючи, які вони страшні (якщо в когось є така заздрість, то це ж так просто – піти на передову, де багато платять!). У мене більше такої можливості не було – якраз на похороні всі зібралися в кучку, і я вирішила звернутися до присутніх зі словами, що, в першу чергу, треба шанувати живих військових. А щодо того, як плакала я, діти, батьки Саші, то родина плакала півтора року, а не один день прощання з ним.

 ...У лютому буде два роки, як Ірина Хвас служить у Збройних Силах України. Зізнається, раніше думала, що військовий – це людина зі зброєю в руках, яка йде й стріляє.

– Зараз знаю, – говорить жінка, – що кожна посада у війську – важлива, особливо в тому регіоні, де я перебуваю. Хоч на передовій я й не була (якби й просилася туди, то мене не пошлють – всі адекватні люди розуміють, що в мене вдома – двоє дітей), знаю, що на Запорізькому напрямку зараз досить важко. Я вам так скажу: передова все ближче. Ракети, дрони кожного дня над головою – і це вже дрібниці. Невідомо, що буде завтра, але те, що ті тварини підбираються все ближче, відчутно. За мною закріплена зброя, і якщо треба буде, то я візьму її – я ж, у першу чергу, – стрілець. По правді, інколи мені хочеться піти на лінію вогню і вбити хоча б одного орка.

 А ось щодо планів, мрій, то в жінки – одне бажання: щоб майбутнє покоління не знало війни, щоб діти жили краще, ніж їхні батьки («всі діти, не лише мої»). За це зараз і платить Україна найвищою ціною. 

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Волинянин Кузьма Гурко майже пів століття – з 1944-го по 1993-й – зберігав закопаний у його клуні церковний дзвін.