Корінний лучанин Микола Дацюк неабияк здивував знайомих: він продав свій великий будинок у Луцьку, перебрався із сім`єю у неблизьке від обласного центру село, і тепер живе у хаті разом з телям, а кожні дві години годує із соски поросят...
Корінний лучанин Микола Дацюк неабияк здивував знайомих: він продав свій великий будинок у Луцьку, перебрався із сім`єю у неблизьке від обласного центру село, і тепер живе у хаті разом з телям, а кожні дві години годує із соски поросят.
Василь УЛІЦЬКИЙ
НЕ ТАКИЙ, ЯК УСІ - Ну, добре, хочеш в село - перебирайся, навколо Луцька їх багато, але чого пертись аж у Мильськ - за 50 кілометрів від обласного центру? - казали Миколі. - А я просто взяв карту, подивився, де більше лісу, і на тому місці зупинив свій вибір, - усміхається молодий чоловік. Таким Микола був завжди. Мав власний погляд. Дарма, що нерідко його вчинки викликали щонайменше подив. Як от, наприклад, з армією. Маючи військовий квиток, буквально наполіг на тому, щоб взяли служити. Це тоді, коли однолітки шукали будь-яких шляхів, аби уникнути війська. З армії привіз добірку газет, де писалося про його зразкову роту... Або історія з будинком. Вирішив собі, що двокімнатна квартира, де жив з матір`ю, - не та територія, де можна відчути себе хазяїном. Не довго думаючи, продав квартиру і купив на Львівській недобудовану хату. "Коробка" лякала усіх горами сміття і порожніми отворами для вікон і дверей. А Микола примудрився самотужки протягом трьох років довести хату до ладу! - Спочатку ходив, дивився, як інші роблять євроремонти. Потім став підсобляти, а згодом вже сам заробляв на ремонтах, - згадує він. - Своїми руками зробив усе - від електрики і штукатурки до сантехніки. Якщо хоча б метр квадратний щодня робити, то за рік порахуйте скільки вийде! Здавалося б, є гарна велика хата, добрий заробіток - замовлень на євроремонти не бракувало - сиди і не рипайся. Так би зробила більшість. А Микола тим часом видав іншу, зовсім вже "дурну", з погляду загалу, ідею - перебиратись у село! Мало, мовляв, йому і півтори сотки території біля дому. Треба, щоб "садок і ставок", і місце щоб під гойдалку дитині, і для альтанки великої. Люди часто бояться різких рішень і змін у житті, а Микола з якоюсь спокійною впевненістю знову йшов на "авантюру", яку, втім, просто вважав "власним шляхом". Продав виплеканий своїми руками дім! Покупці заїхали до нього випадково - не думали купляти житло в цьому районі. Але коли побачили хитромудро спроектований будинок - купили. Дуже вже їм сподобався величезний зал, де не було половини стелі, а зі сходів, які вели кудись під дах, проглядалась вся кімната.
ДЛЯ ФЕРМИ ПЕРЕКУПЛЯВ ВКРАДЕНЕ НА... ТІЙ ЖЕ ФЕРМІ Простір, спокій, город і свіжі продукти. Усе це Микола отримав у селі, як і хотів. - Я купив ще одну хатинку за селом і гектар городу. Коли приїздили друзі - возив туди "на природу". Краса. Ні з чим не зрівняєш. Але ж не ради цього перебиратись у село... Селяни не могли зрозуміти, що ж пригнало молодого міщанина - та ще й з дружиною, дитиною і матір`ю - до них у "безробітне" село. Микола зізнався, що й сам не зовсім уявляв, що має робити. - Запитую у людей: "Чим тут у селі можна зайнятись?" - "Ти що, чим тут займешся? Тут все у збиток", - кажуть. А я знаю: якщо дуже захотіти і все робити правильно, то нічого у збиток не буде. Чи здійсниться мета, залежить від того, наскільки ти цього насправді хочеш, - така філософія Миколи. Мета з`явилась - ферма. Не просто перебрався в село, а ще й зайнявся сільським господарством. Саме у тваринництво Микола вклав решту виручених від продажу у Луцьку хати грошей. І компаньйонів знайшов собі серед місцевих - подружжя Свістунових, Володимира та Мирославу. - Володя - зварювальник. Якось мова зайшла про те, що треба їхати в місто шукати роботу, - згадує Микола. - "Навіщо, - кажу, - працювати на когось? Треба створювати щось для себе"... Микола викупив ферму, взяв в оренду 13 гектарів землі, потрохи став назбирувати худоби і свиней. Перша корова, яка з`явилась в їхньому колективному господарстві (а як його ще назвати?), - та, яку Свістунови привели зі свого хліва (зараз тримають 12 голів худоби). Довелось й Ірині, дружині Миколи, яка теж зростала в місті, вчитись доїти корову. Тим самим методом - "набиванням гуль" - вчиться сільському господарству й Микола. Якщо і трапляються іронічні коментарі серед місцевого люду ("хай спробує нашого хліба!"), на них не зважає. А щоб краще розібратись у тому, як функціонує свиноферма, "затисався" було навіть у бригаду будівельників, з якою їздив будувати свинокомплекс у сусідню область. А свою ферму знову ж таки доводили до пуття власноруч. Робили ремонт, підводили електрику, воду, монтували доїльну систему. Іронія нашого життя: щоб відновити приміщення ферми, довелось викупляти в односельчан назад деяке обладнання, яке колись потягнули з тієї ж таки ферми! Багато чого познаходили на скупках металобрухту.
В МІСТО ПОВЕРТАТИСЬ НЕ ХОЧЕ - Люди дивуються: Микола - майстровитий, вміє робити євроремонти, на них міг би більше заробити, ніж на тих коровах, а все одно робить по-своєму, - каже компаньйонка Мирослава. Хтось дивується, а хтось, можливо, вже й придивляється, вважає сам Микола, - чи й собі чогось подібного не зробити. Чоловік підрахував: щоб стати на ноги, йому треба хоча б чотири роки - якщо самотужки. А якби підтримала держава - два. Наразі ж у нього навіть трактора нема! Розуміє, що перші три роки буде "дуже важко", тим паче з такою "любов`ю" держави до села. ...Тим часом перший "важкий" вже позаду. І здаватись Микола, схоже, не збирається. - Сільське життя - не важке, - навіть ошелешує. - Воно різнокольорове. Не те, що в місті - ходить людина з дня на день на завод і дивиться на одну і ту ж деталь. А тут весь рік щось змінюється. Звісно, людині завжди чогось не вистачатиме. Дай мільйон - захоче більше. Але важливо вміти радіти тому, що маєш. Я от вже не можу довго бути в місті. Нещодавно у партійних справах мусив бути у Луцьку кілька днів, то не міг дочекатись, коли вже в село повернусь. Микола каже, що є відчуття: він - у правильному руслі, село - це його. Новоспеченого селянина радує і теля, яке оселили на час морозів у хаті, і поросята, яких треба кожні дві години, в тому числі і вночі, годувати з соски. Не знали колишні міщани, що не можна одразу відлучати поросят від свиноматки. От хрюша й відмовилась від приплоду, але подбали про нього люди...
