Про Леоніда Гочачка кажуть: «Шахтар до кісток».
Легендарний шахтар Волині: «Я ніколи не вмикав задній хід. Ні-ко-ли! І сини мої та внук зараз захищають Україну»
Цьогоріч у День шахтаря, 31 серпня, наймолодше місто Волині – Нововолинськ, яке в нас ще називають шахтарським, адже зводилося під час розробки вугільних копалень, відзначатиме своє 75-річчя. І напередодні ювілею ми запросили на розмову шановану в місті людину – Леоніда Васильовича Гочачка
Свою долю Леонід Гочачко поєднав з гірничою справою. Коли нависла загроза втрати вугільної галузі Волині, разом з однодумцями він доклав чимало зусиль, щоб цього не трапилося і був першим генеральним директором тоді ще ВО «Волиньвугілля». У свої 80 – енергійний, жвавий…
– Леоніде Васильовичу, що спонукало вас, сільського хлопчака, пов’язати життя з вугільною галуззю?
– Змусили злидні. Так, як це не прикро сьогодні констатувати. Життя у післявоєнному селі було важким, створювалися колгоспи, у людей не було паспортів. Нас, дітей, у батька, сільського священнослужителя, було семеро. Мама, на жаль, померла. Треба виживати. І коли старший брат приїхав із Донбасу із серйозним заробітком у сотні карбованців, а батько за рік у колгоспі заробив лише 60, ми були шоковані.
Посади, починаючи із начальника дільниці, – це важка праця. Практично, ти цілодобово був на шахті всі вихідні, святкові дні.
У моїй біографії є яскрава сторінка, коли сільський хлопчак реалізував свою юнацьку мрію бути льотчиком, і став курсантом Чернігівського вищого авіаційного училища, пройшов навіть космічну медичну комісію. Правда, нас, кількох хлопців, відрахували з училища. Старший брат по великому блату влаштував мене у Нововолинську учнем моториста, і я працював ним пів року. Потім вступив на навчання у Львівський політехнічний інститут, але на стипендію неможливо було вижити. Я цікавився де найбільша стипендія, бо вчився добре. І мені підказали – у гірничому вузі. Дійсно, на стипендію у 55 карбованців, можна було протриматися. Далі ось такі професійні щаблі: гірничий майстер, заступник начальника дільниці, начальник дільниці, головний інженер – працював п’ять років, директор шахти – 16 років, генеральний директор виробничого об’єднання «Волиньвугілля» – 6 років. Але за цією легкістю, з якою я перераховую посади, то, починаючи із начальника дільниці, – важка праця. Практично, ти цілодобово був на шахті всі вихідні, святкові дні. Це – відповідальність, вимоги також ставилися жорсткі. Управління – процес складний, не кожному інженерові він дається.
– Яка риси характеру довелося виявляти, щоб здолати всі щаблі професійного зростання, і звідки вони у вас?
– Це все дало сільське загартування, непрості умови життя у дитинстві й юності, і батькова наука, який говорив: «Ти роби все добре, або не роби, коли бачиш, що не можеш». Я ж ніколи задній хід не вмикав. Ні-ко-ли!
– На вашу думку, якими знаковими є періоди в історії міста і вугільної галузі Волині?
– Безперечно, політичне рішення про будівництво шахт. Створення теплоенергетики на базі Бурштинської, Ладижинської, Добротвірської електростанцій потребувало вугілля. У Москві й реалізували план про створення на заході України потужного робітничого класу в особі шахтарів. Таким чином хотіли витравити національний дух, але не змогли.
Створення місцевого робітничого класу дало колосальний соціальний прогрес. Спочатку весь інженерний й управлінський склад був із Донбасу, але досить швидко його замінив місцевий. І скажу вам: у 1960 – 80-ті роки проблемно було влаштуватися на роботу на шахти – такою була конкуренція. А далі пішли відомі процеси розвалу СРСР.
– Ваше дітище – ДП «Волиньвугілля»: що дала місту його діяльність, яка на сьогодні перспектива стосовно реанімації шахт і добудови шахти № 10 у час війни?
– ДП «Волиньвугілля» – дітище тодішніх керівників міста, депутатів, шахтарських колективів і всієї громади. Приємно, що і мені довелося докласти зусиль до його створення, становлення, будучи генеральним директором цього підприємства. Шахти ожили, завдяки йому, пішло фінансування, люди мали роботу й були усунуті причини для певних соціальних конфліктів. Свого часу мені, разом із тодішнім першим секретарем міському партії Борисом Сорокою, у вугільному міністерстві довелося доводити необхідність будівництва шахти № 10, бо під нього виділялося фінансувалося на зведення школи, дитячого садочка, житлових будинків, доріг, багатьох соціальних і комунальних об’єктів. Нині шахти № 10 ніхто не добудує, навіть після війни. Хіба знайдеться приватний інвестор. Треба зважати, що змінилася сама філософія енергетики: локомотив промисловості Європи – Німеччина – використовує 57 відсотків енергії із альтернативних джерел: сонця, вітру, іншого.
Леонід Васильович із дружиною Софією Сергіївною уже 55 років. Фото з архіву родини ГОЧАЧКІВ.
– Поділіться приємними епізодами з життя міста, які переплелися із вашою долею, родини?
– Місто стало рідним для моїх братів і сестер – ми тут жили і живемо. Тут я знайшов свою долю, і ось напередодні Дня шахтаря, 29 серпня, я із своєю Софією Сергіївною, яка весь час працювала у вугільній галузі Волині, відзначимо 55 років подружнього життя.
Тут народилися двоє моїх синів, котрі з першого дня війни добровольцями стали на захист України. Мій онук – у лавах ЗСУ, офіцер-артилерист, командир батареї, також захищає державу. І я вже став прадідом.
– Дякую за розмову. Нехай Ісус і Божа Матір оберігають Ваших воїнів – і всіх українських Захисників!
Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ
Читайте також: У громаді на Волині захиснику вручили відзнаку «За поранення».
