Волинський Робінзон: «Був у шоці: господарі, в яких купив хату, забрали з собою дрова, а родинні фото залишили»

«Лютий Брід» – назва єдиної вулиці села Задолина

Про маленьке село Задолина почула від старости Видраницького старостинського округу, що на Ратнівщині, Василя Лахтюка ще навесні, коли їздила «за репортажем» у Заіванове, де нині живе лише одна родина. Василь Адамович розповідав, що в Задолині сьогодні – 28 хат: у 13 з них ще живуть люди, а 15 – стоять пусткою. І ось одну таку пустку серед лісу, на чималій відстані від інших будинків, купив Юрій Пінкевич із Ратного, й тепер там – гарне обійстя. Тоді й зародилася думка про зустріч із цим чоловіком. А ось недавно вона стала реальністю…

Звичайно ж, провідником на хутір був староста Василь Лахтюк, щоб ми не блукали. Їдемо лісовою дорогою, минаємо якусь пустку, й ще за кількасот метрів редакційний автомобіль зупиняється перед огорожею, на якій і табличка з адресом героя нашої публікації: «Лютий Брід», 1. По правді, уявляла, що зустріну тут нащадка хліборобського роду, якому захотілося покинути міську квартиру, перебратися сюди, жити на природі й хазяйнувати, як колись предки, – орати, сіяти, худобу розводити. Ці припущення господар розвіяв, як тільки спитала про інтригуючу назву вулиці, сподіваючись, що він знає, з чим вона пов’язана?

– То вам у Видраниці, хтось із місцевих, може, щось розповість з приводу цього. А я тут – зовсім нова людина.

Й, виявляється, ще й людина – далека від сільського господарства. Тож курей, гусей, грядок з помідорами, огірочками в нього не побачимо. Народився Юрій в Калінінграді, ріс на Сахаліні – звідси і прізвисько на все життя – «Сахалін» (оскільки батько був військовий, то сім’ї за Радянського Союзу довелося поїздити по світу). Свого часу Юрій Пінкевич жив, вже зі своєю сім’єю, в Бресті, мав там власний бізнес – цех з виготовлення розкладних садових меблів. Потім вернувся в селище Ратне (на Ратнівщині – родинне коріння). А в 2019 році життя Юрія кардинально змінилося. Він купив хату-пустку, оновивши яку, має тепер тут житло – до речі, з усіма зручностями, бо тепер на його хуторі є і світло, і вода. А ще докупив три гектари землі, і на цій території реалізує свою мрію про створення садово-паркової зони, де вже є і садочок, і ставочок…

Забігаючи наперед скажу, що згодом про походження назви «Лютий Брід» я почула від директора Видраницького ліцею, історика за фахом, Василя Авдіюка:

– Думаю, пов’язана ця назва з тим, що тут була дуже заболочена місцевість. Поряд протікає річечка Вижівка (за нею вже – Старовижівщина, село Глухи). Старші люди розповідали, що в заплаві завжди стояла вода – ні пройти, ні проїхати. Коли влітку люди сіно косили, то складали копички на сухіших острівках, і тільки взимку, як підмерзне, могли кіньми на санях вивезти. Ще за Польщі покопали канави, які трохи стягли воду. Ну а в 1970 –1980 роках на Волині пройшла меліорація земель, й болотистої місцевості – ніби й не було.

А про те, що тут колись була безодня, нагадує хіба назва вулиці «Лютий Брід».

«Фантазер», – ти мене називала…»

Хочеться зрозуміти, чим керується людина, змінюючи так кардинально своє життя, як це сталося в Юрія Пінкевича. Не холостяк же був – мав сім’ю – дружину, доньку. Як вони поставилися до того, що він захотів жити на хуторі?

– Я – трохи фантазер, – говорить чоловік, тут же наспівуючи рядки з відомої свого часу пісні: «Фантазер, – ти мене називала…». – З’явилося бажання відійти від соціуму, бо свого часу натішився популярністю, увагою, грішми. Я вирішив, що можна (і треба!) жити на хуторі з виходом, точніше – з виїздом на море. Тобто мандрувати хоча б раз на рік. А дружина – молода жінка, якій до вподоби «двіж-паріж», – кому в глушині показувати свої платтячка, де тут на каблучках ходити? По суті, вона в цій хаті і не жила. Десь за пів року до того, як почалася повномасштабна війна – зовсім пішла від мене. А в нас було двадцять вісім років сімейного життя (і я вважаю, що це було хороше життя). Ми розлучилися.

Така відвертість Юрія додає мені сміливості спитати:

– Розлучення було для вас ударом?

– Ударом? – відгукується він на моє запитання, і якусь мить залягає – мертва тиша. У мене вже думка: «Може, щось «не те» сказала?». І тут чую:

– Це навіть не удар був – я вмер… На хуторі, де кожен день – у фізичній праці (треба косити, корчувати, розчищати, й це все – без техніки, яка пошкодить дерева, які тут ростуть і є неоціненним багатством), потихеньку відновлююся. Вже я спокійно можу говорити з вами про пережите. А раніше це було б неможливим – я не розмовляв із людьми.

Ось так життя на хуторі допомогло Юрію вийти із «ступора». Він жив серед природи – там, де психологічно й морально добре почувається («інакше б нізащо не затримався тут»).

– Найкраще було б на війну піти, – каже чоловік. – Але зараз за станом здоров’я вже не можу служити. Я ж волонтерив з 2014-го і зараз ні на день не припиняю допомагати військовим. Свого часу разом з напарниками їздив на Схід України – машини ремонтували військовим, без яких на передовій не обійтися. І готувався до війни, бо це закономірно, що чоловіки зобов’язані захищати свою країну. І от на полігоні, під час навчальних стільбищ, одержав контузію. Вона сама по собі була не страшна (ніби й смішно про це згадувати) – просто в мене вийшла накладка: мені в 2016 році робили складну операцію – заміну середнього вуха (тимпанопластику з метою відновлення слуху). Рана ще не загоїлася. І от на полігоні інструктор-офіцер, якийсь совєтський, побачив, що я вийшов на стрільби у навушниках – така «сучасність» йому не сподобалася, й він сказав, щоб я їх зняв… 

«Я спочатку жив у кемпінгу, якого сюди привіз, бо в хату не можна було зайти»

Сьогодні в обійсті Юрія Пінкевича – не лише хутірське роздолля, а й затишок, створений стараннями господаря. Коли мова зайшла про те, де ж стояла стара хата-пустка, чоловік сказав:

– А ото та хатина, що перед вами, і є куп­лена мною пустка. Я тільки її оновив – деревом оббив зовні, перекрив. Терасу добудував (на цій терасі, з якої можна любуватися гарним краєвидом, ми й спілкувалися. – Авт.). А всередині ще й досі – процес ремонту.

Шкода, що чоловік не зафільмував, як тут було, коли він сюди приїхав. Але і з його розповіді постає виразна картинка:

– 24 травня 2019 року, якраз на день народження, перебрався на хутір. Тут були такі хащі, що до хати, як, до речі, в саму хату, пройти не можна було – сокирою доводилося стежку прорубувати. Я спочатку жив у кемпінгу, якого сюди привіз (потім на передову його віддав – військові зробили з нього командно-спостережний пункт, оснастивши відповідними технічними засобами, їм це дуже потрібне). Почав з того, що завіз сюди дошки, інші будівельні матеріали. Зразу цей хутір хтось два рази підпалював – дошки згоріли і сарай, який тут стояв, дерева обсмалилися. Вже до хати вогонь добирався.

Хлопці, які приїжджають сюди (таке вже практикується), – відпочивають тут душею.

А от чому хутір став, як мовиться, комусь більмом на оці, то з цього приводу в гос­подаря обійстя такий спогад:

– Коли я приїхав сюди, то ніхто не знав мого внутрішнього стану й того, чому я хатою-пусткою зацікавився. Людей дивувало, чого то чоловік з Ратного сюди перебрався, тож говорили, що наркотою, певно, буду займатися. Мовляв, мак навряд чи сіятиме, бо ж він яскраво цвіте – далеко видно, а от зелені коноплі серед хащів ніхто не помітить. За п’ять років поголос цей притих, бо ніяких наркотиків не побачили.

Але найбільше Юрія Пінкевича вразили не розмови про наркоту, а ось це:

– Я був шокований, що господарі, в яких купив хату (вони живуть в сусідньому селі) забрали з собою дрова, а родинні фотознімки залишили тут – як непотрібне їм сміття. Це те, що мені дуже болить і досі не забувається. Адже на світлинах, певно, – їхні предки були чи й вони самі. Вражає така меркантильність, духовна убогість, що з кожним роком, на жаль, все більше проявляється.

«Чоловік, який вернувся з війни, тут відтанув душею, відчув знову смак цивільного життя»

Юрій Пінкевич показував своє хутірське роздолля – дбайливо доглянутий садок, де ростуть яблуньки, абрикоси, чималий, вже зарибнений ставок (навіть мені, яка вперше тримала в руках вудочку, того дня пощастило спіймати невеличкого амура), розповідав, як непросто це все дається, бо тільки розчистиш, як вже, дивись, знову заросло. І розмірковував:

– Бачу свою місію на землі в тому, щоб людям щось залишити. З допомогою друзів, які підтримують фінансово, хотілося б організувати на хуторі реабілітаційний центр – хай не центр, а невеличке відділення – для воїнів-захисників, які пройшли війну чи ще воюють. Не кажу про лікування після якихось серйозних поранень, коли уже потрібна кваліфікована медична допомога, а не чисте повітря й гарний ландшафт, які я можу запропонувати. Хлопці, які приїжджають сюди (таке вже практикується), – відпочивають тут душею. Старший вже чоловік, який вернувся з війни, тут відтанув серцем, знову відчув, як говорив, смак цивільного життя.

Коли ми були біля ставка, Юрій пригадав:

– Хлопець-військовослужбовець якось відпочивав тут із вудочкою. Спіймайши невеличку рибину, розчулився: «Дивись – карасик!». Я йому: «Сергій, та ти ж у Норвегії лососів ловив!». А він на це: «Це на четвертому році війни – перша моя рибка. Ті лососі були до війни». Він пішов служити на початку повномасштабного вторгнення. Мав чотири поранення…

Юрій Пінкевич хоче зробити на своєму хуторі, як сам висловився, райський куточок, де було б відчуття захищеності й комфорту. На це надихають слова, які почув ще від одного воїна, котрий побував тут: «Завдяки «Сахалінові» я дихати став». У планах чоловіка – облаштування стодоли, де можна було б спати на сіні, вночі споглядати зоряне небо і вдихати запах різнотрав’я. А вранці покидатися не від звуків машин чи тролейбусів, а співу птахів, яких тут – сила-силенна…

– Після цієї війни, – каже Юрій, – багатьом потрібна буде допомога. І не тільки тоді – зараз уже вона потрібна. Фронтовикам важко адаптуватися до мирного життя. Буде момент розчарування в суспільстві, коли людина може закритися в собі, запити. В цій ситуації необхідна реабілітація. Смисл свого життя зараз бачу якраз у тому, щоб нехай одному – двом допомогти знову відчути «смисл цивільного життя».

…Показав хуторянин і своє улюблене місце на річечці Вижівці, яка протікає неподалік. Ми стояли на дерев’яному місточку, за яким уже – Старовижівщина, споглядали за тим, як біжить вода з незвичним відтінком.

– Ви не зважайте на колір, – коментував Юрій. – Вода – чиста. Я тут купаюся, то знаю. Це – місце моєї сили. А червонуватого кольору вода набралася від торфяників, які залягають на дні.

Слухала чоловіка, в душі романтика (за час спілкування мала можливість у цьому пересвідчитися), й думала: «Як добре, що я не втекла з хутора, коли Юрій на початку нашої зустрічі сказав, щоб я… вимкнула диктофон, бо він «людина не публічна» й на загал нічого не розповідатиме. Було й таке. Але оскільки ви читаєте ці рядки, то це значить, що, незважаючи на такий «старт», розмова для газетної публікації відбулася.