Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші (Серія №13)

Продовження. Початок у газеті «Волинь» №№39 – 50 за 2025 рік

---

Серія №13: «Як кололи баби кабанів…»

«Миколай у нас цього року був… дуже уважний»

Велика Груша прокидалася повільно, як вареник у парі: ще не готовий, але вже пахне. Над снігом ліниво курився дим, ворони сипалися з неба, наче хтось зверху трусив мішок із пір’ям, а з хати Палажки линув аромат борщу, запланованого «на пробу». Село дихало у такт свята Чудотворця Миколая – повільно, з урочистою лінню.

Палажка саме зав’язувала хустку, коли в дверях з’явився він – Левко. Чистенький, підголений, у вишиванці під пальтом. Він зайшов у хату впевнено, як артист на сцену.

– Добрий ранок! Їхав до вас – зустрів Миколая. Просив передати мандаринки, – сказав, викладаючи пакунок, що одразу вибухнув запахом цитрусу.

– Миколай у нас цього року був… дуже уважний, – відповіла Палажка, ковзнувши поглядом від банки біля печі до сертифіката під подушкою.

У цю мить у дверях виник Омелян.

– А мені Миколай нічого не залишив! – обурився він. – Добре, хоч різки не поклав…

Палажка зітхнула. Таємниці – то не пояснення, а натяки. А іноді – й нічні походеньки з банками.

Ще за мить вбігла Параска – у нових капцях, з обличчям, що світилося кремом із ромашки, і поглядом, повним енергії, як у зарядної станції на сонячних батареях. Вона зайшла, як акторка, що повернулась із Голлівуду, де грала саму себе в ролі жінки, що пережила все – крім… весілля з Левком.

Тоді Палажка, аби розрядити ситуацію, дістала два фірмові пакети від газети «Волинь» із написом: «Все у ваших руках. Тому ніколи не опускайте руки». А з них – однакові галстуки.

– Миколай не встиг. Просив передати через листоношу Івана Почуй-Зубрицького…

– Колір – якраз під мій піджак. Чи, може, під нове життя? – прокоментував Левко.

Омелян пирснув:

– Я що, тепер до курей у галстуку буду ходити? Півні подумають, що я на конференцію!

– А до Палажки будеш тепер груші носити, як пан, – підколов Левко.

Волонтерська ініціатива і «свиняча мобілізація»

Після сніданку, а Палажка запросила на свій борщ усіх, Левко знову став серйозним. Голос його змінився – став глибоким, із нотками відповідальності.

– Я ж не просто так приїхав. Хлопцям із передової на Різдво треба передати щось справжнє. Закрутки, тушонки, смалець. Вони мають знати, що ми – з ними, а не тільки в телевізорі з новинами.

– Та ми тільки за! – сказав Омелян. – Ми вже на дрон Остапові дозбирали ті три тисячі, що не вистачало після концерту Юрка Поліщука і «Чорних черешень» у Великій Груші. І саме на Миколая він уже мав отримати через волонтерів цього «бомбера» – аж 31 тисяча пішла на нього. Зате начуватимуться загарбники…

– Я думаю: завтра поїдемо на ринок і купимо кабана, – перебив його Левко і почав викладати план, як стратег на кухонній дошці. – Заріжемо, законсервуємо…

– А нащо купувати? – втрутилася Параска. – Ми ж із Омеляном саме планували колоти перед Різдвом. Наш гладкий, як сільський голова після жнив. Для нашого внука ми готові все віддати, – тороторила Параска, яка ще й досі відчувала дивний «удар струмом», після того, як сьогодні Левко при зустрічі поцілував їй руку по-панськи. Таке відчуття було і після того, як він тиснув руку на прощання, коли вирушав у своє місто із Великої Груші.

– А я із сусідами поділюся своїм навпіл, – вставила своїх п’ять шагів (скоро вже буде не копійок) й Палажка. – У мене кабанчик не гірший! Хоча мій Вуйко, здається, на дах хліва заскочить, коли почує, що про свіжину говорять.

– Чудово: один кабан – на фронт, другий – на зиму. Але, – глянув на бабів, – не пересваритесь?

– Ми не з тих! – в унісон вигукнули баби. Але в очах – «Побачимо, як поділимо сало».

Операція: «Полювання на домашніх кабанів»

Кабан Параски і Омеляна втік у сосняк, вони – за ним. Параска – у фартуху, в чоботах «на ваті» і з мішком на перев’яз через плече, схожа на кулінарну партизанку, що вела наступ із димом і салом. Омелян – із величезним ножем, який, здається, востаннє бачив сонце ще за Горбачова. А за ними біг Левко зі швайкою – справжній ударний загін свиноколів. Палажка почала скликати людей на лови.

У лісі лунали вигуки:

– Та не туди! Він у чагарниках! Левку, не зачепи гриби!

– Це не гриби, це – вепрячий слід!

…Кабан Палажки вскочив у курник. Курка Сніжка одразу знепритомніла – останнє, що вона побачила, був кабан у стрибку. Півень Петрусь втратив не лише пір’я, а й довіру свого курячого гарему – тепер його кликали просто «той, що не врятував».

Крик, лемент, тупіт, клацання вікон і «Йой, знову свиню колють!» було чути на всі кутки села – і на Печихвостах, і на Заваллі, і на Вовчому Броді, і навіть аж на Дулях, де давно вже тільки діди й антени лишилися.

На ці звуки примчав дільничний Петро Вареник – у формі, в кашкеті з кокардою, із рацією, яка працювала лише на погоду, і… газовою лампою, бо здогадався причину лементу.

– Готовий і до м’яса, і до протоколу! В кого ще на ділянці свиня втекла – зголошуйтесь!

Полювання тривало дві години. Один кабан здався після того, як почув пісню «Несе Галя воду» у виконанні Омеляна – на третій куплет він просто ліг на бік і заскімлив. Другий – сам підійшов до Левка, коли почув, як той точить швайку й мугикає «Підманула – підвела».

Після такого в селі зросла напруга – кажуть, ще трохи, і кабани самі б чергу вишукували, кого першим колоти.

…Кабан №1 від Параски і Омеляна – повністю «пішов» на фронт: тушонки, кров’янка, сало, ковбаски. Банки підписано: «Остапу», «На Схід», «Стратегічне сало». Підписи робила Палажка – каліграфічно, з петлями і закарлючками, бо як не гарно – то й фронту не годиться.

Кабан №2 від Палажки – на зиму, навпіл для обох сусідів. А от поділ…

– Тобі більше, – почала Палажка, бо ж ділили її кабана, якого вона рік годувала. – Бо ти взяла сальце з боків. І боки, між іншим, ширші були.

– А ти більше відрізала з хребта! Там м’яса – як на три цебрика!

– А вам дістався хвіст!

– А тобі – більше вухо! Те, велике, як мій радіоприймач!

– А ти забрала легені, хоч казала, що дихаєш без них!

Ганяючись за щастям, одного разу ви все ж зрозумієте, що весь цей час воно було 
у вас під носом (Бернард Шоу).   

Омелян не витримав цих слів і… стукнув ложкою по столі:

– Не ділите – я все з’їм. У мене – печінка міцна. І совість теж.

Петро Вареник, уже сидячи за столом, лише спостерігав:

– Якщо що – оформимо акт про «нерівномірний розподіл туші в умовах підвищеної емоційної напруги». Це буде прецедент!

– Ми поділимо! – хором вигукнули баби. І почали різати вже на «чесне око» – одне дивиться, друге закриває. Вийшло не дуже рівно, але чесно. Як і має бути між сусідами у Великій Груші.

Романтична… свіжина

На столі: борщ із кров’янкою, мізки з цибулькою, сало, узвар і, звісно, кумівський напій – «Самогон по-Великогрушівськи». Петро Вареник сидів гордо, як офіційний спостерігач. Хоч і від п’ятдесяти грамів не відмовився. Тричі… «Ну як не випити за любов?».

Справді, як? І дільничний Вареник навіть приготував свій коронний тост:

– Дорогі жінки, щоб ваші руки боліли від подарунків, губи – від поцілунків, а тіло – від інтимних стосунків, – і голосно-голосно засміявся, як ірже червоний кінь Івана Лошака із Завалля.

А потім, зрозумівши, що, може й переборщив трохи, вийняв зі своєї куртки конверт із сердечком, розгорнув його і, перед тим, як прочитати, сказав:

– Он я вам казав, що Миколай мені приніс термос і шкарпетки… Але ще був один подарунок. Просто листівка із сердечком, де такі слова: «Ганяючись за щастям, одного разу ви все ж зрозумієте, що весь цей час воно було у вас під носом» (Бернард Шоу). Не скажу – від кого… – почервонів дільничний.

Його із чемності не розпитували. Взагалі, після цього тосту Параска чомусь дивилася не на Омеляна, а на Левка. І не просто так, а як на теплий плед. Левко зиркав по черзі, то на Палажку, то на Параску, як на рецепти, які хочеться переписати. Палажка – на галстук Омеляна, думаючи, чи не вкоротити трохи. І, як «шпигунка», паралельно думала, хто ж таку листівку передав дільничному Варенику. В Омеляна в голові крутилися дві проблеми: чого це дружина не гаркнула на нього, коли він зупинив її сварку з Палажкою, стукнувши ложкою по столу, і що тепер Палажка знову буде не його…

На «коня» слово взяв Левко.

– Друзі, ще якихось два місяці я вас взагалі не знав, а тепер ми вже, як родичі. Он яку добру справу нині зробили. Дякую! Зараз приїде бус – і ми повеземо презенти з Великої Груші в прифронтову зону. Але на Різдвяну вечерю, якщо запросите, – продовжив Левко, – то почуєте від мене й іншу цікаву новину… Головне, щоб нинішні Різдво і Новий рік були без обстрілів, щоб ніхто не гинув і настав мир.

Тим часом Мурчик-Копілотик фіксує у своєму щоденнику: «Кабани – знешкоджені. Сало, ковбаса і тушонки – у банках. Галстуки – при ділі. Параска – світиться. Левко – щось задумав. Палажка думає, чи всіх видів банок із варенням передала для хлопців на передову. Омелян радіє, що Левко від’їжджає. А дільничний Вареник підозрює… заручини».

Далі буде… у 2026 році

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом)