Це тільки окремі зразки брудної передвиборної продукції, яка постійно величезними тиражами розкидається по всій Україні прокладає дорогу до парламенту?...
Це тільки окремі зразки брудної передвиборної продукції, яка постійно величезними тиражами розкидається по всій Україні прокладає дорогу до парламенту?.
Володимир ЛИС
Видатному російському поету Олександру Пушкіну належить висловлювання, яке літературознавці вважають універсальною формулою, яка добре виражає суть літератури взагалі і яке починається так: «Почему нам нравятся сочинения князя Вяземского? Потому, что он пишет о себе». Петро Вяземський, про якого так тепло відгукувався Олександр Сергійович, справді був гарним поетом, прозаїком і літературознавцем. Він прожив довге життя і залишив після себе багату літературну спадщину. До 100-річчя від дня його народження, яке було 1892 року, у Санкт-Петербурзі вийшла збірка спогадів про нього. Був там і цікавий спогад Євгена Горчакова, родича відомого російського дипломата Олександра Горчакова. Він описує, як був секундантом на дуелі між Вяземським і таким собі дженджуристим російським дворянином Р. Цей останній заслужив недоброї слави, бо не повертав борги і зваблював молоденьких дівчат. Одного разу Вяземський на світському рауті висловив про цього негідника все, що він думав про нього. Той кинув йому рукавичку. Вяземський виклик прийняв. За правилами під час дуелі він мав право стріляти першим і, як пише Горчаков, ніхто із трьох присутніх на дуелі, в тому числі і сам Р., не сумнівався, чим закінчиться дуель. Тим більше, що молодий князь був відмінним стрільцем. Але він несподівано вистрілив у повітря. Повагавшись, його суперник також вистрілив у повітря. Дорогою назад в кареті Горчаков запитав, чому Вяземський так вчинив. — Я справді хотів вбити цю сволоту, — зізнався Вяземський. — Але я вчора зустрів його матінку і вона дуже тепло говорила про сина. Сьогодні там, в лісі, я побачив перед собою її обличчя, подумав, як вона плакатиме над померлим сином. Вона його справді дуже любить, і вона ж не винна та й не знає, що син — негідник. Якщо ж взятися досліджувати історію дуелей не лише в Росії, а й скажімо, у Франції, то є чимало прикладів, коли суперники виявляли ось таке благородство — стріляли у повітря або втикали в землю шпаги. Майбутній декабрист Кончаковський вистрілив у повітря, коли дізнався, що в його ненависного опонента дружина вагітна. Зрештою, історія знає лише одне ім’я, коли у відповідь на постріл у повітря інший дуелянт холоднокровно застрелив благородного суперника. Так вчинив вбивця Михайла Лермонтова Мартинов. Ім’я його назавжди залишилось проклятим. Ці випадки мимоволі згадуються, коли стаєш свідком дедалі більшої кількості словесних і писемних сучасних дуелей під час нинішньої передвиборної кампанії. Тут уже про благородство говорити не доводиться. Кілька днів тому один з наших читачів приніс і поклав мені на стіл листівку, в якій закликають не голосувати за кількох, як там називають, «зрадників Майдану з «Нашої України». Названо їхні прізвища, подані портрети і під якими номерами вони йдуть у списку блоку. Серед них значиться і Волков під номером 44. — Зачекай, я нічого не розумію, — сказав мій колега. — Але ж Олександр Волков не йде у народні депутати. Ні від «Нашої України», ні від Блоку Юлії Тимошенко, з яким його пов’язували, у штабі якого він, здається, і досі працює. Ну, грубо спрацювали чорнопіарщики. Ні, як виявилося, не настільки вже грубо і примітивно, як може видатися на перший погляд. Справа в тому, що під прохідним номером 44 у списку блоку «Наша Україна» справді значиться Олександр Волков. Тільки не той Волков, якого колись називали «директором українського парламенту», колишній директор овочевої бази, друг Леоніда Кучми і екс-олігарх, а знаменитий у минулому баскетболіст, нині відомий тренер і президент БК «Київ». Той самий Олександр Волков, який кілька років тому був призначений головою Держкомспорту, проголосив доволі прогресивну програму, взявся розгрібати бюрократичні завали в цьому корумпованому відомстві та через кілька місяців був «з’їдений» міністерськими бюрократами. Той Волков, який справді, як і багато порядних людей, приходив на Майдан і виступав там, і, звісно, Майдану не зрадив. То, може, автори листівки-компромату просто помилилися? Що це не так — свідчить те, що вони, подаючи портрети всіх інших «зрадників», не подають ні портрета Волкова-«директора», ні справжнього кандидата Олександра Волкова, а замість нього вміщують портрет... Євгена Червоненка, нинішнього запорізького губернатора, який у депутати також не йде. Отож, хитрий розрахунок, що потенційний читач і виборець проковтне цю наживку. І що цим піарщикам до того, що зачеплено, принижено гідність дуже достойної людини, яка, на жаль, тепер не може викликати на дуель. Зрештою, невідомо, кого і потрібно було б викликати, бо, як уже промайнуло у пресі, того підприємства, яке зазначено під листівкою, насправді, в природі не існує. Можливо, хтось із читачів пам’ятає матеріал, в якому я писав про свого земляка Івана Грицюка, який до війни жив на хуторі неподалік від Великого Згоранського озера (про те, як зустрічали Різдво 41-ого разом з червоноармійцями). Іван Петрович, доля якого по війні закинула на Донбас, час від часу саме взимку навідується в рідні краї. Ось і кілька тижнів тому після чергової поїздки завітав до редакції. Таким схвильовано-збентеженим я його ще не бачив. Виявляється, перед тим, як повертатися до теперішньої домівки, він зайшов до штабів кількох проукраїнських партій і блоків у Луцьку. А схвилювало його те, що йому поряд із агітаційними матеріалами у штаб-квартирі одного нібито помаранчевого іменного блоку запропонували і відвертий компромат на своїх вчорашніх побратимів. — Я спитав їх: ви що ж хочете, щоб я це показував там, на Донбасі? — Погляд мого земляка промовляв виразніше за слова. — А мені у відповідь і кажуть — а що тут такого? Хай знають, хто насправді вболіває за Україну. Та якби я привіз ці листівки до себе, то кращої агітації за Януковича і не треба було б... Ну як мені було пояснити людині, яка з того, трохи далекого для волинян краю, дивиться іншими, захопленими очима на тих, хто, як він вважає (і, як виявляється, не лише такий один «западенець», а й дедалі більше, хай і не так швидко, як хотілося б, і вже значна частина природжених «східняків»), що ті, хто бореться за Україну, за українські ідеали, за справжню незалежність, володіють справді високими моральними якостями і дуже відрізняються від тих, з якими їм доводиться стикатися у повсякденні. Існує думка, що з подальшим розвитком прогресу у високотехнічному і високоцивілізованому хоча б за зовнішніми ознаками суспільстві, людина стає дедалі моральнішою. На жаль, досвід нашої повсякденності доводить, що це не так. Саме брак культури, а відтак і моралі, справжнього, а не показного благородства, доводить до тих аморальних вчинків, які ми доволі часто спостерігаємо під час нинішньої передвиборної кампанії. Коли мені комуністичні ортодокси кажуть про те, що ті, хто прийшов до Руху, до демократичних партій, перед тим побувавши у Компартії, зрадив свої ідеали, я нагадую, як до тієї партії огульно заганяли, як без цього не можна було зробити кар’єри, в хорошому значенні цього слова, ні чогось справді добитися представникам технічної і творчої інтелігенції. На жаль, багато сучасних політиків не просто прозрівають, роблять свідомий вибір, а з такою легкістю міняють погляди, партії, ідеології, що своєю поведінкою лише посилюють зневіру у будь-яку ідеологію, будь-які ідеали взагалі. Таких прикладів, як не прикро, можна навести безліч. Нещодавно мені довелося вислухати розповідь мого знайомого політика про скаргу чиновника, дуже високого рангу, котрий у черговий раз поміняв партію. Бідолаха скаржився, що переходячи у свою нову партію, де, як він сподівався, його обігріють посадою і мандатом, він видав майже всі таємниці своєї попередньої партії. А ті взяли і засунули його до... непрохідної частини виборчого списку. Він обіцяв гідно помститися. А мені чомусь пригадалося, як хан Батий радісно приймав колись на Русі зрадників, обігрівав їх, користувався послугами, та, підійшовши до кордону чергового князівства, замість обіцяної посади відправляв у безлюдний степ з ярмом на шиї. Інший активний політик місцевого значення прославився донедавна як активний антисеміт, який на всіх-усюдах трубив, що головне зло у нашому житті від підступних євреїв. Навіть замітки на цю тему пописував і друкував. І ось раптом у своїй партії, при конфлікті, прийняв сторону керівника з виразним саме єврейським корінням. І тільки тому, що той в разі перемоги пообіцяв (і зробив це) включити до виборчого списку на хорошому місці. Тепер наш кандидат, і, мабуть, таки депутат, успішно бореться з тими, кого донедавна вважав найбільшими своїми союзниками. При цьому не гребує ніякими методами. Кілька днів у поважному залі представники дуже проукраїнської партії агітували голосувати за неї. Прийшла туди і лучанка пані Тетяна. Спочатку вона уважно слухала хороші слова про підтримку української мови і українського виробника, про українську історію. Але згодом приїжджий лідер перейшов до виразної «мочиловки». І тут пані Тетяна (до речі, з родини репресованих) зрозуміла, що головна мета оратора — злити якомога більше компромату на «Нашу Україну», зачіпаючи і Блок Костенка і Плюща, БЮТ. Коли вони почали поставати вже «огидно антиукраїнськими», вона не витерпіла і покинула зал. Спроба дискусії закінчилася чемною порадою «вийти провітритися». А в спину летіли образливі слова, які тут наводити не хочеться. — Ви знаєте, я йшла по змерзлому снігу, а чомусь здавалося, що під моїми ногами пекучий вогонь, — казала ця жінка. Колись, якщо пригадуєте, київський князь Святослав, який прославився хоробрістю і, як дехто вважає, підступністю, все ж попереджував своїх супротивників: «Іду на ви!» Тепер так не прийнято попереджувати. І тому навіть від працівників кількох виборчих штабів доводиться чути, що найбільша мрія — прокинутися 27 березня і знову відчути себе «нормальними людьми». Наостанок хочу сказати про ще один спосіб, який я вважаю різновидом чорного піару. Надто вже багато скомпрометованих осіб шукають собі прихисток під кожушком депутатської недоторканності, поповнюючи ряди тих партій і блоків, які тепер декларують себе опозиційними. Мені чомусь здається, що цим ці партії собі закладають міну сповільненої дії, адже такі, з дозволу сказати, «борці за справедливість» завтра продадуть тих, кого називають сьогодні рідними батьками. Вони чомусь нагадують мені тих, кого викликають на чесну дуель, а вони не помічають, чи швидше вдають, що не помічають, кинутої у їхній бік рукавички.
