Герой із Волині: перемагати можна, перенісши десятки хірургічних операцій після поранень

«Сергію, тобі життя врятувало заняття спортом, тому подякуй тим, хто на Небесах», – казали військові хірурги Вінницького госпіталю Андрій Верба і Григорій Богуш нововолинцю, воїну 24–ої окремої механізованої бригади Сергію Чернишу (на фото), коли витягували його з того світу

«Головне – не падати духом і вміти підніматися після кожного удару»

Сергій Черниш ще задовго до війни був відомий у Нововолинську як тренер із силового триборства по підняттю гирь і загальної фізичної підготовки. Виховував хлопців, прищеплював їм дисципліну, характер і любов до спорту. 

Його життя було пов’язане зі штангою, але залізо – це лише символ. Насправді він виховував у своїх учнях головне – уміння не падати духом і вміти підніматися після кожного удару.

– У Нововолинську я мешкаю з 1986 року, – розповідає Сергій, – тренував юнаків у спортзалі cтадіону. Моїми учнями є Олег Насонов, сьогодні володіє чорним поясом з карате, має свій клуб, також – Богдан Бадзюнь…

Титан Сергій Черниш з нагородою і з фахівцем територіального центру  соціального  обслуговування населення (надання соціальних послуг) Нововолинської  міської ради із супроводу ветеранів Еліною Гурачевською, фахівцем із супроводу ветеранів Іриною Ромашко 
й головним спеціалістом відділу ветеранської політики, ветераном війни Володимиром Чепою. Фото з архіву Сергія ЧЕРНИША.

 – Богдан Миколайович, депутат міської ради? – перепитую. –  Він такої худорлявої статури, не підходить ніби для  важкої атлетики.

– Це зараз він Богдан Миколайович Бадзюнь, депутат міської ради, відомий підприємець, а тоді був студентом Нововолинського електромеханічного  технікуму, першорозрядником із підняття гирі. На обласних змаганнях вийшов на поміст, його ніхто вже не брав до уваги, суперники ділили місця, а Богдан виявив таку силу волі, що перекроїв усі результати і наша команда виборола перше місце.

Сергій – уродженець Київщини, його перша мала батьківщина – місто Кагарлик. До 12 років хлопчина мав проблеми зі здоров’ям, мама і тато постійно возили на лікування і сам він перебував на обліку у республіканському центрі. Лікування мало що давало, і, як пригадує Сергій, тато Павло Степанович – колишній десантник – запропонував синові свою методику – щоденні кроси. Було важко, після них ледь піднімався на п’ятий поверх, де мешкала родина. І, як жартує Сергій, щоб тато не дошкуляв кросами, у тринадцять років записався в секцію важкої атлетики. Через півроку  вже брав участь у змаганнях – й хвороба відступила. З’явилися однодумці, друзі, створилася команда, і, як поділився Сергій, почав більше вивчати анатомію, фізіологію, дієтологію, бо тренування – це 10 відсотків перемоги, а 90 – теоретичні знання, досвід. Тренував хлопців, сам тренувався і були успішні результати на рівні кандидата у майстри спорту з силового триборства і підняття гирі.

Усе змінив плакат: «Хлопці, змініть нас, ми також хочемо до сімей»

У 54 роки, тоді, коли інші чоловіки мріють про спокій та відпочинок, Сергій  став контрактником, у 2019-му прийняв присягу на вірність Україні і поповнив ряди 24-ої бригади. 

– Що спонукало прийняти таке рішення, коли «літа вже на осінь повернули»? –запитую.

– Їду в автобусі, а навпроти мене висить плакат і воїн звертається: «Хлопці, змініть нас, ми також хочемо до сімей», – згадує ветеран. – Я тоді зрозумів, що прийшов мій час. Служив у батальйоні забезпечення. У 2021 році у стрій зі мною став син Богдан  – і вже четвертий рік боронить нас із вами на Донецькому напрямку.

У 54 роки, тоді, коли інші чоловіки мріють про спокій та відпочинок, Сергій Черниш став контрактником. 

Батько й син на одній війні – це історія про спадкову мужність, про родинну непохитність у найважчі часи. Воєнна дорога Сергія пролягла на Донеччину. Там, де – війна, він зустрів реальність, яка вимагає більше, ніж фізичну силу. Там потрібні були стійкість, відданість і віра. 

У перші дні війни ворога зустріли автоматами, чотирма ріжками з патронами, чотирма гранатами і ящиком «коктейлів Молотова». Через тиждень отримали «Джевеліни», «Стінгери» і, як запевнив ветеран, у їхній бригаді не було і немає проблем із будь-яким забезпеченням.

І в 60, після чотирьох реанімацій, Черниш – у строю

…У шістдесят років доля підготувала йому випробування. Після лікування травми в госпіталі, Сергія відкликали з передової. Здавалося б, це міг бути кінець його служби. Але – ні. Він продовжив служити в ТЦК, виконуючи важливу, хоч й іншу роботу. 

Війна не відпустила його і він не відпустив її. За роки життя переніс тринадцять операцій, чотири реанімації і дуже вдячний лікарям, хірургам, які роблять чудеса. Висловлює велику подяку лікарям Нововолинської центральної  міської лікарні Романові Брусу, Віталію Шуму, реабілітологу  Роману Бутинцю, сімейному лікареві Олександрі Моренко та іншим. Розповів про  випадок, коли лікувався у львівському госпіталі, а поруч лежав поранений десантник і його нога трималася лишень на шкірі, а нейрохірурги йому її врятували і вранці він вітався з побратимами в палаті, ворушачи пальцями ноги, що стало доказом – буде з ногою.  

Кожна  життєва битва Сергія, як ще одна перевірка сили духу. Але жодна не змусила його скласти руки. Попри все пережите, він повернувся до того, що було його силою ще з юності – до спорту.

Сьогодні він бере участь у «Іграх Титанів» та «Іграх нескорених», змаганнях «Арнольд Стронг мен» і виборює призові місця в змаганнях. Його бачать не лише як ветерана війни, а й як людину, яка доводить: перемагати можна завжди, навіть після поранень, навіть після десятків операцій.

– Про мою службу в ТЦК можна окрему книгу написати, – ділиться далі Сергій, – наведу лишень один приклад, а люди нехай роблять висновки, бо щось останнім часом не туди їхні думки прямують стосовно роботи тих хлопців. На похоронах побратима стоїть військовослужбовець ТЦК, десантник, пройшов горнило війни, дві кулі вийняли з живота, стоїть, обперезаний  бинтами, через силу, але виконує свій обов’язок. Позаду тітоньки мовлять, що я  аж чую: «Ось який здоровань у тилу сидить, а хлопчиків на передову посилають». А ще місяць тому ось цей здоровань їх захищав. Робіть висновки.

– Чим і як закінчиться війна, – перепитує мене ветеран війни, і відразу твердо відповідає: – Ми вийдемо на свої кордони і створимо «сіру зону» на 300 кілометрів в глибину території  росії. Перемога буде тільки за нами!

Сергій Черниш – це більше, ніж спортсмен чи військовий. Він – символ Нововолинська й покоління, що вміє тримати удар. У його історії є все: спорт, війна, біль і перемога над самим собою. Його 
приклад – нагадування кожному з нас: Україна тримається на таких людях.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Зараз також читають: Посол Бельгії в Україні сьогодні вразив українською мовою в Нововолинську.