На знімку ( зліва направо): заступник міського голови Микола Пасевич, водій Богдан Ясінчук, комбат, міський голова Борис Карпус, начальник управління освіти Олег Янюк за кілька кілометрів до фронту.
Поїздки з Волині туди, де немає часу й сил на красиві слова…
Чим переймався і чим дивувався упродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети Ігор ЛІСОВИЙ
На передовій важлива не лише зброя, а й присутність
– У мене все в пам’яті – одна картина, – ділиться своїми враженнями від поїздки на Схід, до військових, пані Тетяна, дружина Нововолинського міського голови Бориса Карпуса, яка разом із ним була там. – Це була Харківщина, дорога з Ізюма, ранкова пора і у вранішньому тумані в долині, праворуч від дороги, відкрилося село: добротні будинки на півтора-два поверхи з побитими дахами, обпалені вогнем. Тут жили люди сім’ями, будували, трудилися, щось планували далі і ось ця війна все забрала…
Вже триває четвертий рік жорстокої війни. Щодня по телевізору звітують про допомогу ЗСУ, про перебіг притистояння, пропонують аналітику, яка через годину лопає, як мильна бульбашка, говорять про цифри підтримки армії.
Є громади, які обирають інший шлях – бути поруч не лише коштами, а й особисто. Нововолинський міський голова Борис Карпус, його заступник Микола Пасевич, депутати міської ради, начальники відділів і управлінь уже четвертий рік поспіль щомісяця їздять на Схід – до наших воїнів на передовій. Не для фото, не для протоколу, не для гучних заяв. А для того, щоб бути поряд із тими, хто тримає нашу землю. Цього року громада вже надала допомоги ЗСУ на 46 мільйонів гривень. Це – техніка, обладнання, автомобілі, амуніція, дрони, тепловізори, медичні засоби, окопні свічки, продукти – усе, що просили хлопці й дівчата на нулі. Але найголовніше – це не цифри. Найголовніше – це дорога туди і слова, які там звучать.
«Коли стоїш у бліндажі й чуєш вибухи за кількасот метрів – розумієш, що війна нікуди не зникла»
Так описує свої поїздки міський голова Борис Карпус. Каже: щомісячні відвідини – це не просто передача допомоги, а зв’язок, який не переривається. Бо там, на передовій, немає часу й сил на красиві слова. Там усе чесно. Там одразу бачиш, що потрібно, кого треба забезпечити автомобілем, кому – тепловізор, кому – генератор, а кому – просто людське тепло. Ось і цього тижня – чергова поїздка: везуть два автомобілі, квадроцикл, генератори, сітки, інструменти, кондитерські вироби, будматеріали.
«Після таких зустрічей інакше працюєш у кабінеті. Кожне рішення – з думкою про тих, хто зараз у холоді й під обстрілами. Розумієш: вони тримають країну, а ми мусимо тримати тил», – говорить Карпус.
Заступник міського голови Микола Пасевич каже: «Воїнам дуже потрібна підтримка тилу. Тільки так, спільно, ми можемо перемогти. Зараз війна переросла в сегмент, коли не солдат проти солдата, а дрони в небі, роботизовані комплекси йдуть на позиції, працює артилерія. Тому кожен дрон, придбаний приватно, за кошти громади, держбюджету і переданий на фронт, наближає ПЕРЕМОГУ. На прифронтовій смузі знищена вся інфраструктура, рашисти садистськи, варварськи нічого не захоплюють, а снарядами, авіаударами стирають села, містечка. Зрозуміло, що люди, особливо молодь, покидають ці місця».
– Приїжджаємо з теплими речами, з дронами, з автівкою – і бачимо не просто вдячність, а спокій в очах військових. Вони знають: про них не забули. Поруч із ними – наше місто, – ділиться Микола Пасевич.
Начальник управління освіти Нововолинської міської ради Олег Янюк зізнається: кожна зустріч із нашими захисниками – це урок. Урок мужності, витримки, інтелігентності під кіптявою війни.
– Наші хлопці – освічені, розумні, мудрі. І, коли стоїш поряд, у броні, в касці, і слухаєш розповіді про те, як вони тримають позиції та мріють повернутися до мирної професії, розумієш: ми маємо зробити все, щоб вони повернулися, – каже Олег Миколайович. – Військові жартують, сміються, але на обличчях видно втому. Потрібна постійна ротація для воїнів на передовій, серед цих білих з піднятої з глибин крейди, териконів. Не розумію ще одного моменту – військові живуть у хатах, чиї власники евакуйовані у західні регіони держави, але зі своїх доходів платять за спожиті комунальні послуги і орендну плату власникам за проживання. Несправедливо, щось тут держава упустила, – закінчує співрозмовник і додає, – саме тому в школах Нововолинська діє так багато проєктів, спрямованих на підтримку армії і виховання відповідальності. Бо діти мають знати: свобода – не з підручника, вона – з передової.
Сьогодні легко кинути фразу «ми підтримуємо армію». Складніше – сісти в машину, проїхати сотні кілометрів, простояти в грязюці окопів, почути канонаду, обійняти своїх хлопців і повернутися додому, щоб наступного дня знову вирішувати питання громади.
За роки війни Нововолинськ став прикладом, як і сотні інших громад держави, не гучними лозунгами, а регулярністю, системністю та особистою присутністю. Це – місцеве лідерство, яке не губить людське обличчя.
Українська молодь на роздоріжжі: між прагненням і страхом
За даними Інституту демографії, з 2022 року країну покинуло понад 1,3 мільйона молодих людей віком від 18 до 34 років. Близько 50% студентів, за опитуваннями університетів, розглядають можливість еміграції. Це – холодна статистика. Але за нею – поламані долі, сумні батьки, спорожнілі аудиторії, закриті гуртожитки, зруйновані плани.
Та є й інша цифра: понад 120 тисяч молодих українців вже повернулися, за даними Мінекономіки. Ті, кого приваблює не комфорт – а причетність. Ті, хто хоче не просто жити, а творити. Це – нова хвиля тих, хто бачить у Батьківщині не тягар, а – завдання.
Ми часто говоримо про майбутнє країни. Та майбутнє – це не абстрактна категорія, а цілком конкретні люди. І сьогодні вони стоять перед найбільшим вибором покоління: залишатися чи виїжджати. Будувати тут – чи шукати спокій там. Це не просто побутове питання – це нерв нації. Бо саме молодь визначає, якою буде Україна після перемоги: з країною ідей та розвитку, чи з країною спогадів про те, як могло бути.
На Сході наші військові живуть у хатах, чиї власники евакуйовані у західні регіони держави, але зі своїх доходів платять за спожиті комунальні послуги і орендну плату власникам за проживання.
Цьогоріч було ухвалено рішення щодо внесення норм, які передбачають мобілізаційний облік молоді з 18 до 22 років. Частина суспільства сприйняла це як сигнал тривоги: чи не занадто рано ми змушуємо наймолодших брати на себе найтяжче? Але є й інша сторона. Дискусія про цей закон продемонструвала важливу річ: молодь хоче прозорих правил, чесної держави, розуміння, за що і разом з ким вона бореться. І це – ознака зрілості нації.
Це покоління не втікає від відповідальності – воно хоче відповідати за щось справжнє. Зрозуміло і чітко хтось сьогодні може прокоментувати це рішення Президента, народних депутатів, його ініціатора (хоча б назвали прізвище, посаду цього явного антиукраїнця, диверсанта)? Звернувся до інтернетівських юридичних платформ: коментарів аж зашкалює, всі претендують на правдивість і об’єктивність, але відповіді… нема. Проста людина ставить запитання: у країні триває страшна війна, поставлено питання: чи бути нації і державі у спротиві із садистською країною? На фронті катастрофічно не вистачає піхоти і… дозволено виїзд за кордон до 22 років. Тільки за тиждень, після вступу в дію закону, туди «смикнуло» 60 тисяч чоловік.
Своєю думкою ділиться Анна Жуковська, начальник відділу молоді та спорту Нововолинської міської ради, доцент, кандидат філологічних наук, донедавна викладач Нововолинського інституту економіки та менеджменту Західноукраїнського національного університету. Має великий досвід викладання у студентській аудиторії:
– Молодь прагне до кращого, шукає нових можливостей, дуже часто не знає і не усвідомлює повністю, де те краще. У мирний час це є звичний процес. Добре те, що юнак чи дівчина може за кордоном побачити, співставити. Наше завдання на місцях, щоб вона повернулася назад у рідні стіни.
Ми любимо драматизувати: «Ось вони всі виїхали». Але світ – мобільний.
Хтось із досвідом повернеться і зробить сильнішими бізнес, освіту, медицину, армію. Хтось привезе інвестиції, технології, контакти. Проблема – не у відʼїзді.
Проблема – якщо не буде бажання повернутися.
Що тримає молодь в Україні: свобода й гідність, здобуті кровʼю; сильні громади та плече один одного; відчуття своєї місії; можливість бути творцем, а не статистом; робота, що має сенс; країна, яка бореться і не здається.
Що відштовхує: бюрократія і корупція, навіть у мікродозах; невизначеність із майбутнім; втома суспільства, страх за завтра. Над цими висновками працювали соціологи, провівши десятки тисяч опитувань. Це – виклики, не вироки. Наше завдання – не втримати, а надихнути.
Молодість не утримують кордонами. Її тримають сенсом. Не треба просити їх «залишайтеся». Потрібно сказати: «Поверніться і станьте частиною майбутнього, яке ми творимо». Бо хто, як не вони, напише історію після перемоги? І хто, як не ми, має зробити все, щоб їм хотілося повернутися?
Зараз також читають: Лідер нововолинського «Шахтаря» захищав Україну у найгарячіших точках.
