«Бажаю кожному з вас лише двох речей: здоров’я і щоб удома завжди хтось чекав».
Особливе щастя, коли тобі хтось відчиняє двері… Історія на вечір
Після весілля я раптом відкрила для себе дивну звичку – дзвонити у власні двері. У ті самі, які роками відчиняла ключем, ще з першого дня, коли оселилася тут. Дзвінок, звісно, був, але ним майже ніхто не користувався. У мами були запасні ключі, а більше гостей я й не мала
Повертаючись додому пізно ввечері, я зустрічала сусідські погляди – вони були певні, що моя «робота» пов’язана з нічними виїздами й різними чоловіками. І не помилялися лише в одному: чоловіки, дійсно, були різні… таксисти. А я працювала редактором і приходила додому настільки втомлена, що єдине, чого хотілося, – впасти обличчям у подушку.
Вдома мене ніхто не чекав. Хіба що – кіт, та й той відчиняти двері не вмів. Мене це не засмучувало – навпаки, тішило: тиша, порядок, жодних несподіванок.
Але після заміжжя все змінилося. Чоловік працював удома, і я почала дзвонити у двері – іноді навіть кілька разів на день.
Навіщо турбуєш людину під час роботи? – дивувалася мама. – У тебе ж є ключі.
– Навіщо турбуєш людину під час роботи? – дивувалася мама. – У тебе ж є ключі.
– Мамо, ти не розумієш, – сміялася я. – Є особливе щастя, коли тобі хтось відчиняє.
Це було навіть більше, ніж щастя. Це було – тепло, впевненість, що за дверима є людина, яка чекає. Ті кроки з того боку, звук замка, що повертається, усмішка на обличчі, коли він бачить мене, – і навіть, якщо я виходила лише за хлібом, він встигав скучити.
Бувало, він спокійно брав мою сумку, допомагав зняти пальто, обіймав, колов щетиною щоку. А бувало – по вуха в роботі, щось обговорював у Zoom, швидко цілував у ніс і повертався до справ. Але це не мало значення – я сяяла, як дитина, якій дозволили морозиво після довгої заборони.
Жодного разу він не сказав:
– Забула ключі?
Наче знав: справа зовсім не в ключах. Так і залишилося. І, я певна, так буде завжди.
Бажаю кожному з вас лише двох речей: здоров’я і щоб удома завжди хтось чекав. А все інше ви собі самі дістанете й здійсните.
Дар’я ІСАЧЕНКО.
