НЕМА НІ МАГАЗИНУ, НІ ШКОЛИ, НІ МЕДПУНКТУ, А СЕЛО ЖИВЕ

Об’їздивши за два з половиною роки десятки хуторів, зокрема в поліських районах Волині, де їх збереглось серед лісів і боліт найбільше, я не раз чула оте відчайдушне: “Нас переселяли, нам комини розкидали і дахи, а ми все одно відбудовувались...”. Така доля дещо пізніше чекала і села, які нарекли неперспективними. Такими насамперед ставали віддалені населені пункти. До таких сіл не можна було доїхати — бездоріжжя в будь-яку пору року. Тут не було шкіл і клубів. Але вони боролись за своє виживання. Як і село Мар’янівка Маневицького району.

Катерина ЗУБЧУК

КОЛИСЬ ТУТ БУЛА НІМЕЦЬКА КОЛОНІЯ
Літнього дня вулицею йшли незнайомі люди поважного віку. Поруч з ними бігли сільські хлопчаки. “Німці приїхали, німці!..”,— ширилась новина. Шукали незвичайні гості старі будівлі, старших людей — тих, хто пам’ятає, якою була Мар’янівка до війни. Це хіба Домка Левчук, яку тільки влітку можна і застати в селі, бо на зиму стареньку жінку, яка розміняла дев’ятий десяток, дочка забирає до Луцька.
А ось Устинія Камець, якій скоро вісімдесят, хоч родом із сусіднього села Журавичі, але теж вважається старожилом. Сорок п’ять літ минуло, як вона тут. Після того, як рідне село у війну згоріло, жила з батьками в Рудниках, “в Ониська Біди, який прийняв на постой сім’ю погорільців”. А як прийшов батько з війни, то “покрепшавши, побудував хатину в корчах”. А як стали хутори зносити, то він уже не вернувся в рідне село, а побудувався в Мар’янівці, де колись колонія німецька була.
— Влітку були і в нас німці,— розповідає Устинія Юхимівна. — Бачила я їх, уже немолодих людей, розмовляла з ними. Це ті, хто виростав у Мар’янівці, був підлітком, коли батьків переселили в Німеччину. Шукали вони старших людей, фотографували їх. І я в ті зйомки попала...
Розпитували гості з Німеччини про своє кладовище. Ходили на те місце, де воно було. Але десь у сімдесятих роках минулого століття там все зрівняли з землею. Така була дикунська установка — знищити чужинське кладовище.
— Де наша хата стоїть,— розповідає Устинія Юхимівна,— то, як сказав один німець, колись була стайня їхньої родини. Пам’ятає, де й колодязь був. Він і сьогодні там само. Правда, довелось розчистити його, бо хтось загатив. І яблуню німець шукав, яку пам’ятає з дитинства. Справді, росла яблуня неподалік від колодязя, але вона була стара, то ми її зрізали. Ходили німці на те місце, де кладовище їх предків було, а зараз город. Мабуть, боляче їм таке бачити, але що вже скажуть...
Четверо дітей виростила Устинія Камець. В селі Мар’янівка живе тільки її дочка Катерина, по чоловікові Бегаль (з нею ми ще зустрінемось — прим. авт.). До старенької матері часто навідується з Луцька наймолодша дочка Марія з чоловіком. Вони, по суті, і хазяйнують тут. Бо якби не зять-учитель, який вже на пенсію пішов і більше в селі, як в Луцьку, то не тримала б Устинія Юхимівна ніякого хазяйства. А так, як і колись, перед Різдвяними святами закололи кабанчика, наробили “всякої смакоти до свята”. І про запас у банки позакручували.
Жили колись у Мар’янівці німці, поляки, євреї, цигани (є навіть урочище, яке так і називається “Цигани”). Як приїжджали влітку німецькі “колоністи”, то згадували, що через село пролягав шлях, який був до війни дуже доглянутий. І що найцікавіше, з покоління в покоління передається оповідь, що цим шляхом їхала колись у Польщу Катерина ІІ, і їй шелестіли гіллям дуби-велетні.

ТАК ПОЧИНАЛАСЬ «НЕПЕРСПЕКТИВНІСТЬ»
А я шукала тих людей, завдяки кому це неперспективне у свій час село, незважаючи на всі установки щодо переселення на центральну садибу, все-таки вижило. Міцне коріння, що вчепилось за рідну землю, не вдалось вирвати.
Одна з таких — корінна мар’янівка Марія Якимук, якій в цьому році сімдесят.
— Гарне наше село,— мовила вона,— але люди розійшлись, розлетілись.
Марія Улянівна виростила одинадцятеро дітей — п’ять дочок і шість синів. Правда, один втопився, другий захворів і після операції помер. Має жінка вже двадцять внуків, троє правнуків. І коли в церкві подає “за здоров’я”, то доводиться виписувати сорок чотири імені. Це вже — невеличке село! А в рідній хаті залишився тільки наймолодший син, одинадцятий в сім’ї, Сашко. В сорок років народила його Марія Улянівна (а в сорок чотири залишилась вдовою) і зараз особливо тішиться, що не полетів він з дому, як бджілка з вулика.
— Як же ви побудувались, якщо всіх зганяли на центральну садибу?— допитуюсь у Марії Улянівни.
— Повірте, коли піднімали на цій хаті крокви, то міліція у дворі стояла і зганяла хлопців,— каже жінка. — Велику хату будували, бо ж гурт дітей ріс.
Марія Улянівна, хоч і п’ять літ мала тоді, але пам’ятає, що до війни село велике було. Як “совєти” прийшли, то в сороковому році колгосп організували. Маленька Марія ще й у садочок трохи походила.
— Але колгосп проіснував тільки рік,— каже жінка. — А там війна почалась, все розвалилось. В сорок восьмому знову прокотилась по селу новина, що колгосп буде. Хтось з радістю це сприймав, хтось з сумом, знаючи, що таке “в кагалі працювати”. Не всім це до вподоби. Після війни з довколишніх хуторів почали в Мар’янівку люди сходитись. Але зовсім скоро будувати в нашому селі заборонили.
До тих, хто все-таки не прислухався до наказів про переселення, належить і сім’я Бегалів. У свій час Катерина Бегаль пробувала заробляти на кусок хліба в Чарукові Луцького району. Гроші чи заробила, чи ні, а ось долю знайшла. Зустріла там хлопця Василя Бегаля із Старовижівського району, який і приїхав до неї в Мар’янівку.
— Поженились ми,— розповідає Катерина Володимирівна. — Купили стареньку хатину, ще німецьку. Купили бляхи, щоб перекрити її. А потім подумали: це ж сміх — новий дах на розвалюсі робити! Почали стягатись на нову хату. І, дякуючи Богу, за пару літ новосілля справили.
— Я була депутатом сільської ради,— пригадує Катерина Володимирівна,— то не раз на сесії в присутності керівництва з району допевнялась: “Як же так? Ми що не люди — навіть магазину в селі нема?”. Правда, як таке Остапець (перший секретар райкому — прим. авт.) почув, то каміння з Рафалівки привезли. В кінці вісімдесятих таки зробили нам магазин. Але другий рік цей магазин закритий. Нема кому торгувати. Щастя, що маршрутку пустили на Майдан-Липненський через наше село. Хоч і вкругову вона їде, але вже можна добратись куди треба.
І при цьому — добрі слова про колишнього голову колгоспу Євгена Снитюка, який подбав, щоб дорогу до села проклали. От би знайшовся зараз хтось такий, хто б потурбувався, щоб фельдшерсько-акушерський пункт працював, а то він на два села — на Мар’янівку і Калинівку, але є тут тільки санітарка...
“Був би клуб у селі,— довелось почути,— то мали б куди дівчата й хлопці прийти”. У Мар’янівці передбачають, що напередодні нинішніх виборів, як і під час президентських, буде багато обіцянок — і про клуб, і про телефон, який роками не працює. Але тут уже переконались, що то тільки обіцянки, поки не скінчиться передвиборча кампанія.
Люди розповідають про свої “болячки”, але при цьому раз у раз наголошують, що у Мар’янівці все-таки жити краще, як у Рудниках, де “хата на хаті стоїть”.
— Наша земля, якщо не біля хати,— каже Катерина Бегаль,— то за селом. Але ж все одно поряд. А в них — за кілька кілометрів.
Бегалі тепер два коники мають. Вони журяться, що діти роз’їхались і навряд чи хтось в Мар’янівку вернеться. Що колись, як закінчиться їх земний шлях, з’явиться в селі ще одна хата-пустка. А ще і Бегалі, і їх сусіди кажуть, що пізно землю людям дали — нема сили на ній працювати, коли літа до старості йдуть.

Є В СЕЛІ МОЛОДІ СІМ’Ї — Є МАЙБУТНЄ
В Мар’янівці, як дізналась я в Рудниківській сільській раді, до якої належить це село, живе шістдесят троє людей. Тридцять шість жінок і двадцять сім чоловіків. А мене особливо цікавило, скільки тут діток. Виявляється, чимало: віком до шести років п’ятеро хлопчиків та дівчаток, а до шістнадцяти — дванадцять. І, за приблизними підрахунками, п’ятдесят відсотків сімей — молоді.
Одна з таких сімей — Сергій і Наталія Лукашуки, в яких підростає два сини — Роман і Юрко. Наталія родом із села Рудники. В Мар’янівку прийшла в невістки. І на запитання з приводу того, як їй тут живеться, не задумуючись, каже, що краще, вільніше. Чоловік
у неї “зацєнтий”, як вона сказала. А вона сама ще “зацєнтіша”. Як кажуть, їсти і спати не буде, аби в хазяйстві був порядок. Оскільки Сергій — наймолодший син, який залишився жити у батьківській хаті з матір’ю, то тут і почала хазяйнувати молода сім’я.
— А хату цю ми будували,— то говорить свекруха Наталії Ольга Лукашук,— тоді, як крепко за це били. Викликали мого Івана в Маневичі, “стружку знімали”, а він слухав ті “прочухани”, їхав додому і далі продовжував своє. Ще в нього був друг — Євген Хоровець. Той теж в Мар’янівці побудувався, хоч примушували переселятись в Рудники чи Калинівку.
Пам’ятає вже немолода жінка, як їхнє неперспективне село в негоду часто було відрізане від усього світу — навіть “хліб, бувало, вертольотом сюди доставляли”. І молодь зараз переживає те саме, хоч і дорога є. Бо коли взимку нападає багато снігу, то, трапляється, з місяць не можна вибратись нікуди, і сюди ніхто не добереться. Дітей, які вчаться в Рудниках, на такий період відвозять до родичів. А вже як сніг трохи розтане і почнуть чистити дорогу, то оживає Мар’янівка.
У Мар’янівці довелось почути, що люди тут, як “Омелькова сімейка”. Весілля в когось — гуртом зроблять. І в роботі одне одному допомагають, бо ж, як сказала Наталія Лукашук, до кожного треба за чимось звернутись, то треба з усіма добре жити. У самих Лукашуків, тих самих “зацєнтих”, у дворі під навісом стоїть комбайн. На дві сім’ї його купили, бо ж хоч і старий, а довелось викласти чотири тисячі доларів (“Скільки-то худоби вигляділи і здали!”). Тепер є і собі чим врожай збирати, і копійку якусь можна заробити. Мар’янівцям зручно, бо не треба йти в Рудники і просити, щоб хтось комбайном приїхав до них у жнива.
Про те, що Мар’янівка — село особливе, свідчить і таке: ще як за Радянського Союзу в Рудниках люди мали по п’ятдесят соток землі, то тут обробляли навіть по гектару. Бо ж то крайнє село — там колгосп не доорав і нивка залишилась, там якесь неугіддя до городу “прилипло”. Як розпався колгосп, то найбільше землі в оренді мали саме мешканці Мар’янівки. А тепер дружно паї свої позабирали. Трудяги тут живуть. Хоч і розуміють, що на землі при нестачі техніки, добрив не розбагатієш.