У волинянина – чудові спомини про перебування на протезуванні у Вашингтоні.
Герой із Волині «поливав» ворога із кулемета доти, поки прострелені руки вже не могли тримати зброю...
Поранення у Сергія Дудіка в перші дні повномасштабної війни з росією на Луганщині було важким. Бойова обстановка не давала можливості вчасно евакуювати його, і вже у Дніпрі в госпіталі хірург чотири рази підходив до Сергія і врешті мовив: «Рятуємо твоє життя, тому ампутуємо руку...»
Після пекла Іловайського котла боявся... військової форми
Історія цього чоловіка могла б стати сценарієм для фільму, у якому глядачі до останнього не вірили б, що головний герой зможе вижити, вистояти й знайти нову силу. Але життя – значно переконливіше за вигадку.
Сергій пройшов пекло Іловайського котла і навіть після цього вже й гадки не мав, що через кілька років війна його знову наздожене.
– Родом я із Нововолинська, – розповідає Сергій, – закінчив школу № 5, ПТУ №11, відслужив строкову службу у Криму, працював. У 2014 році був мобілізований у 51-у бригаду, а демобілізовувався вже із 14-ої. Пройшов пекло Іловайського котла. Я був у другій лінії оточення – і нам вдалося вирватися. Пам’ятаю, як наш нововолинець, офіцер Олександр Кондисюк виводив своїх бійців з оточення і знову туди повертався, бо як капітан покидає корабель останнім, так він діяв, дбаючи про підлеглих, військове майно. На щастя, його з полону вдалося визволити.
Я не хотів би бачити біля себе на позиції усіляких дезертирів і ухилянтів, бо це – ненадійні люди.
Іловайський котел – слово, яке й сьогодні боляче відгукується у сотнях українських родин. Тоді, коли багато хто вже втратив надію, йому вдалося вибратися. Та перша його війна залишила свій відбиток у пам’яті, в душі, в серці. У нього виник... страх перед військовою формою. Але це було не для Сергія – сильної, вольової людини, і він зумів перебороти цей страх, бо не втратив головного – віри в себе й любові до життя.
Демобілізувавшись у 2015 році, Сергій працював на підприємствах міста – теплокомуненерго, водоканалі. Але його знову тягнуло туди, де йшла боротьба з ворогом...
«Ти – «атовець», повинен знати кулемет»
І в 2019 році Сергій Дудік підписав контракт із вже рідною 14-ою механізованою бригадою імені князя Романа Великого.
– Вдруге мене війна застала військовим контрактником у 2022 році, – продовжує Сергій. – Я знав, що це таке, її відлуння для мене ще не було таким далеким. Луганська область, Сєвєродонецький район, займаємо бойові позиції і поранення отримує кулеметник. Командир звертається до мене: «Ти – «атовець», повинен знати кулемет». Беру зброю – і займаю позицію. Що таке на фронті кулеметна точка? Це – «нульовий нуль», за нею всі полюють із ворожого боку. На другий день під час обстрілу відчув, що руки не тримають кулемет. Вів вогонь з автомата, але сили покидали. Побратими перев’язали, але через шалені обстріли вчасно не вдалося мене евакуювати. У госпіталі в Дніпрі лікарі вже рятували мені життя, але руку довелося ампутувати. Але, коли мене відправляли у тил, то Бахмут ще був позаду і ми тримали оборону.
«Навіть попри втрату руки можеш робити неможливе...»
Подальший шлях Сергія – це шлях відновлення, внутрішньої боротьби і, зрештою, перемоги. Реабілітація, волонтери, які допомогли з протезуванням за океаном у США, чудові спомини про перебування у Вашингтоні, конкретна допомога тамтешніх протезологів, а особливо спілкування з місцевими і нашими психологами і реабілітологами, які не давали падати у депресію і запропонували зайнятися конкретним видом спорту. Вирішив спробувати себе у стрільбі з лука, і волонтери придбали класний лук із всім обладнанням для занять і тренування.
Сергій Дудік під час протезування у США. Фото з архіву Сергія ДУДІКА.
Сьогодні Сергій бере участь у Всеукраїнських змаганнях зі стрільби з лука, тренується у Луцьку. Цей вид спорту вимагає концентрації, сили й терпіння. Для нього – це більше, ніж спорт. Це – щоденний доказ: навіть попри втрату руки, можеш робити те, що для інших здається неможливим.
Нововолинськ пишається Сергієм Дудіком. Це – хороший приклад для молоді: як життя тебе б не било і не кидало, але не впадай у розпач, знайди мету і прямуй до неї. І такі люди є серед нас, живуть поруч із нами, вони пережили найстрашніше, але знайшли в собі сили жити далі.
Замість післямови
– Сергію, зараз час від часу виходять назовні проблеми ухилянтів, дезертирів, тих, хто ховається від мобілізації, втікає за кордон. Твоя думка з цього приводу? – запитую.
– Відповідь моя проста і стисла – я не хотів би бачити таких людей біля себе на позиції. Він не втримає біля мене фланг і ворог може нас оточити. Це – ненадійні люди.
Зараз також читають: Легендарний шахтар Волині: «Я ніколи не вмикав задній хід. Ні-ко-ли! І сини мої та внук зараз захищають Україну».
