Щороку на географічній карті України не стає кількох сіл. Вони відходять в минуле, неначе в небо. Тихо і ніби непомітно...
Щороку на географічній карті України не стає кількох сіл. Вони відходять в минуле, неначе в небо. Тихо і ніби непомітно. Так іноді відходять від гурту в загадкову самотність скривджені неувагою, нерозумінням та несправедливістю люди. Так не стало 2004 року в Горохівському, зокрема, районі Скабарівщини. А тоскний сум у вікнах порожніх будинків нагадує, що процес цей продовжується.
Петро БОЯРЧУК
Найпростіше пояснити це повільне згасання складною демографічною ситуацією, позаяк упродовж багатьох літ народжується у нас людей значно менше, ніж відходить у засвіти. Досить сказати, що останнім часом від’ємна різниця між числом померлих та новонароджених тут постійно сягала кількох сотень. У 2001 – 2003 роках, наприклад, Горохівський район, коли орієнтуватися на рівень звичайного відтворення, недорахувався понад 400 людських життів. Але за всіма цими аргументами усе ж залишається якась недомовленість, щось до кінця не уточнене і не з’ясоване. Про це і подумав, коли узявся дослідити, з якого часу народжуваність у Горохівському районі почала поступатися перед смертністю, і вийшов на найбільш, здавалось би, благополучні роки саме з ряду тих, що їх дехто воліє вважати в суспільному розвитку минулого кращими. Так от, у 1982 році в Горохівському районі народилося лише на 89 осіб більше, ніж померло, а вже у 1985-му — на 87 осіб менше, ніж народилося в році 1982-му. І того ж 1985 року померло тут приблизно на 60 осіб більше, ніж народилося. Відтак спад народжуваності, який почався помітно раніше, перекотився через критичну межу і, хоч до сьогодні темпи втратив, усе ще випереджає смертність. Чому ж саме період між 1982 і 1985 роками став у цьому одвічному, але природному змаганні життя зі смертю переломним? У пошуках відповіді і зауважив циклічність подій, що після сорокових років минулого століття відбувалися приблизно через кожні двадцять літ і, як висловилася у розмові зі мною секретар Вільхівської сільської ради Галина Проць, в окремих випадках – „не за нашої пам’яті”. Однак, хіба уродженець Козятина Горохівського району мій приятель і колега по професії нині пенсіонер Володимир Пушкарський залишився одним у матері сином гіпотетично не через те, що батька його в 1941 році ні за що розстріляли в Луцьку перші совєти, а мати так і зосталась довіку без пари? Тим часом 22 – 23 червня 1941 року в луцькій в’язниці без відповідного присуду, а лише тому, що комуно-більшовизм запідозрив у них потенційних ворогів, було розстріляно за одними даними 2000, а за іншими – до 4000 здебільшого сільських молодих чоловіків та хлопців. Скільки родового селянського коріння волиняків, плід із якого міг бути у шістдесятих, відрубали перші тоді совєти воднораз? А згасання села Скабарівщина гіпотетично хіба не з того почалося, що, здійснюючи каральну акцію, спрямовану на придушення національно-визвольного руху на Волині, гітлерівці у травні 1943 року воднораз знищили тут 28 осіб? Що з червоних фронтів минулої війни теж хтось сюди не повернувся? Що й другі, як у нас говорять, совєти, продовжуючи боротьбу з „ворогами народу” після звільнення території від гітлерівських окупантів, цього села своєю увагою не обминули? А тим часом ті, хто, тут виростаючи, мав би народжувати у згаданих шістдесятих, здебільшого звідси вибралися. То коли спохопилася влада прокладати до Скабарівщини гравійку, що так і залишилася недобудованою, нічого це вже не міняло. Це ж шістдесяті роки минулого століття пригадуючи, мешканець села Ощів Горохівського району Володимир Грищук сказав, що, окрім нього і ще одного когось, ніхто із тодішніх хлопців та дівчат його вулиці в селі не залишився, і аби ще й він був виїхав, то сьогодні вулиця була би майже всуціль вулицею порожніх будинків. Хоч для нормального життя нічого тут, здавалось би, тепер не бракує. Що ж трапилося в шістдесятих? Замість відповіді така ось фраза: „Ми тоді всі, як з прив’язі зірвались. І батьки мало кого стримували. Навпаки, старалися, щоб діти пробивались у місто”. Адже доти сільське населення паспортів не одержувало, відтак і було „безвиїзним”, почуваючись, неначе в якомусь кріпацтві. То коли раптом „прив’язь” відіпнули, мало не кожен з молодих і нічим іще не обтяжених, не ймучи віри, що змога така триватиме довго, намагався відбігти від тої неволі якнайдалі. Точнісінько так, як всіма способами відкараскувалися від неї з початком колективізації в сорокових роках декотрі горді господарі, і як у вісімдесятих, зігнані з місця вирішальним, так би мовити, натиском системи на хутірські оселі, замість переноситися в так звані центральні колгоспні садиби, вибиралися в міста. Про це і думав, занотовуючи до блокнота почуте спочатку від Галини Проць, а потім і сільського вільхівського голови Романа Ковалюка та голови місцевого приватно-орендного сільгосппідприємства Григорія Шеремети, як і від мешканців декотрих сіл Вільхівської сільської ради. Колись разом із Ощевом і Терешківцями, що наприкінці вісімдесятих з утворенням Терешківської сільської ради від гурту цього відійшли, до неї належало сім сіл. Тепер — фактично п’ять, а юридично лише чотири – Вільхівка, Ярівка, Софіївка та Діброва. Селом-привидом, що начебто є, але якого водночас вже не існує, стала Вільгельмівка. „Я прийшла на роботу в сільську раду 1978 року, то Вільгельмівку вже давно не мали за окреме село, – сказала Галина Проць. –Тепер про неї нагадує хіба що назва автобусної зупинки на трасі Луцьк – Горохів. Але її за СРСР були за чиєюсь вказівкою переінакшили на Вільхівку”. Окремою адміністративною одиницею Вільгельмівка була у довоєнні та перші повоєнні роки. Тепер вже ніхто точно не відає, скільки мала дворів, але клуб існував ще до 1972 року. Тим часом медичного пункту не було тут ніколи, а школа , якщо була, сказали мені, „то хіба за чехів, бо село було більшістю жителів чеським”. Чехи, спонукувані тодішньою владою та усе тією ж її боротьбою з „ворогами народу”, вибралися на історичну свою батьківщину переважно після 1945. Натомість влада оселила тут українських переселенців з Польщі. Але другого, так би мовити, дихання Вільгельмівка з ними не отримала. „ Хіба ж, — почув я в цьому зв’язку від жителя Ярівки Григорія Залевського, — наслані люди могли там прижитися? Що їх там мало тримати?” Село почало порожніти. Особливо після того, коли, хоч і виходить центральною вулицею на трасу Луцьк — Горохів, його було оголошено неперспективним із забороною житлового будівництва. Зникнення Вільгельмівки із карти Горохівщини – справа недалекого вже часу. Десять із кільканадцяти будинків, що зосталися без господарів, — переконливе тому підтвердження. І навряд чи когось привабить тепер Вільгельмівка прилеглістю до автотраси. Бо не тільки твердого покриття не має одна-єдина її вулиця та газу, а навіть вода в криницях почала віднедавна зникати. Молодшого ж віку мешканців на тій вулиці – керуючий відділком вільхівського сільгосппідприємства в Софіївці та Ярівці Олександр Рудь, котрий тільки з йому відомих міркувань і від недавньої пропозиції переселитися у Софіївку, де газопровід та водогін, категорично відмовився, та Володимир і Галина Щуцькі, котрі теж не хочуть полишати рідного обійстя. До речі, у Вільгельмівці на всеньке колишнє село (тепер офіційно воно вважається вулицею Софіївки, хоч є за кілька від неї кілометрів) – одна-єдина дитина дошкільного віку. Тим часом і давнє українське село Діброву очікує, на думку його жителів Ярослава та Ольги Балясевичів, доля Вільгельмівки. Колись у Діброві було тридцять селянських садиб. Тепер — лише дев’ятнадцять, але й із них вісім стоять пустками. А те, що в дванадцяти садибах є малі діти, наразі тільки спонукає дорослих їх мешканців подумувати про переселення навіть і в ту ж Вільхівку. „У нас тут, — розповів Ярослав Балясевич, — окрім асфальтованої дороги, яку ще колгосп колись проклав, та газу, що його за свої гроші на одній вулиці провели, — ні медичного пункту, ні автобуса, ні навіть телефону”. Початок занепаду села лежить, як зауважив і Роман Ковалюк, в тих роках, коли Діброву було теж оголошено неперспективною і коли її корінного мешканця Йосипа Кудлю мало до суду не потягли за те, що потаємно від влади збудував новий дім. Той самий, в якому живе тепер і Йосипова дочка Світлана з чоловіком та двома дітьми. „Потім, — зауважив Балясевич, — сказали, що можна будуватись. Але не було вже охочих. Здається, що Йосипова хата, з усіх тут збудованих, є в Діброві остан- ньою”... Чуємо: це українське село зберегло для України її українство, а насамперед її мову, традиції та звичаї. Бачимо: це з села в усі часи брала держава щонайбільше і людьми, і продукцією від землеробства та тваринництва, і коштами навіть тоді, коли саме село ледве зводило кінці з кінцями. Знаємо: це здебільше його енергією молодила держава і життєву свою снагу, і творчий потенціал та фізичну силу. То чи не пора вже і про нього потурбуватись?
