«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, йди жити до…». Історія на вечір

Свекруха з маленькою дитиною встигла прив’язати до себе доволі заможного чоловіка. Вітчим мого чоловіка одним із перших у кінці 1980-х відкрив кооператив, пережив і 1990-ті, і нульові – не збанкрутував, тримався на плаву.

Дітей він ніколи не ділив на «своїх» і «чужого». І одяг,  іграшки купував усім однаково. І по ременю міг дати – теж без різниці. А от свекруха щоразу нагадувала старшому:

– Нащо я тебе взагалі народила? Тільки картину сімейну псуєш. Усі у мене світленькі, а ти – весь у свого батька, чорний, як смола.

Чим завинив мій чоловік, якого вона на світ привела не з чужої волі, було незрозуміло. Тим більше, що він їй зовсім не завадив збудувати нову сім’ю. Вітчим мав гроші, і зайвий рот нікого не тягнув.

Ставлення матері швидко перейняли і молодші: у дитячих сварках від сестри Марини й брата Артема часто лунало: «Ти – ніхто», «Ти нам не рідний», «Мій тато тебе годує й одягає».

– Знаєш, – казав мені чоловік ще на початку нашого шлюбу, – у мене таке відчуття, що єдина рідна душа в цій родині – це мій вітчим.

Нащо я тебе взагалі народила? Тільки картину сімейну псуєш.   

Із самою свекрухою я майже не спілкувалася. Дружина нелюбимого сина їй була зовсім нецікава. При першій зустрічі вона кинула погляд і сказала зневажливо:

– Та що ще від нього можна було чекати? Живіть, як знаєте.

І ми жили. Знімали квартиру, але ні від кого не залежали. А за рік після весілля вітчима раптово не стало. Для всіх – несподівано. Хоча він, ніби передчуваючи, встиг навести лад у паперах.

Будинок дістався дружині, а кожній дитині, включно з пасинком, він відписав по двокімнатній квартирі. Усе оформив дарчими. А основне заповідання, що стосувалося бізнесу, розпорядився відкрити через пів року.

– А йому за що?! – кричала сестра Марина, показуючи на мого чоловіка. – Він яке має відношення до тата?

Свекруха теж була невдоволена: «Не заслужив». Але ми стали власниками квартири.

Минуло два місяці – і свекруха з’явилася на порозі:

– Так, слухай. Стару забереш ти.

Ми не зрозуміли, про кого мова.

– Як це «кого»? Мою свекруху, – каже вона. – Я її все життя терпіти не могла, а тепер ще й доглядати маю? Щоб я їй памперси міняла?

З’ясувалося, що бабуся після інсульту не могла сама жити й потребувала догляду. Марина й Артем брати її до себе відмовилися.

– Тобі ж тато квартиру залишив, – заявив Артем. – Ото й відпрацьовуй.

Ми з чоловіком порадилися й забрали до себе Ірину Ігорівну. Вона виявилася жінкою з чудовим почуттям гумору, життєрадісною, навіть на візку встигала нам вечерю приготувати. Вже в перші дні вона сказала:

– Твій вітчим, Яшо, завжди любив і хвалив тебе. Для нього ти був рідним, а для мене тепер – навіть більше, ніж рідний.

Марина й Артем до бабусі так і не навідувалися.

Через чотири місяці оголосили заповіт щодо бізнесу. Усе вітчим залишив своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи й її менших дітей.

– Бабусю я заберу! – кричала Марина.

– Ні, я! – перебив Артем.

– А хто вам сказав, що я хочу кудись іти? – відповіла Ірина Ігорівна. – Мені добре в Яші, я нікуди не піду.

Так вона й залишилася з нами. А згодом переписала на чоловіка все, що отримала у спадок. Спроби оскаржити це в суді нічого не дали.

У решти життя не склалося: Артем загруз у боргах і продав свою квартиру, Марина розлучилася, дитину виховує свекруха.

… Нещодавно Ірини Ігорівни не стало. Розбираючи її речі, ми знайшли складений аркуш із почерком вітчима: «Мамо, якщо зі мною щось трапиться – йди жити до мого Яші. З усіх дітей він найгідніший, хоч і не рідний по крові. Пробач, що не зміг виховати такими ж Маринку й Артема…». 

Марія МРІЯ, «Життя, яке воно є».