Дух цієї великої і хорошої Людини – Ростислава Григоровича Кушнірука – залишиться в спогадах учасників хору «Посвіт» і їхніх родин назавжди.
«Посвіт» Ростислава Кушнірука вперше на найбільшій сцені країни виконав «Ще не вмерла Україна»
Минуло 9 днів, як не стало нашого шановного Ростислава Григоровича Кушнірука – заслуженого працівника культури України, лауреата премії «Одержимість» Волинського обласного фонду культури, обласної літературно-мистецької премії імені Миколи Куделі, журналістської премії «За служіння суспільству» від газети «Волинь» – великої Людини, яка вмістила в своє життя майже століття і насичене воно було важкими людськими випробуваннями
Неповторний Ростиславе Григоровичу! Саме так хочу звернутися до Вас. Бо Ви для нас, учасників хору «Посвіт», завжди будете залишатися неповторним. Всі ці дні, коли Душа Ваша відлетіла на Небо, спілкуюся з Вами і згадую наші розмови, Ваші спогади і мудрі Уроки.
І насамперед мені виринає з пам’яті отой маленький хлопчик Ростик, який послухався прохання дорослих і перевіз через пропускний пункт віз із соломою. Як потім вияснилося, в якій була захована зброя повстанців. Тож хлопчина ризикував своїм дитячим життям…
А потім той момент, коли всю Вашу сім’ю, за співпрацю старшого рідного брата з УПА, як «ворогів народу» вивезли в далекий, холодний Сибір, на спецпоселення. Далі – виживання в надскладних сибірських умовах у бараках, тяжка робота на лісоповалі, а потім – у кузні. Мабуть, там, у нелюдських умовах, Ви і загартувались як сталь. Це як у страшному кінофільмі… Скільки разів я слухала Ваші розповіді, і попри такі випробування Ви юнаком займалися самоосвітою, вивчили нотну грамоту і гру на музичних інструментах.
Бо нічого не проходить марно! На все життя Ви усвідомили й відчули на собі той вплив ненависного московського імперського гніту на українців. Ви часто згадували фразу, яку вимовив один із представників влади там, у холодному Сибіру: «Вот мы вас уничтожым – всех националистов – и приедем жить на Украину…».
Слава Богу, що у всі часи є в Україні сильні духом, мужні й мудрі люди, які завжди стають на захист своєї волі, і всі ті рашистські наміри будуть зруйновані!
Ви часто розповідали, що там, далеко, репресовані українці приживалися, тяжко працювали, але знаходили можливість гуртуватися, у вільну хвилинку співали українських пісень, і часто звучав дотепний український жарт… І такі жарти супроводжували Вас, Ростиславе Григоровичу, все життя – з Ваших уст це завжди було і влучно, і весело, і по-доброму.
Коли вдалася чергова спроба добитися дозволу повернутися сім’ї Кушніруків додому, то це було зроблено відразу, незважаючи на певне майно, яке там нажили за 14 років, чи роботу, а Ви, Ростиславе Григоровичу, на той час очолювали заклад культури.
А далі знову – випробування… Адже Ваш будинок забрали совєти, і довелося йти на чужу квартиру в Луцьку. Потім – навчання в середньому та вищому освітніх закладах, викладацька діяльність, робота з хоровими колективами і знову – боротьба проти радянських утисків, діяльність національного спротиву під постійним наглядом владних структур. Але тієї ненависті до імперської системи вистачило на ціле життя, і розуміння, що треба діяти всіма можливими способами, щоб руйнувати її з середини. Це і активна участь у Народному Русі, і перші синьо-жовті прапори в краї. А з метою «пробудження» заляканого і «сплячого» населення України, Ви зібралися разом із однодумцями у 1989 році – і так утворилася хорова капела, яку учасники назвали «Посвіт», взявши у свій репертуар цілий пласт, заборонених владою стрілецьких і повстанських пісень. Незабаром вперше із найбільшої сцени країни – Палацу культури «Україна» в Києві – до 50-ї річниці УПА у виконанні «Посвіту» пролунали теперішній славень «Ще не вмерла Україна», «Ой, у лузі червона калина», «Не пора, не пора» та інші пісні. І вже понад 35 років хорова капела незмінно працює в цьому напрямку, до речі, дотримуючись золотого правила від Ростислава Кушнірука: «Гімн України треба так співати, щоб аж мур трясся!».
Ми часто чули, як Ви, навіть у свої 95(!), повторювали вислів теж легендарного земляка Миколи Куделі: «Поки ноги носять, треба щось робити!», – і це нас теж надихало.
А ще пригадую, Ростиславе Григоровичу, як Ви працювали з 25-им томом «Літопису УПА», де брали віднайдені, але не виконувані повстанські пісні. Ще якісь приносили в хор самі учасники колективу, пам’ятаючи, як у дитинстві чули, коли тихенько співали в їх сім’ях. Ви віднаходили й записували від усіх можливих на той час носіїв заборонені пісні та вірші, й робили чудові аранжування для чотириголосого мішаного хору, а «Посвіт» усе це доносив до слухачів. В перші роки незалежності України це був єдиний колектив національного спрямування на Волині і в числі небагатьох – по всій Україні. Хорова капела під керівництвом Ростислава Григоровича співала і на найбільших сценах країни, і на найменших майданчиках.
Усі знали Вас, Ростиславе Григоровичу, як видатного митця, вольову й принципову людину з чіткою громадянською та національною позицією. Поряд із цим Ви завжди залишалися людиною з добрим, чуттєвим серцем. І це було так чудово, бо тієї доброти і розуміння, чудового почуття гумору вистачало на всіх: друзів, учнів, колег, учасників колективів – і це притягувало до Вас людей. Це притягнуло і мене…
Знаю, як Ви старалися відстояти мене на попередньому місці роботи. Ви часто згадували, як готували собі заміну з числа декількох людей, і, коли я залишилася без роботи, Ви відразу запропонували мені передати свою «диригентську паличку». Мені, зрозуміло, було важко стати на місце такого керівника, бо одна справа – співати в хорі (а це – з 2007 року), а зовсім інше – ним керувати! Але і тут Ви казали: «Не бійся, я співатиму в хорі – і при потребі допомагатиму». Ми часто чули, як Ви, навіть у свої 95(!), повторювали вислів теж легендарного земляка Миколи Куделі: «Поки ноги носять, треба щось робити!», – і це нас теж надихало. Тому я безмежно вдячна Вам, Ростиславе Григоровичу, що Ви справді, скільки могли фізично, завжди були з нами: співали, підтримували, направляли, стимулювали, іноді – сварили, коригували, а інколи – й хвалили, адже роботи було завжди багато – велика кількість різних концертних програм, виступів, виїздів по школах, фестивалях, мітингах, освяченнях повстанських могил і відкритті пам’ятників. Ми завжди були під Вашою, як наставника і доброго батька, опікою.
Ще хочу сказати за учасників «Посвіту» – які це чудові люди! Вже майже змінився перший склад хору, але той сильний дух відповідальності, порядності, доброти, національної приналежності, поваги і розуміння зберігається й до сьогодні.
Не можу не згадати й про духовне, бо любов до Бога у Вашому серці займала таке ж місце, як Україна. Ще малим хлопчаком допомагали на будівництві храму Покрови Пресвятої Богородиці в рідному Княгининку (тоді – Німецькому), розказували, як підносили цвяхи майстрам, що стелили підлогу. Як співали малим зі своїми тітками в церковному хорі, бо там – «співалося найкраще». Розповідали, як церква на той час мала бути католицькою (бо ж було ще за Польщі в 1939 році), але дорослі вночі замінили запис у капсулі, що закладалася у фундамент будівництва, на той, що в селі зводять православний храм. Як уже з початком Незалежності України відстояли з однодумцями, щоб церква стала українською, і як до останніх днів співали тут у церковному хорі, стараючись не пропускати богослужінь, де з шаною і сумом вас відспівували…
Ми всі неймовірно сумуємо за Вашим чудовим гучним голосом, за влучним жартом, підтримкою та зауваженнями.
Тепер, Ростиславе Григоровичу, будете нашим добрим Ангелом і з Неба направлятимете, бо увесь час звучать у «Посвіті», як заповіт, Ваші слова: «Тримаймося гурту, бо лише разом ми – сила!».
А ми пронесемо крізь життя Пісні, яким Ви дали крила. Щиро співчуваємо Вашій родині і молимося за Вашу Неповторну Душу. Вічна Вам пам’ять, Вчителю!
Алла ГАС, керівниця народної аматорської хорової капели «Посвіт»
«Композитор із руками коваля»
Такий титул я дав би світлої пам’яті Ростиславу Кушніруку, який відійшов від нас у засвіти на 96-му році життя
…З паном Ростиславом я міг, бодай теоретично, знайомитися наприкінці жовтня 1944 року в луцькому гетто, в якому накопичувався ясир волинян для вивезення у віддалені області СРСР. Наші стежки могли перетнутися і в ешелоні вивезення в неволю, але найбільш ймовірно уже там – у спецпосьолку №3 Нагорського району Кіровської області. На щастя для мене, мама обірвала таку можливість своєю зухвалою втечею з неволі, повернувши мене через тисячі кілометрів додому. А вже з 1950 року на висілці мама і пан Ростислав були добре знайомі, адже конюшня, де вона працювала конюхом, і кузня, де коней підковував коваль – тоді ще Ростик, розміщалися майже поруч. Врешті, виснажлива праця ковалем у Сибіру не притлумила жаги до музики та співу. Багато що він у сибірській глушині освоїв самоосвітою. Думаю, що заслання, як би це не виглядало парадоксальним, сприяло вихованню твердості, що привело до розуміння ваги свого таланту в становленні незалежної України. Повернувшись в Україну, здобув вищу освіту, успішно керував багатьма хорами, став одним із організаторів Народного Руху на Волині.
…Здороваючись із паном Ростиславом, завжди відчував, і не тільки я, а всі, що робота ковалем в спецпосьолку залишила незнищенний слід не лише у твердості його характеру, а й у твердих долонях. Останнє дозволяє йому носити чи не єдиний в Україні, а, можливо, й у світі, титул: «Композитор із руками коваля». А чи є на світі композитор, який міг/може підкувати коня? Не лише підкувати коня, але й викувати золоту підкову любові до життя, до музики, до України і Бога.
В його серці завжди були Україна та українське слово, не впадав у відчай, бо знав, що неволя – не вічна, а рідний край у серці – назавжди. Однією з підвалин духовного Храму, що його творив своїм життям пан Ростислав, була незнищенна українська народна пісня.
Виражаю з побратимами і посестрами щире співчуття родині Ростислава Кушнірука, а йому – Вічна пам’ять!
Антон СТУПАК, голова громадської організації «Діти репресій Волині».
Читайте також: «78 відсотків українців вважають, що країна не зробила достатньо для підготовки до вторгнення росії».
