Порада волинського науковця-довгожителя: «Найголовніше – завжди залишатися порядною людиною» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
Порада волинського науковця-довгожителя: «Найголовніше – завжди залишатися порядною людиною»

Вадим Кудь: потрібно рухатися уперед.

Фото: СНУ імені Лесі Українки.

Порада волинського науковця-довгожителя: «Найголовніше – завжди залишатися порядною людиною»

Вадим Кудь із особливим трепетом показує студентський випускний альбом історико-філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Там йому трохи більше як тридцять. Те, що він був старшим, ніж його одногрупники, не завадило мати підвищену стипендію і закінчити навчання з відзнакою. Зараз йому 93, за плечима Вадима Олексійовича Друга світова війна, військова служба, кандидатська дисертація та роки викладацької роботи

– Переживши десятки соціально-політичних змін, важко було щоразу адаптовуватися до умов, які диктували нові устрої?

– І в радянський час, і сьогодні є люди, які вміють критично мислити. Однак тоді справді була дуже сильна ідеологічна «обробка» людей, які вірили у систему. Однак, коли вона почала розвалюватися, то багато хто зрозумів, що не все було так добре. Деякі ідеали виявилися помилковими. Із приходом демократії справді було якесь особливе піднесення: все, що раніше не можна було, тепер стало доступним.

Життя є життя. Я загалом оптиміст. Вважаю, що не може бути завжди погано та погано. Десь щось і хороше є.

– Розкажіть, яким був Університет (тодішній інститут), коли Ви вперше його побачили? Що запам’яталося?

– Це був 1947 рік. Тоді я ще служив тут, у Луцьку. Наші казарми були недалеко від інституту. Ми, військові молоді хлопці, про що могли думати?! Звісно ж, про дівчат, про любов. Тоді вважали, що студентки – це надзвичайно розумні жінки. Бо ми ж усі мали по 7–8 класів освіти. Нам здавалося це чимось таким недосяжним… Згодом почали залицятися до цих дівчат. Вийшло так, що один випуск наша рота таки «розібрала» заміж. І я там дружину знайшов. А вже перед демобілізацією 1957 року і сам вирішив вступити сюди.

– Чому обрали саме історико-філологічний факультет?

– Вибір був невеликий. В інституті тоді було всього два факультети. Особливої тяги до фізики чи математики у мене не було, тому вибрав історико-філологічний. Я взяв підручники і ціле літо на річці читав, готувався. Секретарем приймальної комісії тоді був Нестор Володимирович Бурчак, який згодом став ректором інституту.

Пам’ятаю, що всі іспити я тоді склав на «4». І навіть стипендія була: 200 карбованців.

– Яким тоді було студентське життя? Що запам’яталося?

– У той час студенти часто їздили працювати у колгоспи. Тут неподалік була сільськогосподарська дослідницька станція. Нас туди «направляли». Така спільна робота допомагала здружитися.

Так само цікаво було ходити на так звані «демонстрації»: на 1 травня, чи на «жовтневі». Там ми спілкувалися з іншими студентами та викладачами.

А одного разу Кость Шишко, який тільки починав писати, порадив піти на гурток до Дмитра Іващенка – відомого «шістдесятника». Він тоді дуже обережно розповідав про якісь речі, яких ми ніде не чули. Наприклад, про те, що комуніст теж може бути підлою людиною. І я відтоді почав сприймати «десидентські думки», які пізніше допомагали мені мислити критично. На жаль, Іващенка 1965-го засудили. Він не повернувся в університет. Але до нас приїхав Валентин Мороз, ще один легендарний шістдесятник. Він мені дуже багато чого передав.

Будучи деканом, старався групу звільнити від занять десь на тиждень, аби ті відвідали якісь центри у Києві, Бресті, Львові, Москві… А якось вони навіть у Прибалтику їздили. І це давало часто більше, аніж тиждень лекцій.

– Пізніше Ви стали викладачем і деканом історичного факультету. Якими були Ваші студенти?

– Молодь різна: хтось хотів учитися, хтось – ні. Тоді хабарів не було, але було таке поняття, як «протекція». У когось батько – партійний працівник, у когось мати – лікар, тому доводилося ходити «темними вулицями», аби нікого не зустріти часом.

У мене студенти були хороші. Та і я завжди намагався бути на їхньому боці: десь допомогти, десь дати пораду. Будучи деканом, старався групу звільнити від занять десь на тиждень, аби ті відвідали якісь центри у Києві, Бресті, Львові, Москві… А якось вони навіть у Прибалтику їздили. І це давало часто більше, аніж тиждень лекцій.

Та й студенти були вмотивовані, бо ж після випуску могли потрапити на роботу у партійні або державні органи. Тоді наш педінститут був єдиним закладом вищої освіти на Волині.

– Як ставитеся до освітніх нововведень в Україні?

– Я бачу, що все це неминуче. Життя змінюється, і нікуди не дінешся. Я вже думаю, що, можливо, люди незабаром і не писатимуть. Ніколи, наприклад, не думав, що можна буде спілкуватися по телефону відеозв’язком.

Що далі, то швидше усе змінюється. От я дивлюся на правнучку, вона так швидко з усім може впоратися. Це і є рух уперед. Однак завжди треба оцінювати все з обох боків. Я не люблю радикалізму. Треба експериментувати обережно: не можна руйнувати старе, не створивши нічого нового.

– Що б Ви могли порадити студентам і викладачам нашого Університету?

– Студентам бажаю навчитися брати ті знання, які вам дають. Використовувати молодість як час для саморозвитку. Бути добрими і найголовніше – завжди залишатися порядними людьми. Як би не було важко, але не опускатися до рівня «хабарів», чи якихось інших вчинків.

Розмовляла Ольга ЮРЧУК

Джерело: Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки